Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Начебто я мала б відчути полегшення, дізнавшись, нарешті, правду, — сказала я, залізаючи у ліжко й цокочучи зубами. Здавалося, холод добрався аж до мого кісткового мозку. — Усе своє життя я дивувалася: чому я не така, як всі. Тепер я дізналася чому, але від цього мені не стало ані легше, ані спокійніше.
— Колись стане, — заспокоїв мене Метью, заповзаючи до мене під покривало. Він оповив мене руками. Тулячись один до одного і шукаючи взаємної підтримки, ми переплелися ногами, мов коріння дерева. Глибоко в моїй душі той ланцюг, що я його викувала з любові й туги за тим, кого мені ще належало зустріти, вигнувся і став еластичним. Він був товстий та незламний і повнився життєдайним соком, що перетікав від вампіра до відьми і навпаки. Невдовзі я стала відчувати себе не десь поміж, а благословенно зосередженою у самій собі. Коли я спробувала відсунутися, Метью не пустив мене.
— Я ще не готовий тебе відпустити, — сказав він, притягуючи до себе.
— Мусиш займатися роботою — для Конгрегації, Філіпа та Єлизавети. Я вже в нормі, Метью, — наполегливо мовила я, хоча насправді мені хотілося залишатися в його обіймах якомога довше.
— Вампіри мають інший вимір часу в порівнянні з теплокровними, — заперечив він, і досі не бажаючи мене відпускати.
— Скільки ж тоді триває вампірська хвилина? — спитала я, притуляючись до його підборіддя.
— Важко сказати, — промимрив Метью. — Певний відтинок часу між звичайною хвилиною й вічністю.
22
Зібрати двадцять шість могутніх відьом у Лондоні було нелегким завданням. Рада працювала не так, як я собі уявляла — в одній кімнаті, схожій на зал судових засідань, де я стояла б перед відьмами, а вони сиділи б переді мною акуратними рядами. Натомість її засідання відбувалися впродовж кількох днів у крамницях, тавернах та вітальнях по усьому місту. Офіційних представлень не було, і на суспільні умовності й тонкощі час не марнувався. Я побачила так багато незначимих відьом, що всі вони змішалися переді мною в одну розмиту пляму.
Однак дещо запам’яталося надзвичайно добре. Уперше в житті я відчула невідпорну силу вогневідьми. Гуді Альсоп не обманула мене: пекучий погляд чи дотик цієї рудоволосої жінки відчувався безпомилково. Хоча полум’я в моїй крові підскакувало й танцювало при її наближенні, вогневідьмою я не була, це однозначно. Цей висновок підтвердився, коли я зустрілася з двома вогневідьмами в приватній кімнаті таверни «Митра» в районі Бішопсгейт.
— Важко з нею буде, — зауважила одна з них, коли закінчила читати мою шкіру.
— Ткаля — мандрівниця в часі, яка має в собі багато води та вогню, — погодилася друга. — Ніколи в житті не думала натрапити на таке поєднання.
Відьми-члени Ради зібралися в будинку Гуді Альсоп, який всередині виявився просторішим, ніж здавався ззовні. Кімнатами походжало двоє привидів, разом із двійником Гуді. Вони зустрічали на порозі гостей і тихо ковзали в повітрі, розсаджуючи їх так, щоб усім було зручно.
Вітровідьми були далеко не такими страшними, як їхні родички вогневідьми. Своїми легкими й сухими дотиками вони тихо й спокійно оцінювали мої сильні та слабкі місця.
— Ти диви, яка вона буремна, — пробурмотіла одна сиво-срібляста вітровідьма років п’ятдесяти з гаком. Вона була маленькою й гнучкою і рухалася з такою швидкістю, що, здавалося, сила тяжіння має над нею значно меншу владу, аніж над рештою нас.
— Надто цілеспрямована, — нахмурилася друга відьма. — Їй слід навчитися відпускати події на самоплив, бо інакше кожен найменший протяг, що потрапить у центр її уваги, перетвориться на справжнісінький шторм.
Гуді Альсоп із вдячністю прийняла їхні висновки й коментарі, але коли відьми пішли, вона полегшено зітхнула.
— Тепер піду відпочину, дитино моя, — сказала вона слабким голосом і, підвівшись зі свого крісла, пішла до тильної кімнати будинку. Її привид-двійник поплентався слідком за нею, мов тінь.
— А серед членів Ради є чоловіки, Гуді Альсоп? — спитала я, наздоганяючи її і беручи під лікоть.
