Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан (электронные книги бесплатно txt) 📗
Можуть баранці бути жорстокими й егоцентричними, а можуть надзвичайно чутливими і зворушливими. Мабуть, їхні настрої залежать від магнітних бурь… Усі вони – неординарні, яскраві люди, але дехто з них забуває про свій талант, коли не отримує постійного визнання своєї геніальності. Визнання може бути у вигляді компліментів (чим більше, тим краще), а також у формі натовпів папараці, аудиторій і фан-клубів. Основне – щоб потік похвал не припинявся, бо баранцям тоді стає дуже сумно й незатишно.
Найбільша вада баранців та, що вони не вміють слухати, а особливо – чути інших. Щоб достукатись до овна, треба часом пробити три шари залізної броні… Якщо не допомагають благання й погрози, то зробити це можна так: позбавити норовистого овна якогось позитивного моменту його існування, наприклад – обіду. Або ще чогось. Одразу ж тоді баранець загальмує і задумається – що це за непорядок? У той самий момент йому треба висунути ультиматум, і все влаштується.
Інша проблема – як переконати баранця в чомусь. Дуже просто. Треба мимохідь підкинути йому потрібну думку (особливо, якщо та справді раціональна), а через два дні він радісно і захоплено видасть її за свою. Якщо баранець вірить, що він власним розумом і талантом до чогось дійшов, для нього це незаперечний факт.
Проблема щей у тому, що баранці по вінця набиті абсурдними ідеями, кожна з яких для них унікальна і неповторна. Тут варто застосувати цензуру: пропускати повз вуха лавину нісенітниці, а за потрібні ідеї їх хвалити й плескати в долоні. Тоді енергія баранця спрямується в одне річище, а не в тисячі.
Декого такий тип поведінки страшенно дратує, а декому імпонує. Для мене баранці наче гарячі породисті лошаки, яких треба об’їздити. Як і всіх молодих коней їх часто заносить, і тоді не обійдешся без покарання… Але в результаті саме з них можуть вийти «призові» коні.
Дуже від баранців страждають люди миролюбні, спокійні, які всіма силами уникають життєвих протистоянь. Вони й мовчать, доки терпіти вже несила, а коли баранці остаточно сідають їм на голову – вибухають праведним гнівом. А праведний гнів (особливо чийсь інший) тільки підливає масла у вогонь…
Як співіснувати з баранцями під одним дахом? Частково – примусити їх себе чути, частково – махнути на них рукою
і сприймати як ексцентриків. Жити поруч з баранцями може бути суперскладно. А може бути й суперкласно. Найбільш постійне в стосунках з баранцями те, що з ними не заскучаєш за жодних обставин!
Жив у портовому місті один з такої породи баранців, і звали його Рустам. За фахом Рустам був архітектором і мріяв збудувати колись найвищий хмарочос на планеті. Точніше сказати, архітектором він ще й не був, бо щойно закінчив інститут і отримав диплом. Будинків ще не проектував, працював на фірмі й тільки ночами креслив у власному таємному альбомі найсміливіші проекти майбутнього.
Одразу після одруження з молодою казашкою-іммігрант-кою Жиммергуль зажебріло перше велике Рустамове замовлення. У невеликому містечку неподалік планувалось будівництво дерев’яної церкви за старовинними зразками минулого століття. Зовні церковця мала бути точною копією давньої карпатської церкви, а зсередини – модернізована й начинена всіма досягненнями нашої сумнівної споживацької цивілізації… Для Рустама це було не замовлення, а мрія.
В архітектурі його завжди найбільше вабила можливість поєднувати непоєднуване, протилежні форми, створювати нові сміливі комбінації. Шанс об’єднати минуле із сучасним, модерн зі старовиною був для Рустама особливо цікавим. Молодий архітектор так хотів отримати замовлення, що аж тремтів від очікування.
Вивчаючи історію мистецтва, Рустам розумів, що для його фаху перше замовлення завжди дуже важливе. Після першого успішно виконаного проекту люди почали б довіряти талантові, щедро йому відміряному. Так сталося з Мікеланджело і Рафаелем, з якими Рустам подумки не соромився себе порівнювати. У його уяві такою вимальовувалась реальність професії будівничого, реальність, яка існувала ще в Греції й Римі, а тоді – крізь віки й до сьогодні. Бо кого й коли з породи баранців зупиняли сумніви, якщо вони насправді чогось хотіли досягти? Найменший натяк на сумнів, що з’являвся в голові Рустама, завжди заступало питання: якщо змогли вони, хіба я – гірший? Молодий архітектор щиро вірив у свою здатність подолати труднощі початку творчого шляху і досягти світового рівня в ремеслі. Він чітко уявляв, як перше велике замовлення неодмінно прокладе шлях до гарного життя видатного митця.
