Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

— Тоді ти мені брат! — відповів князь.

— Слава воєводі київському! — вигукнув старий Зацвіліховський.

— Нехай живе згода!

А князь ізнову звернувся до Вершула:

— Куди вони підуть із Полонного? Не відомо?

— Здається, на Старокостянтинів.

— О Боже! Тоді полки Осинського й Корицького пропали, з піхотою вони відійти не встигнуть. Забудьмо ж образи й поквапмося на допомогу. На коней! На коней!

Князеве обличчя засяяло радістю, а рум’янець густо залив запалі щоки, бо дорога слави знову відкрилася перед Ієремією Вишневецьким.

РОЗДІЛ XXX

ійська проминули Старокостянтинів і зупинилися у Росолівцях. Князь міркував так: якщо до Корицького й Осинського дійде звістка про взяття Полонного, вони почнуть відступати на Росолівці, а якщо ворог захоче їх переслідувати, то несподівано для самого себе між полковниками й усіма князівськими силами ніби у пастці опиниться і тим певніше зазнає поразки. Припущення ці здебільшого справдилися. Військо зайняло позиції і стояло тихо, готове до битви. Невеликі й значні роз’їзди було розіслано навсібіч від табору. Князь же з кількома полками зупинився у селі й чекав.

Аж увечері Вершулові татари дали знати, що з боку Старокостянтинова наближається якась піхота.

Почувши це, князь в оточенні офіцерів і кількох десятків осіб добірного товариства вийшов на поріг своєї квартири подивитися на прибуття військ.

Тим часом рейменти, сповістивши про себе звуками сурм, зупинилися перед селом, а два полковники щодуху мчали до князя запропонувати свою службу. Це були Осинський і Корицький. Побачивши Вишневецького, а при ньому чималий рицарський почет, вони дуже збентежилися і, не впевнені, що їх приймуть, низько вклонившись, мовчки чекали, що він скаже.

— Колесо фортуни крутиться і гордих принижує, почав князь. — Не схотіли ви, милостиві панове, прийти на поклик наш, тепер незваними прийшли.

— Ваша ясновельможність! — сміливо сказав Осинський. — Усією душею хотіли ми під вашою ясновельможністю служити, але заборона була виразна. Хто її наклав, нехай за неї і відповідає. Ми ж просимо вибачення, хоч і не винні, бо, як люди військові, мусимо слухати і мовчати.

— То князь Домінік наказ скасував? — запитав князь.

— Наказу не скасовано, — відповів Осинський, — але він уже нас не зобов'язує, бо єдиний порятунок і збереження полків наших у ласці до нас вашої ясновельможності, під чиєю командою від сеї миті жити, служити і вмирати хочемо.

Слова ці, сповнені мужньої рішучості, та й сама постать Осинського справили на князя і його товариство якнайкраще враження. Це був славетний вояк, і хоч іще молодий, бо мав не більш як сорок, але у військовій справі досвідчений, а досвіду цього він набув у чужоземних арміях. Жовнірське око не могло ним не замилуватися. Високий, стрункий як очеретина, із закрученими вгору пшеничними вусами і шведською бородою, виглядом і поставою він був чисто тобі полковник тридцятилітньої війни.

Корицький, із походження татарин, нічим на нього не скидався. Малого зросту і кремезний, із похмурим поглядом, він мав чудернацький вигляд у чужоземному вбранні, що не пасувало до його східних рис. Він командував полком добірної німецької піхоти і славився як мужністю, так і буркотливістю й залізною дисципліною, якої вимагав і від своїх вояків.

— Чекаємо наказів вашої ясновельможності, — мовив Осинський.

— Дякую вашим милостям за рішимість, а послуги приймаю. Я знаю, що воїн зобов'язаний виконувати накази, і якщо я по ваших милостей посилав, то тільки тому, що про заборону не знав. Немало лихих і добрих хвилин доведеться нам віднині пережити вкупі, але, сподіваюся, що ви, добродії, будете задоволені новою службою.

— Аби тільки ваша ясновельможність була задоволена нами і нашими полками.

— Гаразд! — сказав князь. — Далеко ворог за вами?

— Роз’їзди близько, але головні тільки над ранок сюди встигнуть.

— Добре. Тоді маємо час. Звеліть же, ваші милості, пройти вашим полкам через майдан, а я подивлюся, яких вояків ви мені привели і на що з ними можна йти.

