Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

Він уже добував револьвер з кишені, перебуваючи за два кроки від Юна Карлсена, коли той несподівано покинув чергу й попростував у інший кінець зали.

— Do vraga! — він, розвернувшись, посунув слідом, змушуючи себе не бігти й подумки промовляючи сам до себе: він тебе не бачив.

Юн переконував себе, що бігти у жодному разі не можна, адже враз зрозуміють, що він знає, що його викрито. Він не знав ворога в обличчя, але того й не треба. На ньому була червона хустка. Спускаючись униз у залу прильотів, він відчув, як по тілові струменить піт. Унизу він повернув у протилежний бік, а опинившись там, де його не видно зі сходів, сунувши сумку під пахву, побіг. Обличчя людей попереду пролітали повз нього з порожніми очницями Рагнхільд та її безугавним криком. Він побіг донизу іншими сходами, й раптом решта людей навколо зникли, він був сам, навколо лише холодне вологе повітря й луна від його кроків у широкому коридорі, що плавно йшов униз. Звісно, коридор веде до парковки. Він завагався. Зиркнув у чорне око камери спостереження, ніби сподіваючись відповіді. Далі попереду світилася табличка над дверима, ніби його власне відображення: чоловік, що стоїть «струнко». Непомітне укриття. Там можна замкнутися. Й вийти лише перед відльотом.

Він почув гучні й стрімкі кроки, що наближалися. Кинувся до туалету, відчинивши двері, зайшов усередину. Туалет виблискував білим світлом, саме так він уявляв небеса, що розчиняються перед тим, хто стоїть на Божій дорозі. Як для вбиральні, розташованої у глибині аеропорту, вона недоладно простора. Порожні ряди білих мийок вишикувались під однією стіною, а під протилежною — такий самий ряд білих кабінок. Двері за спиною зачинилися, замок, ледь металево клацнувши, увійшов у гніздо.

У тісній комірці охорони аеропорту Осло повітря було по-неприємному дуже тепле й сухе.

— Он він, — мовила Мартіна.

Харрі та двоє охоронців спочатку поглянули на неї, а потім на стіну, суцільно заставлену моніторами, куди вона показувала.

— Котрий? — спитав Харрі.

— Оцей. — Мартіна підійшла ближче до монітора, на якому виднівся порожній коридор. — Я бачила, як він про­йшов тут. Я цілком упевнена, що то він.

— Камера стоїть у коридорі, що виходить на парковку, — мовив один з охоронців.

— Дякую. Далі я сам упораюсь, — сказав Харрі.

— Стривайте, — не погодився охоронець. — Це міжнародний аеропорт, і, окрім поліцейського посвідчення, ще потрібен дозвіл...

Він замовк. Харрі витягнув з-за пояса револьвер:

— Гадаю, такого дозволу наразі достатньо? — Він не чекав на відповідь.

Юн розчув, як хтось увійшов у туалет. Але тепер чутно було лише дзюрчання води у білих крапелькоподібних мийках за дверцятами кабінки, у якій він переховувався.

Він сидів на кришці унітаза. Зверху кабінки не закриті, а знизу дверцята аж до долівки, тож ноги підібгати непотрібно. Змив води стих, і почулося дзюрчання. Хтось ходив за потре­бою. Перша думка — це не Станкич, людина неспроможна бути настільки холоднокровною, щоб відливати просто перед тим, як убити. Потім йому спало на думку, що, певно, батько Софії не прибріхував, розповідаючи про Маленького Спасителя, котрого можна задешево найняти у готелі «Інтернаціональ» у Загребі, — він не знає страху.

Потому почув, як застібається блискавка й знову заграв водяний оркестр у білій порцеляні.

Потім, ніби за помахом диригентської палички, все стихло й почулося дзюрчання води з крана. Чоловік мив руки. Ретельно. Закрив кран. Знов кроки. Легко клацнули двері. Металево.

У кабінку постукали.

Тричі, чимось твердим. Сталевим.

Кров відринула йому з голови. Не ворушачись, він заплющився й затамував подих. Але серце калатало. Він колись чи­тав, що деякі тварини здатні розчути, як калатає серце переляканої жертви, саме так вони знаходять її. Як не зважати на стукіт серця — непорушна тиша. Він міцно заплющився, і йому спало на думку, що коли зосередитись, він побачить крізь стелю холодне ясне зоряне небо, побачить невидиму, але таку втішливу логіку й плин планет, у котрих, можливо, міститься суть усього.

І раптом прогримів неминучий тріск.

