Празький цвинтар - Эко Умберто (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Гадки не маю, чому мене так зацікавила розповідь про Діану, та пригадую, як сказав лікарю дю Мор'єру:

— Я побалакаю про це зі своїм добрим знайомим, який займається такими прикрими випадками й знає, де прихистити дівчину-сироту. Я пришлю до вас абата Далла Пікколу _ дуже впливову духовну особу в колах, що опікуються благодійними закладами.

Отже, розмовляючи з дю Мор'єром, я, щонайменше, знав ім'я абата Далла Пікколи. Тоді чому ж я так перейнявся тою Діаною?

Я пишу цілісінькими годинами, у мене вже болять великі пальці на руках, аби пообідати, я вже не встаю з-за письмового столу, намащуючи хліб паштетом з маслом та запиваючи все кількома келихами «Шато Латур» для пожвавлення пам'яті. Хотів побалувати себе візитом до «Brebant-Vachette», та потім усвідомив, що мені не слід показуватися на людях. Утім, рано чи пізно, мені таки доведеться ризикнути й вийти з домівки, аби принести собі щось попоїсти.

Та наразі не будемо забивати собі цим голову й продовжимо писати.

У ті роки (гадаю, був вісімдесят п'ятий чи шостий) у «Маньї» я познайомився з чоловіком, якого наразі називаю австрійцем (чи німцем). Пригадую, звали його Фройд (гадаю, прізвище пишеться саме так), і було йому років з тридцять. Цілком очевидно, що він ходив до «Маньї», бо не міг дозволити собі нічого кращого, навчаючись при клініці лікаря Шарко. Чоловік частенько сидів за сусіднім столиком, і попервах ми обмежувалися лише тим, що, вітаючись, увічливо кивали головами. Мені він здавався трохи меланхолійним, розгубленим, він ніби прагнув, щоб хтось, аби трохи вгамувати тривогу, вислухав його звіряння. Кілька разів він силкувався знайти привід заговорити зі мною, але я не надто вже йому довіряв.

І навіть попри те, що ім'я Фройд було мені не таке знайоме, як Штайнер чи Розенберґ, я чудово знав, що всі євреї, що набивають собі кишені в Парижі, мають німецькі прізвища, тож не боячись, що мене вважатимуть «горбоносим» [46], якось я спитав у лікаря дю Мор'єра, а той, зробивши якийсь непевний жест, промовив:

— Я напевне не знаю, та в будь-якому разі я намагаюся триматися від нього подалі, помісь єврея з німцем мені не до смаку.

— Але ж хіба він не австрієць?

— Та хай їм грець. Одна мова — один спосіб мислення. Я ще пам'ятаю пруссаків, що марширували Єлисейськими Полями.

— Я чув, що медицина — одне з тих занять, якими, як і лихварством, здебільшого займаються саме юдеї. Звісно, ліпше за все ніколи не потрапляти у скруту й не злягати від хвороби.

— Але ще трапляються й пристойні лікарі, — відповів дю Мор'єр з холодною посмішкою.

Це була моя помилка.

Дехто з паризької інтелігенції, перш ніж виказати свою неприязнь до юдеїв, зважує на те, що декотрі з їхніх ліпших друзів можуть бути євреями. Лицемірство. У мене серед друзів євреїв немає (Бог мене від них береже), у житті я завжди їх уникаю. Можливо, я ухиляюся євреїв інстинктивно, бо єврея (ти диви, який збіг — і німця теж) чути за смородом (ще Віктор Гюґо сказав: «fetor judaica» [47]), який допомагає їм упізнати один одного, як і за деякими іншими ознаками, як трапляється серед педерастів. Мені згадався дід, який говорив, що від них тхне через те, що вони непомірно вживають часник та цибулю, та ще, може, через баранину та гусятину, що перевантажені в'язкими вуглеводами, від яких вони стають жовчними. Втім, імовірно, справа ще й у породі, зараженій крові та надірваній спині. Вони всі комуністи, подивіться на Маркса та Лассаля [48]: хоч разочок мої єзуїти мали рацію.

