Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗

ХМЕЛЬНИЦЬКІЙ В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, ОПОВІДАННЯ РАДИВИЛОВОГО ПІСЛАНЦЯ І СОТНИКА ПОЛОВКА, СИТУАЦІЯ В БЕРЕЗНІ-КВІТНІ 1651 Р., ВИЧІКУВАННЯ ТАТАР

У Білій Церкві гетьман простояв мабуть досить довго — судячи з того як часто Біла Церква як гетьманська кватира стрічається в сучасних вістях. Маємо звідси звідомленнє литовського шляхтича Мисловского, що приїздив до Хмельницького від Януша Радивила ¹). При крайній бідности матеріялу з гетьманського табору, його звістки, хоч часто зачерпнені з мало авторитетних джерел і навіть анекдотичні, все таки настільки цікаві, що я вважаю потрібним навести його звідомленнє в цілости, тим більше, що воно не видане досі і в літературі майже не використане ²).

Став в Білій Церкві дня 21 ³) марта, зараз попровадили його до військового писаря, котрий його прийняв не дуже привітно і казав йому лист віддати. Спочатку не хотів, але потім мусів. Той його відпечатав, прочитав і пішов з ним до гетьмана — а йому сказав іти до господи. За хвилю потім прийшов сотник і попровадив його до гетьмана.

Застав лист в руках гетьмана. Велів йому сісти і сказав: “Пане товаришу, з добрим животом приїхав єси сюди! вже два літа ваш п. гетьман литовський не чинив до мене ніякого посольства, а всі панове чинили!” ⁴) — “Я про се не знаю, і тепер би не приїхав, коли б мій старший мене не послав”. Він рік: “Не бійся, і волос з твоєї голови не спаде!” І почав заклинатись, що не з нього причина, що і тепер він не думав про війну, і поклонитись королеві й. м. готов, і все зробити що король каже, і на комісію їхати готов — котру негідник (niecnota) Нечай розірвав, але добре йому сталось — хотілось йому бути другим гетьманом, отже дістав чого шукав. “Я вірний підданий короля й. м. — що скаже, то учиню! Хоч на вісім тисяч скаже зменшити козацький реєстр — і то вчиню”. На те йому той товариш сказав: “Мосці-пане гетьмане (він перервав: “Не мосцівий, я такий же худий похолок як і ти!”) — давно треба було б так учинити, поки не розлилося стільки християнської крови, що найгірше — руками поганськими, котрих в. м. впровадив в державу, і братерство вічне (вар.: вірне) з ними заключив”. — Рік: “Правда, лихо сталось, але не моя вина! А тепер тоє братерство шию зламати може, як з королем як треба помиримось. За оден день я тих братів кажу видушити. А король на мене війська збіраєть, хочеть мене воювати! А я його королем учинив, і під Зборовим на волю пустив, маючи його в руках. Бог йому за то не поможеть! Скажи пану гетьману: нехай на нас не наступаєть! Ми мир з Литвою маємо, нехай нас не зачепаєть, бо лихо будеть! Маю я на нього другого Кричевського, і мало не ⁵) ліпшого!”

Товариш йому потім за столом, коли вже їли, і він знов почав дорікати ⁶), так сказав: “І ми також про війну не думаємо, але мусимо боронитись, — а тепер можете се комісією заспокоїти”. Рік: “Комісія як комісія, але без малого не будеть як під Пилявцями. А на мене давно б була комісія, коли б не воєвода київський (Кисіль): що иншого тут пишеть, а що иншого з королем робить”.

Тримав того товариша більше як тиждень без відправи, потім, коли вже виїздив (Хмельницький) з Білої Церкви, він прощаючися з ним хотів довідатися, куди він думає звернутись, і спитав: “Коли-б князь-гетьман (Радивил) знов по щось послав до в. м., де має знайти?” Відповів потиху: “Нехай мене шукають або в Животові або в Погребищах” ⁶). І дав йому зрозуміти, що був би дуже рад, коли б його (Радивил) помирив з королем.

Оповідає Мисловский, що Хмельницький все таки якийсь боязливий, і не такий злий як перед тим. Але Виговський має бути гірший, і коли Хмельницький про короля згадав, той сказав: “Що то король наступає на нас против своєї присяги? Нехай знає, що нам не трудно й другого короля (знайти)”. Той Виговський робить що хоче: кого хоче, то не питаючись гетьмана каже стратити. Якось при нім молодикові служебникові кн. Четвертинського, на імя Борковському, з кількома иншими казав Татарам голови постинати — хоч гетьман велів був відіслати до Чигрина.

