Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Я не люблю заговорювати з жінками на вулицях Парижа, бо з десяти жінок, які охоче одповідають, завжди попадеться одна дура, а дев’ять кокоток; замужніх або ні — все одно.
Але чи через туман, чи того, що дама особливо якось поглядала на мене, я звернувся до неї:
— Ці автомобілі — наче поховальна процесія якоїсь важної персони. Весь Париж, здається, з’їхався сюди…
Дама живо, радісно й здивовано скрикнула:
— Уявіть собі: я думала в цю хвилину якраз це саме! Як це дивно! Страшно дивно!..
Вона аж повернулась всею крупною, гарно одягненою постаттю до мене. Просто вона здалась мені молодшою і кращою. А брови й губи немов не були підмальовані, як мені подумалось спочатку. Це, певне, була дівчина з порядної буржуазної родини.
Мені теж видалось дивним, що ми думали одне й те саме. От тільки підозріло, що вона занадто охоче й живо одповіла мені. Було таке вражіння, немов ми давно йшли разом, балакали, замовкли, а потім я висловив своє спостереження, а вона одгукнулась на його.
— Ви — чужоземець? Правда? — зараз же спитала вона, ніби боячись, що я замовкну й на цьому кінчиться наша розмова.
— Чужоземець, — одповів я. — А ви теж, здається, не парижанка?
— Ні, я німкеня, а не парижанка… О, я б ніколи не могла… А втім, це для вас нецікаво. Як довго їдуть ці екіпажі! Це скучно. Ви, мабуть, не дуже поспішаєте? А я спішу страшенно!..
Вона знов озирнулась, неначе шукаючи очима погоні, від якої так спішила.
— Може б, ми спробували пройти туди далі і там перейти? — раптом запропонувала вона мені. — Ходімте.
Так діти «порядних» буржуазних родин не поводяться на вулиці з незнайомими людьми. Кокотки теж мають іншу манеру зачіпати мужчин.
Я з охотою згодився, — вона мене зацікавила, ця дівчина в широкому чорному капелюсі і з чудно-блискучими очима.
— Але знаєте що? — скрикнула вона, хапаючи мене під руку. — Давайте пройдемо назад, звернем управо і підем по вулицях. Я дуже люблю ходити в такий туман. Наче в казці. Чекайте!..
Вона весело й. здивовано розсміялася.
— Вас не дивує, що я до вас так причепилася? Скажіть, ви — художник, правда?
— Я скульптор.
— Ну, от! Я так і знала. Я зразу побачила. І це все пояснює. Мій батько — художник, і я виросла серед малярів, скульпторів і чую їх навіть крізь таку стіну туману, як добрий собака своїх людей… Так ви — скульптор? А чули ви про такого художника Вальдберга? Ні? Звичайно…
Не було ніякого сумніву, що ця дівчина була трохи не в собі. Вона говорила, сміялась, а сама весь час немов чи слухала щось, чи приглядалась до чогось. Я старався одповідати їй, але помічав, що мої одповіді проходили для неї так само, як для мене люди, в тумані: з’явиться, мигне і зникне — розпливеться.
А тим часом вона мені все більш та більш подобалась. В її лиці було щось благородне, витончене, міцне, а усмішка разом з тим така мила, що на душі ставало і легко, і бадьоро, і навіть туман здавався дійсно як в цікавій казці. От погано тільки, що вона, ця дівчина, була чимсь занята, чимсь чи схвильована, чи заклопотана, і не зовсім помічала мене. Е, коли так, мусиш, серце, помітити, пішла зі мною, то таки ж зі мною йди!
Я немов випив чарку міцної горілки — підтягнувся, струснувся і взявся до панни. Вона ж, видно, цьому зраділа, навіть занадто, як мені подумалось тоді, зраділа. Ми йшли під руку, як старі знайомі або закохані, і вона голосно сміялася на мої жарти, причому, знов-таки мені здавалось, занадто голосно й весело сміялась невідповідно змістові моїх слів. «Чортзна-що таке! — пам’ятаю, думав я. — Чи не мара це туману? Чи справді я з якоюсь дівчиною, чи, може, мені це тільки ввижається».
Але на моїй руці тепло лежала її рука в блискучій темно-бурій рукавичці, збоку швидко блискали очі, і весь час чувся нервовий, піднятий сміх.
Панна, очевидно, забула, що спішила. Вона оповідала про цьогорічний салон. З кожним роком ці салони стають все більш та більш порожніми, хоч число картин і побільшується. Це чудесний знак, це знаменитий знак!
