Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Пані Елізабет заридала.
— І мені не кажуть ні слова! Від мене все приховують! Все роблять за моєю спиною! — правив своє сенатор.
— Так, я мовчала, Томасе, бо відчувала, що мушу виконати останнє, передсмертне прохання своєї дитини, знала, що ти спробуєш стати мені на заваді!
— Авжеж! Їй-богу, я б не дозволив такого!
— І ти не мав би на це права, бо троє моїх дітей згодні зі мною!
— О, мені здається, що моя думка переважила б думку двох дам і одного схибнутого дурня…
— Ти так зневажливо говориш про брата й сестер і так жорстоко ставишся до мене!
— Клара була побожна, але не практична жінка, мамо! А Тоні — дитина… Та й, зрештою, вона до цього дня теж нічого не знала, а то була б проговорилася! Правда ж, Тоні? А Христіан… Так, він запевнив собі Христіанову згоду, той Тібуртіус… І хто б сподівався від нього такої спритності! Невже ви й досі не збагнули, хто він такий, цей хитрий пастор? Негідник! Пройдисвіт!
— Зяті всі шахраї, — глухо мовила пані Перманедер.
— Так, пройдисвіт! Гляньте, що він робить! Їде до Гамбурга, сідає коло Христіанового ліпша й починає вмовляти його. «Добре, — каже Христіан. — Добре, Тібуртіусе! Боже вам поможи! Чи ви собі уявляєте, яку муку я терплю ось тут, у лівому боці?..» О, дурість і підлота змовились дроти мене! — І сенатор, не тямлячи себе з гніву, прихилився до кованих грат каміна й сплетеними пальцями стиснув чоло.
Цей вибух обурення не відповідав обставинам, які його викликали. Ні, не сто двадцять сім тисяч п’ятсот марок довели сенатора до стану, в якому ще ніхто ніколи його не бачив! Швидше його можна було пояснити тим, що розпаленій уяві Томаса Будденброка випадок із Клариною спадщиною видався ще однією ланкою в низці невдач і принижень, які останніми місяцями звалилися на нього в торгівлі і в громадській діяльності… Ніщо вже йому не вдавалося! Все йшло всупереч його волі! А тепер ще й у батьківському домі найважливіші справи вирішують «за його спиною»! Щоб якийсь ризький пастор пошив його в дурні! Він би зумів сплутати тому пройдисвітові карти, але йому не випало нагоди спробувати свою силу! Все відбулося без нього! Йому здавалося, що раніше таке не могло, не посміло б статися! Ця подія наново похитнула його віру в своє щастя, у свою силу і в своє майбутнє… І тепер, у цій сцені з матір’ю і сестрою, виявилась його внутрішня слабкість, його розпач.
Пані Перманедер підвелася й обняла брата.
— Томе, — мовила вона, — заспокойся ж бо! Отямся! Невже становище таке страшне? Ти себе доведеш до хвороби! Може, Тібуртіус довго не проживе… А після його смерті спадок повернеться до нас! Та й можна все змінити, коли ти хочеш! Правда ж, можна, мамо?
Мати у відповідь тільки схлипнула.
— Ні… Ох, ні! — мовив сенатор, опановуючи себе, і безнадійно махнув рукою. — Що вже сталося, те сталося. Невже ви гадаєте, що я почну бігати до адвокатів і судитися з матір’ю, щоб родинний скандал винести на люди? Хай буде, що буде… — додав він і втомлено рушив до засклених дверей, проте на порозі ще раз спинився. — Але не думайте, що справи в нас такі блискучі, — глухо сказав він. — Тоні втратила вісімдесят тисяч марок… Христіан, крім того, що прогайнував свій виділ, п’ятдесят тисяч, витратив уже близько тридцяти тисяч із майбутньої спадщини… та й ще витрачатиме, бо нічого не заробляє, а платить за лікування в Ейнгаузені… А тепер не тільки Кларин посаг пропав, а й уся її спадкова пайка хтозна на який час вилучена з капіталу… А торгівля йде кепсько, гірше нікуди, якраз відтоді, як я витратив понад сто тисяч на свій будинок… Ні, непереливки тій родині, де є причини до таких сварок, як оце в нас відбулася. Повірте мені… повірте: якби батько був живий, якби він сидів отут між нами, то склав би руки й здався б на божу ласку.