По всіх то бачив, що були б раді згоді, і на раді, котру він (Хм.) мав з старшиною, всі до нього кричали за згодою. А він відповів: “Добре, я вчиню покій, але вас що без мого наказу костели лупили, шляхту мордували — всіх королеві видам”. І тим їх дуже страшить і тримає ⁷); але знати, між собою поговорюють, що якби тільки король наступив, вони б його звязали й видали, і кажуть: “Перед тим було лекше") (се зробити), коли вся орда над нами висіла, а тепер самі його забємо або видамо” — і мають на нього око. Бо таке підозріннє про нього, що хоче втікти до Орди з усім майном, що його випровадив на Запоріжє! Виговський диктуючи якийсь універсал додав, так що той товариш чув: ,Аби човнів як найбільше готовано!' — чи то вгору хоче йти з ними, та на діл утікати.

Хорунжий оден білоцерківський, Іван, — що був при послах в Туреччині, казав тому товаришеві, що цісар турецький прийняв їх дуже зле. Питано їх, чи післані вони від давнього війська Запорозького, від усіх козаків своєвільників, і коли вони відповіли, що від усіх, він сказав: “То хочете аби я Польську корону воював за те що вам не позволяє своєволі — аби ви не шарпали моїх країв морем, і на те ви побраталися з моїми підданими Татарами, також своєвільниками? Нехай вас, псів, король ваш воює, а я своїх каратиму! звоювавши Польщу, потім і мене звоювати захочете — вже мині Волоську землю сплюндрували!” І казав був їх постинати, але посол короля й м., що там був, їх випросив.

Татари також, видно, хочуть відступити від Хмельницького: не хочуть йому помагати, а навпаки — допоминаються у нього нагороди за два роки.

Від господара волоського був посол там при тім товаришу. Але (Хмельницький) зараз як прочитав листи, роз'ївшися казав його взяти і звязати, і цілу ніч пролежав звязаний. Не памятає його ймення. Потім його пустив. Мав його раз при нім за столом — але дуже тихо сидів.

Московського посла застав там — (при нім) і дари віддавав. З чим був, не знає. Але по відправі другого дня приїхав другий гонець з несмачним посольством — розповів то оден шляхтич, Хмельницького хлопець: Цар йому радить, аби з своїм паном не воював, бо цар братові свому королеві мусів би дати поміч й військо рушити. Роз'ївся пес і кинувся хотячи йому в лице дати, але Шумейко ⁹) ухопив його. Москаль теж кинувся й пішов, і зараз поїхав.

Людей (Мисловский) при собі не мав і не міг довідатися, куди (Хмельницький) стягає свої війська. Всюди страх між ними, а хлопам не було більшої неволі, як тепер: (гірш) ніж під панами: що хоче то з ними робить, податки такі як і в Короні збира (і шинкове велів вибирати, Ґол.). А Татари куди підуть, бють, стинають, жінок, доньок насилують, беруть, що їм подобається — безкарно чинять.

Черниці дві приїхали з Винниці при тім товаришу; оповідали йому, як коронне військо здобуло Винницю: вирубало, спалило; а козаки як наших на ріці тиснули, з своїм людом, що їм ішов в поміч, билися кілька годин, не роспізнавшися, так що їх кілька тисяч полягло. Гарний припадок був! Аж їх потім Поляки розвели і знищили, і Татарів урвано.

Були при нім також київські міщане: приїздили до Хмельницького по універсал. Сказали йому (Мисловскому), що аби тільки з'явилося військо (польське чи литовське), готові піддатися королеві.

Де що з того, що переказував сей “товариш”, цілком розминоється з правдою, і трудно рішити, чи його містифікували, чи він “компонував”. Напр. оповіданнє про неприязну поставу царгородського дивану до козаків. Так само цілком не вірно те, що він оповідає про московського гонця, що приїхав слідом за Лопухиним. Ми вже знаємо, про що йде мова: се посилка гінця Василя Степанова, виправленого з Москви 11 н. с. березня ¹⁰). Його місія не була ніяким актом неприхильности до козаків, навпаки — се був акт довіря, спроба спільної акції для демасковання зрадливої польської політики і оправдання московсько-українського союзу. Від Мисловского довідуємось, що Степанов Лопухина вже не застав — але на жаль, не маємо звідомлення про переговори з гетьманом, і що він від нього видобув. В руках московського посольсьского приказу бачимо доволі значну колєкцію кримських грамот — але не завсіди можна відріжнити, що тут може походити від місії Лопухина, що від Степанова, а що — з колєкції привезеної Вітовским і Обуховичом.