Полковники повернулися до полків і незабаром увійшли на чолі їх до табору. Латники із головних князівських хоругов висипали, як мурахи, подивитися на нових співтоваришів. Попереду у важких шведських шоломах із високими гребенями йшли королівські драгуни під командою капітана Гізи. Коні під ними були подільські, але добірні й добре відгодовані, вояки, свіжі, відпочилі, у яскравому й блискучому одязі, виглядом своїм разюче різнилися від виснажених князівських рейментів, убраних у подерті й вицвілі на сонці й дощі мундири. За драгунами йшов зі своїм полком Осинський, останнім — Корицький. Схвальний гул прокотився поміж князівськими рицарями, коли вони побачили довгі німецькі шеренги. Колети на німцях були однакові, червоні, на плечах поблискували мушкети. Вони йшли по тридцять у ряд, гучно і злагоджено карбуючи чіткий крок. І всі були росляві, кремезні — досвідчені вояки, котрі не в одній країні й не в одному бою побували, переважно ветерани тридцятилітньої війни, справні, дисципліновані й бувалі.

Коли вони порівнялися із князем, Осинський крикнув: «Halt! [130]» — і полк зупинився як укопаний. Офіцери підняли тростини вгору, а хорунжий підняв стяг і, розмахуючи ним, тричі схилив його перед князем.

— Vorwerts! [131]— вигукнув Осинський.

— Vorwerts! — повторили офіцери, і полк рушив уперед.

Так самісінько, а може, ще й вправніше, показав своїх Корицький. Побачивши його вояків, зраділи усі жовнірські серця, а Ієремія, знавець із знавців, аж у боки взявся від задоволення і дивився, усміхався, бо саме піхоти йому бракувало, і певен був, що кращої в цілім світі йому не знайти. Він почувався тепер на силі й сподівався домогтися неабияких успіхів у ратних ділах. Офіцери ж розмовляли про різні військові речі й про різних воїнів, яких можна зустріти по всьому світу.

— Добра піхота запорозька, особливо з-за окопів оборонятися, — зауважив пан Скшетуський, — але ці її витримають, бо ліпше вимуштрувані.

— Ба! Та вони далеко кращі! — озвався пан Мігурський.

— Однак це народ важкий, — мовив пан Вершул. — Як на мене, то я зі своїми татарами за два дні так би їх згарував, що на третій їх можна було б як баранів різати.

— Що ти, ваша милость, вигадуєш! Німці добрі вояки.

На це пан Лонгінус Підбип’ята своєю співучою литовською говіркою промовив:

— Господь у милосерді своєму різні нації різними доблестями обдарував. — Чував я, що нема на світі ліпшої від нашої кінноти, і, знову ж таки, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.

— Бо Господь справедливий! — втрутився у розмову пан Заглоба. — Вашій милості, скажімо, дав багатство чимале, великий меч і важку руку, а розум невеликий.

— Уже присмоктався до нього, як кінська п’явка, — сміючись, мовив пан Скшетуський.

А пан Підбип’ята заплющив очі й із притаманною йому насолодою сказав:

— Слухати гидко! Вашій милості Господь дав язик надто довгий!

— Якщо ти наполягаєш, що він зле учинив, давши мені такий, який маю, тоді ти вкупі зі своєю непорочністю підеш у пекло, бо волі Божій перечиш.

— Ет! Хто вашу милость перебалакає! Базікаєш і базікаєш!

— А чи знаєш, ти, ваша милость, чим людина від тварини різниться?

— А чим?

— А от тільки розумом і мовою.

— От дав же йому, так дав! — озвався полковник Мокрський.

— Якщо ти, ваша милость, не розумієш, чому в Польщі найліпша кіннота, а в німців піхота, то я тобі поясню.

— Ну, чому, чому? — спитало кілька голосів.

— Тоді, коли Господь Бог сотворив коня, він привів його до людей, щоб вони його творіння похвалили. Аж тут де не візьмися німець, бо вони ж усюди пролізуть. От показує Господь Бог коня та й питає у німця, що це таке. А німець і каже: «Pferd! [132]» — «Що? — питає Творець. — То ти на моє творіння «пфе!» кажеш? А не будеш ти за це, нехлюю, на цьому творінні їздити, а якщо й будеш, то кепсько». Сказавши це, він коня полякові подарував. От чому польська кіннота найліпша, а німці ж як почали пішки за Господом Богом ходити і прощення просити, так найліпшою піхотою і стали.