Розділ восьмий
Війна, бойові кличі, військові постої, метушня! Прусські офіцери походжають по навощеному паркеті нижніх приміщень у новому домі сенатора Будденброка, цілують руку господині, а Христіан, що вернувся з Ейнгаузена, водить їх до клубу. Тим часом на Менгштрасе мамзель Зеверін, Рікхен Зеверін, нова «панна» мадам Елізабет, разом зі служницею стягають до «порталу», старої садової альтанки, матраци, бо там повно солдатів.
Скрізь колотнеча, нелад, напруження. Одні військові частини вирушають у дорогу, натомість вступають інші, заповнюють місто, їдять, сплять, глушать городян барабанним боєм, лементом сурм та гучною командою і знову йдуть геть, Місто вітає принців королівської крові, безперестанку марширує військо. Потім знову тиша й очікування.
Пізньої осені та взимку військо повертається з перемогою і знову розташовується в місті, тоді вирушає додому під радісні вигуки городян. Нарешті вони можуть відітхнути з полегкістю. Мир. Короткий мир шістдесят п’ятого року, що, ніби в зародку, таїть у собі стільки подій.
А між двома війнами маленький Йоганн у сукенці зі складками, схожій на фартушок, з м’якими кучерями, що спадають йому на плечі, спокійно й безтурботно бавиться собі в садку біля фонтана або на «балконі», відгородженому для нього низькою балюстрадою від галереї на третьому поверсі, в ігри, такі цікаві в чотири з половиною роки… Ігри, глибокого сенсу й дару яких уже не годна збагнути жодна доросла людина і для яких не треба нічого, крім трьох камінців чи палички, хіба ще з настромленою на неї квіткою ротиків замість шолома. Треба тільки чистої, буйної, палкої й невинної, ще не прибитої страхом і тривогою уяви тієї щасливої пори, коли життя ще не важиться на нашу волю, а свідомість обов’язку й почуття види не сміють покласти на пас свою тяжку руку, коли ми можемо дивитися, слухати, сміятися, дивуватися й мріяти, і світ ще не вимагає від нас за це служити йому… Коли ті, кого ми хотіли б любити, не мучать ще нас нетерплячим очікуванням перших доказів, що ми служимо світові ревно й віддано.» Ох, ще недовго, і все це впаде на нас тяжким тягарем, почне гвалтувати нас, муштрувати, ламати, обмежувати й калічити…
Поки Ганно грався, відбувалися важливі події. Спалахнула війна, перемога захиталася на терезах долі і визначилась. Рідне місто Ганно Будденброка, що мудро підтримувало пруссаків, не без задоволення дивилося на багатий Франкфурт, який заплатив за віру в Австрію незалежністю.
Але в зв’язку з банкрутством однієї великої франкфуртської фірми в липні, відразу після замирення, торговельний дім «Йоганн Будденброк» втратив за одну мить круглу суму — двадцять тисяч талярів.
ЧАСТИНА ВОСЬМА
Розділ перший
Коли пан Гуго Вайншенк, віднедавна призначений директором Міського товариства страхування від пожежі, в застебнутому сурдуті, з чорними, вузенькими вусами, що додавали йому чоловічої зваби й суворості, з трохи відвислою спідньою губою, впевнено, перевальцем переходив від одного конторського приміщення на Менгштрасе до іншого, тримаючи перед собою кулаки й ледь похитуючи ліктями, він справляв враження ділової, заможної і поважної людини.
А Еріка Грюнліх, якій уже минуло двадцять років, була кремезна, квітуча дівчина, рум’яна й гарна з надміру здоров’я і сили. Якщо вона випадково спускалася вниз або стояла вгорі на площадці, коли пан Вайншенк з’являвся в переході, — а таке траплялося частенько, — директор підіймав циліндра над коротким чорним чубом, що на скронях почав уже сивіти, трохи згинався в стані й вітав дівчину враженим, захопленим поглядом метких, ледь зухвалих карих очей… Тоді Еріка тікала, вмощувалася десь на підвіконні й цілу годину плакала, розгублена і збентежена.
Панна Грюнліх виросла під суворим наглядом Терези Вайхброт, і думки її далеко не сягали. Вона плакала над циліндром пана Вайншенка, над його манерою, побачивши її, підіймати й знову опускати брови, над його майже королівською поставою і дужими кулаками. Зате її мати, пані Перманедер, бачила далі.