В обличчя вдарила хвиля повітря, на мить він подумав, що то від пострілу. Поволі розплющився. Замість замка стирчали друзки. Скошені двері висіли на одній завісі.

Чоловік, що стояв перед ним, розстебнув пальто, під яким виднівся чорний смокінг та біла сорочка, так само сліпучо-біла, як і стіни за спиною. На шиї — червона шовкова хустина.

Ошатно вдягнувся до свята, промайнула думка в голові Юна.

Він вдихнув у легені запах сечі та свободи, споглядаючи скоцюрблене тіло у кабінці. Незграбний, жахливо переляканий чоловік, що тремтить, очікуючи на смерть. За інших обставин він би спитав себе, а що міг накоїти цей хлопчина із тьмяними блакитними очима. Але цього разу він знав. І вперше відтоді, як під час різдвяного обіду прибрав батька Джорджі, він відчув задоволення. І більше він не боїться.

Не опускаючи револьвер, він глянув на годинник. Три­дцять п’ять хвилин до вильоту. Він бачив у коридорі камеру стеження. Отже, парковка теж обставлена камерами. Завдання треба виконувати тут. Витягнути його з цієї кабінки, заштовхати у іншу, застрелити, защипнути його зсередини, пе­релізши через стіну, піти геть. Юна Карлсена не знайдуть, допоки аеропорт не закриють на ніч.

— Get out! [62] — скомандував він.

Юн сидів, наче у трансі, й не поворухнувся. Він звів курок. Прицілився. Юн Карлсен поволі вийшов з кабінки. Зупинивсь. Роззявив рота.

— Поліція. Опусти зброю.

Харрі, стискаючи обіруч револьвер, цілив у спину чоловіка у червоній шовковій хустині. Двері за спиною зачинилися, металево клацнувши.

Чоловік не опустив револьвер, а досі цілив у голову Юнові Карлсену, промовив англійською зі знайомим акцентом:

— Hello, Harry. Чи у вас зручна лінія вогню?

— Пречудова. Просто тобі у потилицю. Кидай зброю, кажу.

— Звідки я знаю, що ви озброєний, Харрі? Адже ваш ре­вольвер у мене.

— Я взяв зброю, що належала напарникові. — Харрі побачив, як палець ліг на курок. — Джекові Халворсену. Якого ти зарізав на Гетеборггата.

Чоловік перед ним остовпів.

— Джекові Халворсену? — перепитав Станкич. — Чому ти вважаєш, що то зробив я?

— Твоя ДНК у блювотинні. Твоя кров на пальті. Й свідок, що стоїть перед тобою.

Станкич повільно кивнув.

— Розумію. Я вбив вашого напарника. Але якщо ви справді такої думки, то чому ж не пристрелили мене?

— Бо ми різні, ти і я, — відповів Харрі. — Я не убивця, я поліцейський. Отже, якщо ти зараз кинеш зброю, я заберу лише половину твого життя. Рівно двадцять років. Ну ж бо, обирай, Станкичу. — У Харрі вже почали боліти м’язи у плечах.

— Tell him! [63]

Харрі зрозумів, що то Станкич мовив до Юна, й лише тоді він наче очуняв.

— Tell him!

Юнів борлак ходив угору-вниз, наче поплавець.

— Юне? — мовив Харрі.

— Я не можу...

— Він застрелить вас, Юне, кажіть.

— Гадки не маю, чого ви від мене хочете...

— Послухайте, Юне. — Харрі не зводив очей зі Станкича. — Жодного слова, яке ви промовите під прицілом револьвера, не можна використати проти вас у суді. Розумієте? Тому зараз вам нічого втрачати.

Тверді й гладенькі стіни приміщення відгукнулися неприродно гучним та різким відлунням руху металевих деталей та пружин револьвера, коли чоловік звів курок.

— Стривайте! — Юн виставив руки уперед. — Я все розповім.

Він перестрів погляд поліцейського через плече Станкича. Й збагнув, що той про все знає. Може, вже навіть давно. Поліцейський має рацію, втрачати йому зараз нічого. Хай що він казатиме, проти нього цього не використають. Але найдивніше, що він сам прагнув розповісти. По суті, він лише цього й прагнув.

— Ми стояли біля автівки, чекаючи на Теа, — почав Юн. — Поліцейський слухав повідомлення на мобільному автовідповідачеві. Я зрозумів, що воно від Мадса. І все збагнув, коли поліцейський сказав, що то зізнання й він має зв’язатися з вами. Я збагнув, що мене невдовзі викриють. Я мав при собі Робертів складаний ніж, тож діяв інстинктивно.