Код Да Вінчі - Браун Дэн (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

«Кінець днів», — подумав Ленґдон.

— Кінець ери Риб і початок ери Водолія вважали історичним моментом, коли Пріорат Сіону планує оприлюднити документи Санґріл. — Але нове тисячоліття давно настало, і нічого не відбулося. Тепер історики не знають, коли світові розкажуть правду.

— Можливо, — сказала Софі, — про плани Пріорату оприлюднити правду йдеться в передостанньому рядкові вірша.

«В утробі сім’я, Рожі плоть». Ленґдон здригнувся від такої перспективи. Раніше йому це не спадало на думку.

— Ти мені казав, — продовжила Софі, — що час, коли Пріорат планує розповісти світові правду про Троянду та її запліднену утробу, безпосередньо пов’язаний із розташуванням планет — тобто куль.

Ленґдон кивнув. Уперше на обрії замаячіла хоч якась ідея. Але інтуїція підказувала йому, що розгадка криється не в астрономії. Відповіді на всі попередні головоломки великого магістра мали дуже яскравий символічний підтекст: «Мона Ліза», «Мадонна в скелях», ім’я СОФІЯ. Ідеї щодо планет і знаків зодіаку бракувало цієї точності. Жак Соньєр закладав у свої коди особливий зміст, і Ленґдон був переконаний, що останній ключ — ці п’ять літер, що ведуть до найбільшої таємниці Пріорату, — врешті-решт виявиться не лише символічним, а й абсолютно зрозумілим. Якщо ця відгадка була схожою на інші, то вона мала одразу стати дуже очевидною, щойно хтось до неї додумається.

— Дивися! — охнула Софі, схопивши його за руку. У першу мить Ленґдон подумав, що хтось до них іде, але, обернувшись до Софі, побачив, що вона зі страхом дивиться на чорний мармуровий саркофаг. — Тут хтось був, — прошепотіла вона і показала на місце поряд із витягнутою правою ногою Ньютона.

Ленґдон не зрозумів, що її налякало. Якийсь розсіяний турист залишив на саркофазі поряд із ногою Ньютона вугільний олівець. Дурниці. Ленґдон простягнув було руку, щоб дістати його, але, нахилившись до блискучого чорного мармуру, побачив його під іншим кутом і заціпенів. Він умить зрозумів, що саме так налякало Софі.

На кришці саркофага біля Ньютонових ніг виблискували ледь помітні слова, написані вугільним олівцем:

Ленґдон прочитав двічі. Серце в нього шалено калатало.

Софі обернулась і уважно оглянула неф.

Попри тривогу, що охопила Ленґдона, коли він побачив цей напис, він вирішив, що зрештою це — гарна новина. Лі живий. Напрошувався ще й інший висновок.

— Вони теж не знають пароля, — прошепотів Ленґдон.

Софі кивнула. Інакше навіщо б вони виказували свою присутність?

— Можливо, вони запропонують звільнити Лі в обмін на пароль.

— Або ж це пастка.

Ленґдон похитав головою.

— Не думаю. Сад розташований за стінами абатства. Це людне місце. — Ленґдон якось побував у знаменитому саду абатства, де росли фруктові дерева й лікарські трави, що залишився від часів, коли монахи вирощували тут природні фармацевтичні засоби. / Тут росли найстаріші у Великій Британії фруктові дерева, і сад приваблював численних туристів, які могли потрапити сюди просто з вулиці, не заходячи до абатства. — Думаю, що, призначаючи нам зустріч там, вони демонструють довіру. Щоб ми не боялися.

Софі засумнівалась.

— Тобто це за межами абатства, де немає металошукачів?

Ленґдон спохмурнів. Вона мала рацію.

Він озирнувся на могилу, всіяну кулями, і пошкодував, що досі йому не спало на думку жодної ідеї щодо пароля... Нема що запропонувати взамін за свободу Лі. «Я його втягнув у це, і я зроблю все можливе, щоб його визволити».

— Тут написано, щоб ми йшли через будинок капітулу до південного виходу, — сказала Софі. — Може, з того виходу видно сад? Тоді ми зможемо оцінити становище, перш ніж вийти й наразитися на небезпеку.