Я цих євреїв завжди уникав, бо пильно придивлявся до імен. Коли австрійські євреї багатіють, вони купують собі прізвища милозвучні, від назв квітів, коштовного каміння чи дорогоцінних металів, звідси й Зільберман, Ґольдштейн. Менш заможні називаються Ґрюнспан («мідянка»). У Франції та Італії вони ховаються за прізвищами від назв міст та місцин: Равенна, Модена, Пікардія, Фламандія, іноді їх надихає революційний календар (Фроме, Ав'ян, Лор'є) — цілком слушно, з огляду на те, що їхні прадіди були таємними організаторами царевбивства. Втім, слід також бути уважним з іменами, які іноді теж маскують єврея: Моріс бере початок від Мойсея, Ісидор — від Ісака, Едуар від Аарона, Жак походить від Якова, Альфонс — від Адама…

Зиґмунд — це єврейське ім'я? Я інстинктивно вирішив не йняти великої віри цьому жовторотому лікарцю, та якось, коли він за столом брав сільничку, він її перекинув. Сусіди за столом мають додержуватися певних правил увічливості, тож я передав йому мою сільничку, зазначивши, що в декотрих країнах перевернути сільничку вважають за погану прикмету, а він, усміхаючись, відповів, що не вірить забобонам. Відтоді ми почали перекидатися кількома словами. Він вибачався за свою надто кострубату французьку, хоч його дуже легко можна було зрозуміти. Вони стали кочівниками через зіпсованість, тож мають призвичаюватися до всіх мов. Я відповів увічливо:

— Маєте ще призвичаїти вуха.

Він із вдячністю посміхнувся. Удавано.

Фройд був брехуном ще й тому, що був євреєм. Я чув чимало чуток про те, що їхня порода має їсти лише особливу їжу, приготовану спеціальним чином, а от Фройд уживав потроху все, що йому давали у «Маньї», не цураючись навіть склянки пива за обідом.

Але одного вечора він, вочевидь, хотів дати собі волю. Чоловік уже випив два келихи пива й після солодкого, нервово палячи, замовив собі третій. У якусь мить, жваво розмахуючи руками під час розповіді, він удруге перекинув сільничку.

— Не хочу здатися незграбою, — вибачався він, — але я хвилююся. Вже три дні, як я не отримую листів від нареченої. Я, звісно, не вимагаю, щоб вона писала мені щодня, як я їй, та ця мовчанка мене тривожить. У неї слабке здоров'я, і я страшенно хвилююся, що не можу бути поряд. Крім того, що б я не робив, я потребую її схвалення. Я б волів, щоб вона написала мені, що думає про мою вечерю у лікаря Шарко. Знаєте, пане Симоніні, кілька днів тому мене запросила на вечерю визначна особа. Таке випадає не кожному молодому лікареві, який усього лише сидить на прийомі, тим паче іноземцеві.

«Ось, — сказав я собі, — маленький єврейський парвеню, що втирається в довіру до гарних родин, аби зробити собі кар'єру. А переживання через наречену цілком відповідає чуттєвій та сластолюбній жидівській природі, котра тільки й думає про секс! Фантазуєш про неї вночі, так? А може, пестиш себе, мріючи про неї, — тоді тобі теж треба почитати Тіссо». Та хай уже говорить.

— Були поважні гості: син Доде [49], лікар Штраус, помічник Пастера, інститутський професор Бек, а також Еміліо Тофано — великий італійський художник. Вечір, що коштував мені чотирнадцять франків, чудової чорної гамбурзької краватки, білих рукавичок, нової сорочки. І ще я вперше в житті придбав собі фрака. Вперше за життя я вистриг бороду на французький манер. І мені знадобилася дрібка кокаїну, щоб подолати сором'язливість і розв'язати собі язика.

— Кокаїну? Та хіба це не отрута?

— Все може бути отрутою, якщо вживати надміру, навіть вино. Я вже два роки вивчаю цю дивовижну речовину. Бачте, кокаїн — це алкалоїд, який видобувають з рослини, котру аборигени Америки жують для того, щоб витримувати клімат високогір'я Анд. На відміну від опіуму та алкоголю, кокаїн викликає піднесення, не завдаючи натомість негативного впливу. Це прекрасне знеболювальне в офтальмології та при лікуванні астми, стає у нагоді при лікуванні алкоголізму й токсикоманії, чудово лікує морську хворобу, незамінне у лікуванні діабету, миттєво вгамовує голод, позбавляє сонливості та втоми, є прекрасним замінником тютюну, лікує диспепсії, метеоризм, кольки, біль у ділянці шлунка, іпохондрію, спінальні подразнення, сінну лихоманку, є чудовим тонізуючим засобом при лікуванні туберкульозу, мігрені, а якщо під час гострого приступу карієсу покласти у ротову порожнину шматочок вати, змоченої в чотирипроцентному кокаїновому розчині, біль зникає миттєво. Але найдивовижніше те, що він допомагає вселити надію людям у стані депресії, підняти настрій, додати жвавості та оптимізму.