Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
Ленґдон швидко підвівся і знову наставив на ворога прут. Мок рий гольф і штани прилипли до тіла і сковували рухи. Напівголій) убивця був значно меткіший. Рана на нозі, схоже, зовсім йому не заважала, і Ленґдон подумав, що цей чоловік звик терпіти біль. Уперше в житті Ленґдон пошкодував, що не має при собі великого пістолета.
Убивця повільно, немов розважався, обходив його. Тримаючись весь час на відстані, він просувався до ножа на підлозі. Ленґдон відрізав йому шлях. Тоді вбивця рушив назад до Вітторії. Ленґдон знову став у нього на шляху.
— Ще є час, — ризикнув почати перемовини Ленґдон. — Скажи мені, де схована антиматерія. Ватикан заплатить тобі в сто разів більше, ніж ілюмінати.
— Ти наївний.
Ленґдон зробив випад. Убивця ухилився від удару. Ленґдон рушив в обхід довгої лави, тримаючи зброю перед собою. Він намагався загнати вбивцю в кут. В овальному приміщенні. У цій клятій кімнаті немає кутів! Дивно, але вбивця не намагався ані напасти, ані втекти. Він просто грав у гру, яку пропонував йому Ленґдон. І спокійно вичікував.
Чого він вичікує? Убивця далі ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескінченну партію и шахи. Залізна палиця у Ленґдона в руці ставала дедалі важчою, і він раптом збагнув, чого чекає вбивця. Він хоче, щоб я втомився. І цей розрахунок виявився правильним. Ленґдона огортала дедалі більша втома. Самого адреналіну вже було недостатньо, щоб підтримувати його у формі. Він зрозумів, що мусить діяти.
Наче прочитавши ці думки, убивця повів його за собою, ніби навмисне, до столу, що стояв у центрі кімнати. Ленґдон бачив, що на столі щось лежить. У мерехтливому світлі смолоскипів щось виблискувало. Зброя? Не зводячи погляду з убивці, Ленґдон пересувався ближче до стола. Вбивця кинув на стіл довгий простодушний погляд. Ленґдон зробив зусилля, щоб не ковтнути очевидну приманку. Але інстинкт виявився сильнішим. Він крадькома зиркнув на стіл. Цього було достатньо.
Там була не зброя. Цей предмет на коротку мить прикував увагу Ленґдона.
На столі стояла проста мідна скриня, вкрита від давності зеленим нальотом. Вона була п’ятикутна, з відкинутою кришкою. Усередині у п’яти оксамитових відділеннях лежало п’ять тавр, викутих із заліза — великі рельєфні печатки з грубими дерев’яними держаками. Щодо їхнього змісту Ленґдон не мав жодних сумнівів.
ІЛЮМІНАТИ, ЗЕМЛЯ, ПОВІТРЯ, ВОГОНЬ, ВОДА.
Ленґдон різко скинув вгору голову, боячись, що вбивця скористається моментом і кинеться на нього. Але той і не думав нападати. Він вичікував, так начебто ця гра лише додавала йому енергії. Ленґдон намагався зосередитися, як раніше. Він знову дивився суперникові у вічі й розмахував залізною палицею. Але скриня на столі не йшла з голови. І не лише тому, що його просто-таки загіпнотизували тавра ілюмінатів — знаряддя тортур, у саме існування яких мало хто з науковців вірив. Ленґдон раптом збагнув, що його недобре передчуття виникло через щось інше, пов’язане з цією скринею. Убивця далі маневрував, і Ленґдон іще раз крадькома зиркнув на стіл.
Боже милосердний!
П’ять тавр лежали у відділеннях по периметру. Але в центрі було ще одне відділення — порожнє, але явно призначалось для іще одного тавра… значно більшого, ніж інші, і до того ж квадратного.
Напад був блискавичний.
Убивця кинувся на нього, як яструб. Ленґдон, чию увагу той так майстерно відвернув, спробував дати відсіч, але прут у нього в руках став важкий, наче колода. Він зреагував недостатньо швидко, і вбивця ухилився від удару. Ленґдон хотів було замах нутися знову, але вбивця спритно вхопився за прут обома рука ми. Тримав Ленґдон міцно; здавалося, рука, на яку йому вгіан саркофаг, вже зовсім не болить. Суперники мовчки тягнули за лізну палицю кожен до себе. Ленґдон відчув, що іржаве залі:ю вислизає йому з рук, і долоню пронизав пекучий біль. Наступної миті гострий кінець прута вже був націлений на його груди. Мисливець сам став здобиччю.
