Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор (читать полную версию книги .TXT) 📗
А тим часом народний поголос про чудесне визволення циганки дійшов до архідиякона. Дізнавшись про це, він сам не міг зрозуміти своїх почуттів. Він примирився зі смертю Есмеральди і був спокійний. Він дійшов до крайньої глибини страждань. Людське серце (Клод міркував про це) може вміщувати лише певну міру відчаю. Коли губка насичена, нехай море спокійно котить над нею свої хвилі,— вона не вбере більше ні краплі.
Есмеральда була мертва — губка насичена, у цьому світі все було скінчено для Клода. Але знати, що вона жива і Феб теж живий, цe означало знову тортури, потрясіння, неспокій — життя. А Клод стомився від усього цього.
Почувши цю новину, він замкнувся в своїй монастирській келії. Він не з'являвся ні на збори капітулу, ні на відправи. Він замкнув свої двері для всіх, навіть для єпископа.
У такому відлюдді він пробув кілька тижнів. Гадали, що він хворий. І це була правда.
Але що ж він робив, замкнувшись? Проти яких думок боровся цей злощасний? Чи став він на останній бій проти своєї згубної пристрасті? Чи замишляв він останній план смерті для неї і загибелі для себе?
Його Жеан, його улюблений брат, його розпещена дитина, якось прийшов до дверей келії, стукав, заклинав, благав, десятки разів називав своє ім'я. Клод не відчинив дверей.
Цілі дні проводив він, притулившись обличчям до віконної шибки. З цього монастирського вікна йому було видно келію Есмеральди; він часто бачив її з кізкою, а іноді з Квазімодо. Він помічав увагу, яку виявляв до неї жалюгідний глухий, його слухняність, його ніжність і покірність циганці. Він згадав, — бо мав чудову пам'ять, а пам'ять — це кат ревнивців, — той дивний погляд, яким дзвонар одного вечора дивився на танцівницю. Він питав себе, що могло примусити Квазімодо врятувати її. Він був свідком тисячі коротких сцен між циганкою та глухим, — здалеку її рухи, витлумачені його пристрастю, здавалися йому надто ніжними. Він не довіряв примхливій вдачі жінок. І тоді він невиразно відчув, як в його серце вкралися ревнощі, на які він ніколи не вважав себе здатним, — ревнощі, які примушували його червоніти від сорому та обурення. «Нехай би ще ротмістр, але цей!..» Від цієї думки в ньому все скипало.
Його ночі були жахливими. Відтоді як він довідався, що циганка жива, моторошні думки про примару й могилу, які обступали його в перший день, зникли. У ньому знову спалахнула плотська пристрасть. Він корчився на своєму ложі, відчуваючи так близько біля себе молоду чорняву красуню.
Щоночі його хвороблива уява малювала йому Есмеральду в позах, що примушували закипати його кров. Він бачив її розпростерту на колінах пораненого ротмістра, із заплющеними очима, з оголеними чудовими персами, залитими кров'ю Феба, у ту блаженну мить, коли він, Клод, поклав на її бліді уста поцілунок, полум'я якого нещасна, напівмертва дівчина усе ж відчула. І ось знову вона, напівроздягнена, в жорстоких руках катів, вони оголюють і замикають в «іспанський чобіт» із залізним гвинтом її маленьку округлу ніжку, її гнучке біле коліно. Він бачив це, немов виточене із слонової кістки, коліно, що виглядало із страшного знаряддя тортур. Нарешті ось вона в сорочці, з мотузкою на шиї, з оголеними плечима, босими ногами, майже вся гола, така, якою він бачив її в останній день. Ці любострасні образи примушували судорожно стискатися його кулаки, і дрож пробігав по його спині.
В одну з ночей такі образи до того розпалили кров цього дівича-священика, що він уп'явся зубами в подушку, потім скочив з ліжка і, накинувши підрясника поверх сорочки, вибіг з келії зі світильником у руці,напівроздягнений, несамовитий, з палаючими очима.
Він знав, де знайти ключ від Червоної брами, що з'єднувала монастир із Собором; а ключ від баштових сходів, як відомо, був завжди при ньому.
