Комедії - Мольер Жан-Батист (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Жеронт (висовуючи голову з мішка). Ах, Скапене! Я більше не можу…
Скапен. Ой пане! Я весь розбитий! Плечі немов вогнем пече!..
Жеронт. Що таке?! Та він же весь час мене лупцював!
Скапен. Ой, що ви, пане! Все мені в спину попадав!..
Жеронт. Що ти верзеш! Я добре відчував удари, ще й зараз їх добре відчуваю!
Скапен. Та кажу ж вам, що ні; він тільки кінчиком дрючка зачіпав ваші плечі.
Жеронт. То тобі слід було далі відсунутися, щоб мені нічого не попадало.
Скапен (запихаючи йому голову назад у мішок). Стережіться! Ось другий — з лиця якийсь чужинець. (Міняючи знов голос і вимову). «Аж злість бере, цілий день бігав, бігав, як скажений, і ніде не міг знайти цього диявола Жеронта!..» Сховайтеся, та добре! «А скажіть, будь ласка, добродію, чи не знаєте ви часом, де цей Жеронт, якого я шукаю?» Ні, добродію, я зовсім не знаю, де Жеронт. «Та ви кажіть правду. Я нічого йому не зроблю. Я маю до нього невеличку справу: хочу тільки почастувати його спину дюжиною добрих стусанів та разів зо три — з чотири встромлю йому в груди цю шпагу». Запевняю вас, добродію, я не знаю, де він. «Мені здалося, наче в цьому мішку щось поворухнулося». Пробачте, добродію… «Ні, там, напевно, щось є». Та нічогісінько немає, добродію. «Мені дуже хочеться проколоти цей мішок шпагою». Ах, добродію, не раджу вам цього робити… «Ну, то покажіть мені, що там всередині». Не можу, добродію. «Чому не можеш?» А навіщо вам знати, що я несу? «А я хочу поглянути!» Нічого не побачите. «А що там за штука? Покажи!» Та там «тільки моя стара одежа… «Ну, показуй швидше, я тобі кажу!» Ні, цього не буде! «Не буде?» Ні! «А ось мій дрючечок попогуляє зараз по твоїй спині! Я тебе добре відлупцюю за це!» Плювати я хотів! «А-а! Ти ще й нахваляєшся?!» (Б’є дрючком по мішку і сам кричить, ні бито його б’ють). Ай-ай-ай! Ай, добродію, ай-ай-ай-ай! «До побачення! Це тобі, щоб ти навчився чемно розмовляти!» Ах! Щоб його чума задавила, того базіку! Ой!..
Жеронт (висовуючи голову з мішка). Ху!.. Так відшмагав, що далі й нікуди!
Скапен. Ху!.. Я вже, здається, мертвий!
Жеронт. Якого чорта він увесь час по моїй спині лупив!
Скапен (запихаючи йому голову назад у мішок). Ой стережіться! Ось наближається аж шість солдатів зразу! (Говорить на різні голоси): «Ходімо! Треба ж нарешті знайти цього Жеронта! Скрізь обшукаємо, ціле місто оббігаємо! Чорт його побери, хай ноги потім повідпадають! Жодного куточка не пропустимо! Скрізь побуваємо! Скрізь обдивимось, всіх розпитаємо! Куди ж його зараз іти? Ходімо в той бік! Ні, в цей! Ліворуч, ліворуч! Праворуч] Ні, ні! Авжеж, краще праворуч!» (До Жеронта своїм звичайним голосом). Сховайтеся добре! «Ага, хлопці, ось його слуга! Ану, шельмо, кажи, де твій хазяїн!» Ей, панове, не чіпайте мене! «Ну, ну, кажи ж, де він. Та кажи швидше, язика немає, чи що? Ну, чого мовчиш? Мерщій! Ну!» Е!.. Панове, заспокойтеся!
Жеронт непомітно висовує голову з мішка і бачить Скапенову витівку.
«Гляди, не допоможеш нам знайти твого пана, відчухраємо тебе так, що й не отямишся!» Я краще піду на муки, ніж викажу вам мого пана… «Ага, стусанів захотілося!» Робіть зі мною що хочете! «Ти хочеш, щоб тебе відшмагали?» Я ніколи не зраджу мого пана; «А-а! Тобі таки заманулося скуштувати? Ось маєш!.. На!..» Ой!..
В ту мить, коли Скапен замірився вдарити, Жеронт вилазить з мішка; Скапен тікає.
Жеронт (сам). Іч, паскуда! Іч, зрадник! Розбійник! То це так ти хотів мене замордувати?!
Зербінетта (сміється, не бачачи Жеронта). Ха— ха-ха! Ох, не можу!..
Жеронт (набік; не бачачи Зербінетти). Ну, присягаюся, ти мені добре за це заплатиш!
Зербінетта (не бачачи Жеронта). Ха-ха-ха-ха! Ну й оказія! От старий дурень!