Це була втішна думка. Ленґдон невиразно пригадував, що будинок капітулу — це велика восьмикутна зала, де засідав англійський парламент у ті часи, коли сучасної будівлі парламенту ще не було. Ленґдон якось побував там багато років тому і пам’ятав, що йти туди треба зовнішніми галереями. Він відступив на кілька кроків від могили і роззирнувся.

Зовсім поряд від нефа, з протилежного боку від того, яким вони прийшли, відходив широкий коридор зі склепінчастим дахом. Над ним великими літерами було написано:

Ленґдон і Софі швидко пройшли попід вивіскою. Вони так поспішали, що не помітили ще одного невеличкого оголошення, в якому адміністрація просила вибачення за те, що окремі приміщення зачинено на реставрацію.

Вони вийшли на обнесений високими мурами критий двір із розсуненим дахом, крізь який падав дощ. В отвір над головами із тихим свистом залітав вітер, наче хтось дмухав над вузькою горловиною пляшки. Зайшовши до однієї з вузьких напівтемних галерей, що тягайся периметром двору, Ленґдон відчув знайомий неспокій, який завжди охоплював його в замкнутому просторі. Такі переходи називають cloisters 35, і Ленґдон із сумом відзначив, що саме ці cloisters цілком виправдовують свою історичну спорідненість зі словом «клаустрофобія».

Ленґдон спробував зосередитися на кінцевій меті їхнього маршруту. Орієнтуючись на вказівники, вони з Софі прямували до будинку капітулу. Дощ тепер моросив; у галереї було холодно й мокро від дощу, який забризкував сюди з одного боку між колонами в стіні. Назустріч їм пробігла пара, що поспішала сховатися від негоди. У галереях не залишилося нікого. У дощ і вітер ця частина абатства нікого не вабила.

Вони пройшли східною галереєю ярдів сорок і побачили зліва арку, за якою тягнувся ще один коридор. Саме цей вхід вони шукали, але він був перегороджений парканчиком із вивіскою:

У довгому порожньому коридорі поза парканчиком уздовж стін стояло риштовання. Одразу поряд, праворуч і ліворуч, Ленґдон побачив вхід до Монетної палати і Каплиці Святої Віри. Будинок капітулу був набагато далі, аж у кінці довгого коридору. Навіть звідси Ленґдон бачив, що важкі дерев’яні двері туди настіж розчинені, і простора восьмикутна зала купається в сіруватому денному світлі, що ллється з величезних вікон, які виходять у сад. «Ідіть до будинку капітулу і через південний вихід — до міського саду».

— Ми щойно вийшли зі східної галереї, — сказав Ленґдон, — отже, південний вихід, що веде до саду, має бути там далі праворуч.

Софі вже переступила низенький парканчик і йшла вперед.

Вони заглибились у темний коридор, і звуки вітру й дощу в них за спинами поступово стихли. Будинок капітулу був частково автономною спорудою — окреме приміщення в кінці довгого коридору, яке мало забезпечити конфіденційність парламентських засідань, що колись тут проходили.

— Та він величезний, — прошепотіла Софі, коли вони наблизились.

Ленґдон уже й забув, яка величезна ця зала. Навіть іще не дійшовши до дверей, він побачив крізь відчинені двері неосяжну підлогу і височенні вікна на протилежній стіні, що здіймалися до склепінчастої стелі. Звідси, безперечно, видно все, що діється в саду.

Переступивши через поріг, Ленґдон і Софі мимоволі примружились. Після напівтемних галерей будинок капітулу здавався солярієм. Вони вже зайшли до зали на добрих десять футів, намагаючись зорієнтуватися, де тут південна стіна, коли зрозуміли, що виходу, який їм пообіцяли, насправді немає.

Вони опинилися у величезному глухому куті.

Скрип важких дверей позаду змусив їх озирнутися, але вже наступної миті двері гучно зачинилися, клацнула засувка. Біля дверей стояв один-єдиний чоловік і спокійно цілився в них із маленького револьвера. Він був огрядний і спирався на пару алюмінієвих милиць.