Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
Здається, достатньо порівняти інтелектуальний потенціал обох діячів, матеріалізований у їхній творчості, теоретичний рівень, утілений у підготовлених документах, публічних виступах, моральні риси, зрештою, щоб поставити під серйозний сумнів старанно нав’язувані тези про те, що, поступаючись у конкурентному політичному житті С. Петлюрі, В. Винниченко заздрив останньому, злісно інтригував проти нього, а потім ще й у «Відродженні нації», «Заповіті борцям за визволення» та інших публіцистичних творах до непристойного спотворив образ Головного Отамана. І зовсім уже без оцінки залишаються факти (а їх обходити ані В. Савченкові, ані будь-кому іншому не можна), що обидва рази (навесні—влітку 1917 р. і восени 1918 р.) «втягнув» С. Петлюру у «велику політику» не хто інший, як той же таки В. Винниченко 706, однак двічі наражався на «невдячність» — ініціатором тертів, непорозумінь, суперечностей був переважно С. Петлюра 707. Більше того, коли державна нарада в січні 1919 р. пропонувала В. Винниченкові диктаторські повноваження, він від них відмовлявся на користь С. Петлюри 708. Але останній, за фактами, наведеними В. Савченком, та й за досить поширеними чутками (а диму без вогню, як відомо, не буває…), перманентно так чи інакше був у центрі змов проти В. Винниченка, підготовки заколотів, переворотів 709. Тож виходить, що С. Петлюра не мав іншої «зброї» в суперництві з В. Винниченком. Це, мабуть, добре відчуває автор аналізованого твору і тому «перегинає палицю» вже в інший бік: без будь-яких серйозних доказів він, наприклад, стверджує, що в десятих числах листопада 1918 р., «в ці тривожні дні кризи влади, ім’я «в’язня № 1» Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні» 710. А далі — й поготів. Як відомо, коли на таємному засіданні 14 листопада 1918 р. обирали Директорію, було вирішено ввести до її складу лише тих, хто був особисто присутній на зібранні. Виняток зробили лише для С. Петлюри, який через загрозу нового арешту (він тільки-но вийшов на волю після чотиримісячного ув’язнення) виїхав під захист січових стрільців Є. Коновальця до Білої Церкви. І наполіг на цьому саме голова Українського національного союзу В. Винниченко, який в особистій розмові заручився згодою С. Петлюри на входження до керівного органу, підготовленого з його ініціативи та під його орудою, повстання. То ж лише здивування можуть викликати наступні рядки публіциста: «Винниченко і Шаповал, «давні» недоброзичливці» Петлюри, тільки зраділи його відсутності — зайвий конкурент… Вони подумували взагалі не включати Петлюру «до влади», як те зробили з «президентом» Грушевським… Петлюра був небезпечним, сильним суперником, який заважав «соціалістичним експериментам» лідерів національного союзу … і до того ж його особливо не любили можливі союзники в Радянській Росії. Присутність Петлюри на таємному зібранні могла змінити весь хід подій. Ані Винниченко, ані Шаповал, а саме він — Петлюра — восени 1918-го був найпопулярнішим діячем у колах «свідомих українців», прапором усіх незадоволених гетьманом і німцями. За ним була слава захисника Києва від червоних, противника закликання німців, військового міністра й земця, прихильника активної боротьби проти гетьмана, а головне — потерпілого від диктатури, «сидільця», який майже весь період гетьманщини просидів за гратами «за правду». За жодним із учасників наради за останній рік не було подібних подвигів. Петлюра цілком міг претендувати на становище голови Директорії, і його кандидатура могла зібрати більшість голосів… Але Петлюра не з’явився на Бібіківському…» 711.
Тут буквально після кожного словосполучення з епітетом можна ставити знак питання зі знаком оклику, можна спростувати, практично, кожне твердженняоцінку, висловити цілком слушні й обґрунтовані докори авторові за підтасовку фактів чи занадто довільне маніпулювання ними. Обмежимось одним — В. Савченко явно й істотно змістив у часі пік популярності С. Петлюри на момент, коли про нього як про діяча загальнонаціонального масштабу та ще й з претензією на першу роль взагалі мало хто міг подумати. Можливо, він дивиться на свого героя через його ж амбіції, для яких об’єктивних підстав загалом не було.
А відтак, не дивно, що коли публіцист переходить до бодай лапідарної оцінки ролі Головного Отамана в подіях (а він дійсно опинився в ключовій, провідній ролі в національно-визвольній боротьбі й державотворенні), В. Савченко, здається, зовсім втрачає почуття міри. С. Петлюра постає зі сторінок книги як одинокий рятівник української справи, справжній національний месія. Він, доводить автор, «практично не виходив зі свого розкішного штабного вагону, який раніше належав міністрові шляхів сполучення. У цьому вагоні, що став з лютого 1919-го для нього «рідним домом», він кидався між фронтом і тилом, сподіваючись зупинити відступ військ 712.
У найважчі для республіки дні «в геометричній прогресії зростали лави «незадоволених» Директорією, «незалежністю», політичним курсом. То тут, то там спалахували бунти солдат, городян, селян, зріли змови «правих» і «лівих». Знову здавалося, що все — «українська ідея не спрацювала», виявилася нікому не потрібною, республіка загинула, а тим, хто «завинив» перед більшовиками, залишилося лише рятувати свої шкури. Можливо, що якби Петлюра з його гучним ім’ям і харизмом не опинився на чолі держави й армії, республіка б припинила своє існування ще в лютому 1919 р. й розпалася б на сотню анархічних отаманій, які ворогують зі всім світом і одна з одною. ХХ століття зберегло нам масу прикладів капітуляції влади при перших поразках у війні… Але Петлюра й петлюрівці в 1919 р. боролися до останнього: у повному оточенні, без тилу, набоїв, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків квадратних кілометрів. Такою стійкістю не можна не захоплюватись!» 713.
Звісно, кожен має право бачити й оцінювати події по-своєму, а дослідник, публіцист може пропонувати власні, індивідуальні тлумачення історичного досвіду, кваліфікувати внесок у нього тих чи інших дійових осіб. Однак особливої довіри навіть поданий з пафосом висновок В. Савченка не викликає, оскільки входить в істотну суперечність як із відомими фактами (сам С. Петлюра своїми анархічними діями — демонстративним ігноруванням голови Директорії, саботуванням урядових рішень і навіть ухвал Трудового конгресу, блокуванням переговорів з Москвою — місія С. Мазуренка, таємничими сепаратними зносинами з антантськими інтервентами тощо, можливо, якнайбільше й сприяв тому паралічу влади, кризи республіки, від яких він потім безуспішно їх «рятував»), так і тими, які у величезній кількості наводить автор книги на інших сторінках (про них ішлося вище), і які вимальовують, м’яко кажучи, дещо інше уявлення й висновки щодо діяльності Головного Отамана.
Отож, як видається, цілісного образу С. Петлюри, його справжнього місця в історичному процесі В. Савченку відтворити не вдалося. Не вдалося, передусім, через брак концептуального бачення сутності революційної епохи на українських теренах, тобто концепції Української революції, її реального змісту, здобутків і втрат.
Що викликає справжній інтерес і навіть певну довіру у творі В. Савченка, так це сюжети, пов’язані з «масонськими сторінками» долі українського політичного діяча, роллю масонів в українській політиці революційної доби взагалі. Це саме та родзинка, яка робить книгу В. Савченка справді цікавою, не дасть їй загубитися серед інших праць, однак — можна ризикнути передбачити — буде неоднозначно сприйнята широким загалом.