Жеронт. Тут немає нічого смішного, і нічого вам реготати.
Зербінетта. Що? Що ви хочете сказати, добродію?
Жеронт. Я хочу сказати, що вам не слід сміятися з мене.
Зербінетта. З вас?
Жеронт. Так.
Зербінетта. Як!.. Та хто ж збирається з вас сміятися?
Жеронт. А чого ж ви прийшли сюди, та ще й регочете перед самісіньким моїм носом?
Зербінетта. Я зовсім не з вас сміюся… Мене розсмішила одна кумедна історія, яку мені щойно розказали. Не знаю, може, це через те, що я сама причетна: до тієї справи, тільки ніколи не доводилося мені чути чогось смішнішого за ту штуку, яку встругнув син, щоб видурити в свого батька гроші.
Жеронт. Син устругнув штуку, щоб видурити в свого батька гроші?
Зербінетта. Так. Якщо ви мене й не попросите, я вам все одно розповім. Я страх як люблю розповідати різні історії.
Жеронт. Прошу вас, розкажіть мені, в чім справа.
Зербінетта. Залюбки. Я спокійнісінько можу розповісти вам цю пригоду, бо її й без мене скоро всі знатимуть. Доля закинула мене до циган, що мандрують по всіх усюдах, Цигани ті живуть із ворожіння, а іноді — то й з іншого чого. Коли ми стали шатрами у цім місті, один юнак закохався в мене. Відтоді він не давав мені спокою; як і всі юнаки, він гадав спочатку, що досить лише сказати кілька слів — та й справі кінець. А вийшла зовсім не так: я йому гордо відмовила, і ця несподівана перешкода зробила його зовсім іншим. Він признався в своєму коханні до мене тим людям, у яких я жила, і вони згодилися віддати йому мене за певну суму. На жаль, мій коханий був у такому становищі/ в якому частенько перебуває більшість синів із порядних родин, тобто він зовсім не мав власних грошей… В нього є батько — хоч і багатий, а проте скупий, як той чорт! Найогидніша людина в світі!.. Стривайте, як його на ім’я? Ну, ну! Поможіть мені згадати… Чи не можете ви мені сказати, кого тут у місті вважають за найпершого скнару?
Жеронт. Ні.
Зербінетта. Його ім’я ще кінчається на «рон»… «рент»… Ор… Оронт? Ні! Же… Жеронт? Так, Жеронт! Так, так! Саме так звуть того скнару… Я згадала! Це його ім’я, того скупердяги! Ну, то я розповідатиму далі… Отож наші люди хотіли сьогодні знятися з місця, і моєму коханому, без грошей у кишені, довелося б навіки попрощатися зі мною, коли б йому не допоміг його спритний слуга, який зумів видурити гроші в його ж таки батька. О, ім’я того слуги мені добре відоме! Його звуть Скапен. Це людина, яких на світі мало, все б його хвалила, здається!
Жеронт (набік). Ах ти ж, мерзотник!
Зербінетта. Слухайте ж, яку він-штуку підстроїв, щоб пошити того скнару в дурні. Ха-ха-ха-ха! Згадати не можу, щоб не сміятися, від щирого серця! Ха-ха-ха! Віл пішов до того скупого собаки… Ха-ха-ха!.. І набалакав йому, ніби він гуляв з його сином у порті… Хі-хі!.. І побачили вони там турецьку галеру, куди їх запросили;— ніби якийсь молодий турок почастував їх там добре… Ха-ха-ха!.. Потім, поки вони отак частувалися, галера ця вийшла в чисте море, і ніби той турок відіслав Скачена в човні на берег і звелів переказати батькові «його панича, що він завезе його сина до Алжіру, якщо старий зараз же не пришле йому п’ятсот екю… Ха-ха-ха!.. Отут-то мій скнара, мій жадюга і зовсім розгубився, не знає вже, що й робити: любов до сина змагається в ньому зі скупістю! П’ятсот екю, що їх у нього вимагають, — наче п’ятсот кривавих ударів кинджалом у серце… Ха-ха-ха!.. Як же йому відірвати від себе такі гроші! От з горя він і починає мудрувати, як. би його повернути сина… Ха-ха— ха!.. Він хоче послати в море поліцію за турецькою галерою, ха-ха-ха!.. Він умовляє свого слугу зостатися заручником там замість сина, поки він назбирає грішви, хоч і не думає платити, ха-ха-ха!.. Він жертвує для цього стару одежину, сподівається взяти за неї п’ятсот екю, а вона й тридцяти не варта, ха-ха-ха!.. Слуга доводить йому, що все це ні до чого, а той тільки й знає, що тужно вигукує: «І якого біса понесло його на ту галеру?! Ах, проклята галера! Мерзенний турок!..» Нарешті після різних викрутів, після довгих зітхань та зойків… Та, бачу я, ви зовсім не смієтеся з моєї розповіді… Що ви на це скажете?