— Та залишилася жменька. Усі молоді чаклуни подалися до університету природну філософію вивчати, — відповіла вона, зітхаючи. — Зараз такі дивні часи настали, Діано. Усі метушаться, ганяються за чимось новим, і відьми також почали вважати, що книжки навчать їх краще за багатий досвід. А тепер дозволь мені піти. Бо у мене вже вуха дзвенять від усіх цих розмов.
Уранці у четвер до «Оленя й Корони» прийшла одна водовідьма. Я лежала й відпочивала, втомившись від учорашньої біганини по всьому місту. Повна й висока, ця водовідьма не стільки увійшла, скільки впливла до будинку. Однак у передпокої вона наштовхнулася на тверду перешкоду у вигляді щільної стіни вампірів.
— Усе нормально, Метью, — гукнула я крізь двері моєї спальні, рукою запрошуючи відьму до себе.
Коли ми залишилися самі, водовідьма окинула мене поглядом із ніг до голови. Її погляд защипав мою шкіру, як солона морська вода, — я немов пірнула в океан теплого літнього дня.
— Гуді Альсоп мала рацію, — сказала відьма низьким мелодійним голосом. — У твоїй крові надто багато води. Нам не можна зустрічатися з тобою групами через небезпеку викликати потоп. Ти мусиш бачитися з нами поодинці. Боюся, це займе увесь день.
Тож замість того, щоб я сама ходила до водовідьом, вони прийшли до мене. Одна за одною, мов тоненький потічок, вони заходили й виходили з будинку, доводячи до сказу Метью та Франсуазу. Але моя спорідненість із ними була беззаперечною, бо я відчувала глибинний внутрішній зв’язок із кожною відьмою, яка до мене заходила.
— Вода не бреше, — стиха промовила одна водовідьма, легенько торкнувшись кінчиками пальців мого лоба та плечей. А потім перевернула мої кисті долонями догори, щоб їх оглянути. Вона була приблизно мого віку і мала дивовижне поєднання кольорів: біла шкіра, чорні коси та блакитні очі.
— Яка вода? — спитала я, коли вона роздивлялася відгалуження, що вели від моєї лінії життя.
— Кожна водовідьма Лондона збирала дощову воду від середини літа й до Мабону, а потім виливала її до магічної кришталевої миски Верховної Ради. І миска сказала нам, що довгоочікувана ткаля матиме у своїх венах воду. — Водовідьма полегшено зітхнула і відпустила мої руки. — Нам потрібні нові заклинання після того, як ми допомогли відігнати від Англії іспанський флот. Гуді Альсоп змогла поповнити запаси заклинань у вітровідьом, але шотландська ткаля мала таланти, що стосувалися землі, тому вона не змогла нам допомогти, навіть коли б і захотіла. Утім, ти — правдива донька місяця і тому зможеш нам добре прислужитися.
Уранці у п’ятницю до нас прибув посланець. Він приніс адресу на Бред-стріт із наказом для мене бути там об одинадцятій годині, щоб зустрітися з рештою членів Ради: двома землевідьмами. Кожна відьма тою чи іншою мірою мала в собі певну частку магії землі, бо вона була основою відьомського ремесла. Але в сучасних відьомських кагалах землевідьми не вирізнялися в особливий підвид. Тому мені було цікаво дізнатися, чи відрізнялися землевідьми Єлизаветинської доби від сучасних.
Зі мною пішли Метью та Енні, оскільки П’єр робив закупи, виконуючи доручення Метью та Франсуази. Ми якраз виходили з подвір’я собору Святого Павла, коли Метью зненацька напустився на одного хлопчиська з брудним огидним обличчям і жалюгідно тонкими ногами. Мить — і Метью вже притиснув свій кинджал до його вуха.
— Хоч на волосину поворухнеш пальцем — позбудешся свого вуха, — тихо сказав Метью.
Я поглянула униз і з подивом побачила, що пальці хлопця вже торкнулися торбинки, що висіла у мене на поясі.
У зовнішності Метью завжди проглядався натяк на його здатність до насильства навіть у наші час, але в Єлизаветинському Лондоні ця здатність проглядалася набагато виразніше. Утім, навіщо йому виливати свою злість на комусь малому й беззахисному?
— Метью, — застерегла я його, помітивши переляк в очах у малого. — Припини.
— Інший би давно б відчикрижив твоє вухо або здав приставам, — сказав Метью, і хлопчак почервонів іще густіше.