Ленґдон почувся так, наче на нього налетів ураган. Убивця з усміхом ходив довкола, намагаючись притиснути його до стіни.
— Яка там у вас, американців, є приказка? — жартівливо дорікнув він. — Щось про цікавість і про кота?
Ленґдон не міг зосередитись. Убивця наступав, і він проклинав власну легковажність. Але те, що він побачив, не давало йому спокою. Шосте тавро ілюмінатів? У відчаї в нього вихопилось:
— Ніколи не читав про шосте тавро ілюмінатів!
— Мабуть, таки читав, — глузливо кинув убивця, відтісняючи Ленґдона вздовж овальної стіни.
Ленґдон геть розгубився. Він був упевнений, що ніколи не чув про шосте тавро ілюмінатів. Він відступав, розглядаючись у пошуках бодай якоїсь зброї.
— Досконале поєднання давніх елементів науки, — сказав убивця. — Останнє тавро найбездоганніше з усіх. Проте боюся, ти його так і не побачиш.
Ленґдон відчував, що ще трохи — і він уже взагалі нічого не побачить. Він задкував, гарячковито шукаючи виходу.
— А ти сам бачив це останнє тавро? — запитав, намагаючись виграти час.
— Колись, можливо, мене удостоять цієї честі. Коли я доведу, що гідний. — Він зробив випад у бік Ленґдона, немов забавляючись.
Ленґдон знову відступив назад. У нього було відчуття, що убивця навмисне відтісняє його вздовж стіни до якось конкретного місця. Якого? Озирнутися Ленґдон не мав змоги.
— Це тавро, про яке ти кажеш, — знову запитав він, — де воно?
— Не тут. Очевидно, Янус нікому його не довіряє.
— Янус? — Це ім’я Ленґдонові було незнайоме.
— Вождь ілюмінатів. Він незабаром буде тут.
— Вождь ілюмінатів їде сюди?
— Щоб поставити останнє тавро.
Ленґдон злякано глянув на Вітторію. Вона здавалася на диво спокійною — лежала, заплющивши очі, і дихала рівно… глибоко. Схоже, вона повністю абстрагувалась від зовнішнього світу. Отже, це вона буде останньою жертвою? Чи він сам?
— Яка самовпевненість, — презирливо посміхнувся вбивця, простеживши за поглядом Ленґдона. — І ти, і вона — ніщо. Звісно ж, ви обоє помрете, це поза сумнівом. Але остання жертва, про яку я говорю, — Це справді небезпечний супротивник.
Ленґдон намагався збагнути, на кого натякає вбивця. Небезпечний супротивник? Найвпливовіші кардинали мертві. Папа мертвий. Ілюмінати усіх їх знищили. Відповідь Ленґдон прочитав у порожніх очах убивці.
Камерарій.
Відколи розпочалась ця жахлива трагедія, камерарій Вентрес-ка був для світу єдиним променем надії. Він за один вечір дискредитував ілюмінатів більше, ніж усі історики разом за багато десятиліть. За це, очевидно, йому доведеться поплатитися. Він був останньою мішенню ілюмінатів.
— Ти нізащо до нього не дістанешся, — рішуче сказав Ленґдон.
— Не я, — відказав убивця, змушуючи Ленґдона задкувати далі. — Ця честь належить самому Янусові.
— Ватажок ілюмінатів збирається власноруч випалити каме-рарієві тавро?
— Влада має свої привілеї.
— Але ж зараз до Ватикану нікого не впустять!
— Впустять, якщо йому призначено зустріч, — із самовдово-леним усміхом відповів убивця.
Ленґдон був спантеличений. Єдиною людиною, яку чекали у Ватикані, був той, кого преса нарекла «самаритянином одинадцятої години» і хто, за словами Рошера, мав інформацію, яка могла б урятувати…
Ленґдон вкляк на місці. О Господи!
Зауваживши збентеження Ленґдона, вбивця зловтішно хмикнув.
— Мені теж було цікаво, як Янус планує потрапити до Ватикану. Але потім в авті я почув по радіо про самаритянина одинадцятої години. — Він посміхнувся. — Ватикан прийме Януса з розкритими обіймами.
Почувши це, Ленґдон заточився. Янус — це той самаритянин! Незбагненний обман! Ватажка ілюмінатів з королівськими почестями проведуть прямісінько в палати камерарія. Але як він зміг обдурити Рошера? Чи Рошер і сам до цього причетний? Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Щиро кажучи, він перестав довіряти Рошерові відтоді, як мало не задихнувся в архівах Ватикану.
