Дракула - Стокер Брэм (книги .TXT) 📗
Розділ 25
Щоденник доктора Сьюарда
11 жовтня, вечір
Мене попросив записати це Джонатан Гаркер: він-бо каже, що не може виконати це завдання, а нам потрібен точний запис.
Гадаю, що ніхто з нас не здивувався, коли нас запросили до кімнати місіс Гаркер майже перед самим заходом сонця. Ми запізно зрозуміли, що схід і захід сонця — це той час, коли вона має особливу свободу: проявляється її колишня природа, і та сила, яка стоїть над нею, в цей час не може підкоряти її собі, пригнічувати чи спонукати до дії. Ця здатність чи стан надходить приблизно за півгодини до власне самого сходу чи заходу сонця і триває, поки або сонце не підіб’ється високо, або поки хмари палають у променях сонця, що вже сховалося за обрієм. Спочатку спостерігається якийсь негативний стан, ніби руйнується певний зв’язок, а потому швидко настає цілковита свобода. Однак, коли ця свобода зникає, переміна, якій передує тиша, приходить дуже скоро.
Сьогодні ввечері, коли ми зустрілися, вона була певною мірою напружена, були помітні всі ознаки внутрішньої боротьби. Я приписую це тому, що вона докладала значних зусиль. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Потім вона зробила знак своєму чоловікові сісти біля неї на дивані, де вона напівлежала, а решті з нас — підсунути свої стільці ближче до неї.
Взявши свого чоловіка за руку, Міна почала:
— Ми всі, хто зараз тут, вільні. Можливо, це востаннє. Я знаю, що ви будете зі мною до кінця. — Ці слова адресувалися її чоловікові, рука якого, як ми помітили, аж стиснула її долоню. — Вранці ми вирушаємо, щоб виконати наше завдання. І лише Богові відомо, що на нас чекає попереду. Ви були такі добрі, що погодилися взяти мене із собою. Я знаю, щo всі ці хоробрі, щирі чоловіки здатні зробити заради бідолашної слабкої жінки, душа якої, можливо, втрачена… Ні, ні, поки що ні, але у будь-якому разі на кону її душа. Але ви маєте пам’ятати, що я не така, як ви. Отрута просочилась у мою кров, у мою душу, вона може знищити мене, вона мусить знищити мене, бо заледве щось полегшить цей стан.
О друзі мої, ви так само добре знаєте, як і я, що на кону — моя душа. І хоча я усвідомлюю, що для мене існує тільки один шлях, проте ані ви, ані я не повинні обирати його.
Вона перебігала благальним поглядом від одного обличчя до іншого, розпочавши зі свого чоловіка і закінчивши ним.
— Що це за шлях? — спитав Ван Гелсінґ захриплим голосом. — Що це за шлях, який ми не повинні й не можемо обрати?
— Цей шлях — моя смерть, чи то від моєї власної руки, чи від руки когось іншого, перш ніж наш найбільший ворог остаточно переможе. Я знаю, і ви знаєте, що коли я помру, ви зможете, ви мусите звільнити мою безсмертну душу, як учинили це з бідолашною Люсі. Якби тільки смерть чи страх смерті були єдиною перепоною на моєму шляху, я б, не вагаючись, померла тут-таки, серед своїх улюблених друзів. Але смерть — це не все. Я не вважаю, що Бог хоче, аби я обрала смерть за таких обставин, коли у нас є надія і потрібно виконати гірке завдання. Тим-то я відмовляюся від вічного спокою і добровільно вступаю у ту темряву, яка, можливо, ховає у собі найбільше в світі зло.
Ми мовчали, бо інстинктивно відчували, що то була просто передмова. Обличчя в інших наче закам’яніли, а обличчя Гаркера набуло сірої барви. Можливо, він краще за інших здогадувався, про що йтиметься.
Вона правила далі:
— Це, так би мовити, мій майновий внесок…
Я не міг не звернути уваги на цей мудрований юридичний термін, який вона вжила у такому місці та з усією серйозністю.
— А що може дати мені кожен із вас? Свої життя, я знаю це… — сказала вона швидко і додала: — Але це легко для хоробрих чоловіків. Крім того, ваші життя належать Богові, й ви маєте їх Йому і повернути, тоді що ж ви дасте мені? — вона знову запитливо подивилася на нас, але цього разу свідомо не глянула в обличчя своєму чоловікові. Квінсі, здається, зрозумів, бо він кивнув їй, і її обличчя прояснилося.