VI. ПРОДОВЖЕННЯ ОПОВІДАННЯ ПРО КЛЮЧ ВІД ЧЕРВОНОЇ БРАМИ
Цієї ночі Есмеральда заснула у своїй келії, сповнена забуття, надії і солодких думок. Вона вже деякий час спала, марячи, як завжди, про Феба, та раптом їй почулося якесь шарудіння. Сон її був чуйний і неспокійний, мов у пташки. Найменший шелест будив її. Вона розплющила очі. Ніч була дуже темна. Однак вона побачила, що хтось дивиться на неї крізь слухове віконце. Лампада освітлювала це видіння. Тільки-но привид помітив, що Есмеральда дивиться на нього, він загасив світильник. Проте молода дівчина встигла розглядіти його, її повіки заплющилися з жаху.
— О, — переляканим голосом промовила вона. — Священик!
Немов при спалаху блискавки, знову постало перед нею все минуле нещастя, і вона, пройнята жахом, впала на сінник.
За хвилину вона відчула, як хтось притиснувся до її тіла; від цього дотику вона здригнулась і схопилася, вже зовсім прокинувшись, вкрай розлючена.
Це був священик, який вповз до неї на сінник і намагався обняти її обома руками.
Вона хотіла крикнути й не могла.
— Іди геть, страховище! Геть, убивце! — казала вона тремтячим і низьким від гніву й жаху голосом.
— Зглянься, зглянься! — шепотів священик, цілуючи її плечі.
Вона обома руками схопилася за рештки волосся на його полисілій голові й силкувалася віддалити від себе його поцілунки так, наче це були укуси.
— Зглянься! — повторював нещасний. — Якби ти знала, що таке моє кохання до тебе! Це полум'я, розплавлений свинець, тисяча ножів у серці!
І він з нелюдською силою стиснув її руки.
— Пусти мене! — не тямлячи себе, вигукнула вона. — Пусти, або я плюну тобі в лице!
Він відпустив її.
— Принижуй мене, бий мене, будь жорстокою, роби що хочеш, але зглянься! Кохай мене!
Тоді вона з дитинячою люттю почала бити його. Вона напружувала всю силу своїх прекрасних рук, щоб дошкульніше вдарити його по обличчю.
— Геть, демоне!
— Кохай мене, кохай мене! Зглянься! — кричав нещасний священик, припадаючи до неї й відповідаючи пестощами на удари.
Раптом вона відчула, що він дужчий за неї.
— Пора з цим кінчати, — промовив він, заскреготавши зубами. Переможена, тремтяча, розбита, вона лежала в його обіймах, здана на
його волю. Вона відчула, як його хтива рука блукає по її тілу. Вона зробила останнє зусилля і почала кричати.
— Рятуйте! До мене! Вампір! Вампір!
Ніхто не з'являвся. Лише Джалі прокинулась і тривожно мекала.
— Мовчи! — задихаючись, шепотів священик.
Раптом рука її, відбиваючись від нього і торкнувшись підлоги, наштовхнулась на щось холодне, металеве. То був свисток Квазімодо. З проблиском надії схопила вона його, піднесла до уст і з останніх сил засвистіла. Пролунав чистий, різкий, пронизливий звук.
— Що це? — вигукнув священик.
І в ту ж мить він відчув, як його підняла з підлоги чиясь могутня рука. У келії було темно. Він не міг виразно побачити того, хто його схопив. Але чув несамовитий скрегіт зубів і побачив широке лезо тесака, що тьмяно блиснуло над його головою.
Священикові здалося, що це був Квазімодо. На його думку, це міг бути тільки він. Клод пригадав, що, входячи сюди, він спіткнувся об якусь масу, що простяглася поперек дверей. Але оскільки новоприбулий не промовив і слова, Клод не знав, що й думати. Він схопив руку, що тримала тесак, і крикнув: «Квазімодо!» У цю страшну мить він забув, що Квазімодо глухий.
Священик був блискавично звалений на землю і відчув на своїх грудях важке коліно. По цьому вугластому коліну він пізнав Квазімодо. Але як бути, що зробити, щоб Квазімодо пізнав його? Ніч робила глухого сліпим.
Він гинув. Молода дівчина, безжалісна, як розлючена тигриця, й не пробувала рятувати його. Уже ніж навис над самою його головою, хвилина була критичною. Раптом його противник завагався.
— Кров не повинна бризнути на неї,— пробурмотів він глухо. То справді був голос Квазімодо.
І тут священик відчув, як сильна рука волочить його за ногу з келії. Йому судилось умерти за її порогом. На його щастя, за мить перед тим зійшов місяць.