(Через що чудесний, знаменитий знак, я не дізнався, бо вона мене не слухала).
Вона повернула не направо, а наліво і повела мене в вузюсенькі вулички, де двом звощикам не можна розминутися. Тут було ще душніше. Ліхтарі горіли немов десь за матовим склом, а вулички здавались траншеями, повними диму. Глухо й тривожно цокали по камінні кроки незримих, ставали перед нами й зараз же пропадали.
— Правда, тут гарно? Правда? Хочете, я заспіваю? — запропонувала панна і, не чекаючи моєї одповіді, гарним, сильним і теж ніби витонченим голосом щось заспівала. Обірвавши себе, вона засміялась і потім зараз же озирнулась. За нами вже давно чулись чиїсь кроки, але ніхто не з’являвся, хоч панна навмисне припиняла ходу.
Несподівано ми вийшли на якусь велику вулицю. Тут люди миготіли швидше й частіше. В сивій каламуті стояв рев, свист, дзвінки, диркання рогів.
І в цю ж хвилину з перевулочка вийшов середнього росту чоловік в капелюсі з широкими крисами, які носять художники, і хутко пройшов повз нас. Моя панна, пам’ятаю, вся аж кинулась, сильно затисла мою руку, і я думав — вона закричить. Але вона, навпаки, весело, безжурно й дуже голосно проговорила:
— А може б, ми тепер поїхали трохи покататись? Як ви гадаєте? Цікаво, правда? Давайте! Хочете? Ходімте.
Чоловік в широкому капелюсі розтанув у млі поперед нас. Панна хутко пішла за ним, у той бік, де ледве вирисовувався ряд коробок автомобілів, не перестаючи захоплено говорити про те, як ми поїдемо, як будуть випливати перед нами не то знайомі, не то незнайомі місця, як це страшно, надзвичайно, нестерпно цікаво!
Але вмить, коли ми вже підійшли до автомобілів, вона зразу охолола, потім згадала, що їй же кудись треба спішити, попрощалась, хитнула мені головою і сказала шоферу:
— Бульвар Распай, 230. Швидко!
Не встиг я схаменутись, як рявкнув ріжок, загуркотів-забився мотор — і екіпаж поповз у саму гущу туману.
«Оце маєш!» — ошелешено думав я.
Найбільше мене вразило те, що я навіть не знав, як її звуть і де вона живе, ця ідіотка.
Я вже мав серйозний нахил пояснити весь інцидент «туманною галюцинацією». Але мені не довелося довго думати. Не пройшов я кілька кроків, як зі мною порівнявся той самий чоловік у широкому капелюсі і, злегка здіймаючи його, проговорив:
— Вибачайте, добродію. Я дуже прошу вас простити мені мою сміливість, але я мушу вас дещо спитати.
Слово «мушу» він підкреслив з упертою, твердою рішучістю, причому дивився на мене пильними, шукаючими очима. Це був молодий ще парубок з енергічним голеним лицем, з трохи м’ясистим носом і різко поділеним надвоє підборіддям.
Я вже був настільки призвичаєний до несподіванок вчинком чудної панни, що тільки теж здійняв свого капелюха, уклонився і якомога серйозніше сказав:
— Чим можу служити?
Парубок якийсь мент помовчав, немов вибираючи найпотрібніше з своїх питань, і нарешті промовив:
— Ви тільки що йшли з панною в чорному капелюсі і з білим міхом на шиї?
«Моя» панна була, дійсно, в чорному капелюсі, а чи був у неї на шиї якийсь міх, цього я не помітив. І тому я цілком правдиво одповів:
— Не знаю, добродію, про кого ви питаєте. Я йшов з одною панною — це правда, але…
— Вибачайте! — перебив мене парубок. — Я вас дуже прошу не сердитись на мене за це чіпляння. Попереджаю вас, що я — не ревнивий любовник, ні муж, ні брат цеї панни. Я вам не вчиню скандалу і не зроблю ніякої неприємності. Мені тільки треба знать правду.
Він знов уперто, завзято і ніби з гнівом підкреслив слово «правду».
— …Я бачив, як ви з нею забалакали, як ішли, як вона поїхала в автомобілі. Ви мені тільки скажіть: чи не помітили ви, що вона спішила кудись?
— Помітив, — проти волі сказав я.
Парубок на мент зупинився.
— Помітили? — перепитав він уважно, не зводячи з мене думаючих очей. — Так. Дякую. Дякую дуже. Вибачайте, ще одне питання: ви не можете сказати мені, яку вона дала адресу шоферові? Це не бульвар Распай? Ні?