— В такому разі я сама вам відверто скажу, чого ж я хочу, бо щодо цього питання між нами не повинно бути непорозумінь. Ви маєте пообіцяти мені, всі як один, навіть ти, мій коханий чоловіче, що коли прийде час, ви вб’єте мене.
— А коли прийде той час? — це був голос Квінсі, але прозвучав він низько і напружено.
— Коли переконаєтеся в тому, що я настільки змінилася, що буде ліпше, якщо я помру, ніж житиму. Коли помре моє тілесна оболонка, тоді ви, не гаючи ані секунди, встромите в мене кілок і відітнете голову — зробите все, що слід, аби я могла опочити в мирі.
Повисла пауза, яку першим порушив Квінсі. Він опустився перед нею навколішки і, взявши за руку, урочисто промовив:
— Я лише необтесаний чоловік, який жив, можливо, не зовсім так, щоб заслужити на таку честь, але я присягаюся вам усім святим і дорогим для мене, якщо такий час коли-небудь настане, я не відступлюся від обов’язку, який ви поклали на нас. І я обіцяю вам також, якщо я навіть вагатимусь, усе одне виконаю це, коли прийде час!
— Мій справжній друже! — це все, що вона спромоглася вимовити же крізь сльози, які градом полилися з її очей. Вона нахилилася і поцілувала його руку.
— І я присягаюся вам у цьому, моя дорога мадам Міно! — вигукнув Ван Гелсінґ.
— І я! — сказав лорд Годалмінґ. Кожен, даючи свою клятву, ставав перед нею навколішки. Так само вчинив і я.
Дійшла черга до її чоловіка; він обернувся до неї, його змучене бліде обличчя набуло зеленуватої барви, яка підкреслювала його сніжно-біле волосся, і спитав:
— І я також маю дати таку обіцянку, Міно?
— Ти також, любий, — мовила вона із нескінченним жалем у голосі й очах. — Ти не повинен відступатися. Ти — найближча і найдорожча для мене людина в цілому світі. Наші душі пов’язані між собою в єдине ціле на все життя, назавжди. Подумай-но сам, колись були часи, коли відважні чоловіки вбивали своїх дружин і жінок, щоб ті не потрапили до рук ворога. І їхні руки не здригнулися, бо ті, кого вони кохали, благали про смерть. Це чоловічий обов’язок щодо тих, кого вони люблять, у час жорстоких випробовувань! І, коханий, якщо станеться так, що мені випаде зустріти смерть від чиєїсь руки, хай це буде рука того, хто кохає мене понад усе. Докторе Ван Гелсінґ, я не забула вашого милосердя, яке ви проявили до бідолашної Люсі і до того, хто її любив найбільше, — вона замовкла, зашарівшись, і виправилися, — і до того, хто мав найбільше прав дарувати їй вічний спокій. Якщо цього разу все повториться, то я прошу вас заради щасливої пам’яті про життя мого чоловіка зробити так, щоб мені дарувала свободу від жахливого ярма, в якому я опинилася, рука людини, яка мене любить.
— І знову я клянуся! — відлунив од стін голос професора.
Місіс Гаркер усміхнулася, по-справжньому всміхнулася і, зітхнувши з полегкістю, відкинулася на ліжко і сказала:
— А тепер я хочу зробити ще одне застереження. Застереження, яке ви не повинні ніколи забувати. Цього разу, якщо виникне потреба, ви змушені будете діяти швидко і раптово, і вам не можна буде втрачати жодної хвилини і використати вдалу нагоду. Бо я, можливо… Якщо такий час настане, то я виступатиму на боці ворога проти вас… І ще одне прохання… — тут її голос зазвучав урочисто. — Воно не є таким життєво важливим, як інші, але я хочу, щоб ви зробили для мене одну річ, якщо ви не проти.
Ми всі мовчки погодилися, але ніхто не промовив і слова. Та й потреби в цьому не було.
— Я хочу, щоб ви відспівали мене.
Її перервав глибокий стогін чоловіка. Взявши його за руку, вона приклала її до серця і продовжила:
— Ти маєш прочитати молитви наді мною. Яким би не був вихід із цього жахливого становища, думка про це втішатиме всіх або хоча б декого з нас. Сподіваюся, їх прочитаєш ти, мій любий, бо після цього твій голос, що читає їх, залишиться у моїй пам’яті навіки.
— Але ж, кохана, — благав він, — смерть далеко від тебе!
— На жаль, — сказала Міна, попереджувально піднявши руку, — зараз я ближче до смерті, ніж якби лежала у труні під вагою могильної землі.