Та була одна дрібничка: Рустам майже нічого не знав про дерев’яну архітектуру. У студентські роки він не надавав особливого значення такому нетривкому й неграндіозному матеріалу, як дерево. Це не зашкодило неодноразовим зустрічам із замовником і врешті-решт за півроку таки переконати його, що він, Рустам, – єдиний архітектор і підрядчик у всій країні, який може виконати таку специфічну роботу. Рустам виграв таки конкурс на побудову дерев’яної церкви неподалік портового міста.
Невдовзі контракт підписали, завдаток виплатили, і молоде подружжя загуляло по кафе і ресторанах. Час ішов, гроші танули, а проект просувався мляво. Коли стало очевидно, що робота не йде – Рустам зажурився. Днями сидів над складними розрахунками, перестав голитись, та робота не клеїлась. Клієнт дзвонив щодня і вимагав остаточний проект до затвердження. Рустам перестав слідкувати за собою, погано спав, перетворився на худорлявого виснаженого привида.
Його молода дружина Жиммергуль відчувала: щось відбувається з її життєлюбним баранцем. Гроші розтанули, а проектом і не пахло. На всі її розпитування Рустам тільки відповідав: «Не хвилюйся, зробимо». Та Жума мало вірила в його оптимістичні прогнози, тож коли Рустам увечері йшов на традиційну прогулянку, вона роздивлялась його розкидані креслення спочатку з цікавості. Жиммергуль була недурна і скоро зрозуміла, що Рустам просто нічого не тямить в роботі з таким специфічним матеріалом, як дерево. Він робив довжелезні розрахунки, які ніяк не вкладались у схему.
Жума пішла в бібліотеку. Вона замовила всі можливі книжки про дерев’яну архітектуру і почала їх сумлінно штудіювати. Далі зробила ксерокси саме з тих сторінок, які могли допомогти Рустамові в його загальмованому проекті. Якось вранці, ніби мимохіть, Жума підклала потрібну інформацію на робочий стіл своєму неголеному, засмученому генієві в дірявих шкарпетках:
– Тут мені трапилось дещо про дерев’яну архітектуру, може, тобі знадобиться, – скромно і ненав’язливо промовила розхвильована неминучим провалом чоловіка Жума й пішла на кухню готувати плов.
Рустам буркнув у відповідь щось нерозбірливе й повернувся до своїх нескінченних розрахунків. Протягом дня він кілька разів зиркнув на Жумині ксерокси. Тоді взяв їх, погортав із саркастичною посмішкою. За дві години Рустам ксерокси таки прочитав і поклав ніби й не чіпав. Тоді глянув на креслення й замислився.
За сніданком він раптом підхопився:
– Евріка! Ось воно! Придумав!
– Слава Богу, – з полегшенням зітхнула Жума, а оскільки була ревною християнкою, перехрестилась.
З новим завзяттям Рустам узявся за проект. Через три дні й три безсонні ночі остаточні креслення нарешті були готові. Замовник їх затвердив, і почали набирати бригаду.
Навесні загуло будівництво. Рустам сам працював по чотирнадцять годин на добу (ще одна притаманна баранцям риса – трудоголізм), але й робітникам не давав передишки. Вони вважали його ненормальним, й іноді ховались від нього, як від напасті. Та Рустам знаходив тисячі способів примусити людей працювати: умовляннями і погрозами, особистим прикладом і ласкавим дружнім словом. Робота просувалась на диво швидко, вже через півроку церква височіла посеред галявини, тільки що без бань.
Креслення бань виявились неправильно розрахованими, незважаючи на постійні Жумині панегірики талантові свого чоловіка, що досі його окрилювали. Двічі Рустам виганяв п’ятиметровий каркас, і двічі його доводилось розбирати. Робота майже припинилась. З червоними очима Рустам сидів уночі над кресленнями, а його щаслива від несподіваної передишки бригада вже третій тиждень покурювала марихуану на запустілому будівельному майданчику.
