Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Правда, мене там уже знали, я в них робив дипломну роботу. Причому, не можу сказати, що блискуче: як на гріх, у найнапруженіший момент мене звалила моя хронічна ангіна, та так, що я загримів до лікарні, валявся там у напівнепритомному стані. Нарешті, мені вирізали гланди і відправили додому. А захист диплома був уже на носі, боявся, що завалю. Але захистився.
Працював я в КБ «Південне» із захопленням, і через два-три роки став там секретарем комітету комсомолу. Усе б нічого, але раптом мене збираються зробити першим секретарем райкому комсомолу.
Дніпропетровськ поділявся на райони — Жовтневий, Дзержинський, Центральний, Кіровський, Індустріальний і так далі. Мабуть, від мене чекали, що я буду стрибати від щастя. Але це ж повний розрив із спеціальністю, зовсім інше життя, а мені так хотілося бути ракетобудівником. Я виступив і при всіх оголосив, що категорично проти. Не хочу і не піду. Перший секретар райкому партії на це сказав: «Його треба виключити з КПРС за такі заяви». На що я відповів: «А я безпартійний». Але якась неприємність могла на мене чекати: адже я цьому секретарю практично в душу плюнув. Він-бо упевнений, що вище партійної кар’єри нічого нема, а тут його кар’єру знецінюють на очах усіх. Але мене виручив Михайло Кузьмич Янгель. З огляду на те, що районна звітно-виборна конференція була на носі і на ній питання про мене могло у якійсь формі спливти, він запропонував мені: «Льоня, знаєш що, а відправлю я тебе в тривале відрядження до Москви, на фірму Корольова».
Справа в тім, що «Південному» разом з фірмою Корольова була доручена частина радянської програми польоту на Місяць. Я пропрацював у Москві кілька місяців, повернувся, коли конференція давно пройшла і про мене забули. Правда, не зовсім: мене таки змусили вступити до партії, хоча тих з мого оточення, хто до партії рвався, усіляко мордували і притримували. По добрій волі зробити це було важко.
Про Місячну програму і про те, що ми зробили модуль, який міг спускатися, я вже говорив. Мені довелося бути свідком надзвичайно цікавих пов’язаних з програмою перипетій. Увесь час точилася боротьба за те, кому дістанеться та чи інша тема: Челомею, Янгелю чи Уткіну (Володимир Федорович Уткін став, після смерті Янгеля, нашим генеральним конструктором), чи може ще кому-небудь. Часто-густо результат цієї боротьби вирішувала не технічна або організаційна доцільність, а той простий факт, що в Челомея працював син Хрущова. Бували випадки, коли деякі наші розробки (ми тоді не говорили «українські», але фактично це було так) просто вольовим рішенням передавалися до Москви челомеєвській фірмі.
Здорове суперництво, коли воно носить чесний характер, — річ гарна. Чесного суперництва ми в Дніпропетровську не боялися тому, що знали ціну собі і своїй техніці і тому, що в нас працювали винятково сильні конструктори.
Я щасливий, що був молодшим соратником Михайла Кузьмича Янгеля, ракетника Божою милістю. Як конструктор Янгель не мав собі рівних. Ветерани ракетобудування зараз сходяться в тім, що його вироби перевершували те, що робив Корольов, хоча славу Корольова ніхто не ставить під сумнів. Розробки Янгеля були перспективніші, безвідмовніші, дешевші. Він завжди дивився далеко вперед. Як я тепер розумію, момент, коли ми остаточно відпрацювали орбітальний варіант ракети Р-36 (провідним конструктором по цій ракеті був Михайло Іванович Галась), можна назвати однією з головних подій в історії XX століття: саме тоді стало ясно, що переможців у ракетно-ядерній війні не буде, залишається тільки шлях переговорів і роззброєння. Орбітальний варіант ракети перекреслив усі надії американців на успішну протиракетну оборону. Наша ракета показала, що може досягти будь-якої точки планети, причому обчислити, куди направляється орбітальна боєголовка, у ті часи було неможливо.
Янгель ніколи не заспокоювався на досягнутому. Він був автором ідеї мобільного комплексу з міжконтинентальною ракетою, яку можна перевозити і запускати прямо з контейнера. Янгель вирішив розташувати ракету в контейнері, з якого вона вистрелювалася як з рушниці, а її маршові двигуни вмикалися вже в польоті. Навіть найближчі соратники Янгеля спершу не повірили в можливість пострілу двохсоттонною махиною. Але Михайло Кузьмич довів, що це можливо. Так з’явився славнозвісний ракетний комплекс «Сатана».
Янгель визначив і мій шлях як конструктора і ракетобудівника. Михайло Іванович Галась недавно розповів у пресі, що саме Янгель порадив йому взяти мене до себе в помічники. Так воно і було. Я опинився в команді Михайла Івановича, якого називаю своїм учителем. А міг опинитися в іншій команді, на якомусь іншому напрямку.
Янгель одного разу просто врятував мені життя. Році, здається, у 1969-му, під час відпочинку в Євпаторії, я потрапив до лікарні з зараженням крові на грунті гнійного перитоніту. У мене температура — за сорок, на вулиці — за тридцять, і немає абсолютно ніяких необхідних антибіотиків. А потрібні були дуже сильні ліки, інакше кінець. Зараження крові — річ серйозна. Дружина додзвонилася до Михайла Кузьмича, і він з рейсовим літаком передав якісь новітні антибіотики, яких потім вистачило і сусідам по палаті.
Михайло Іванович Галась, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, був років на вісім-дев’ять старшим за мене і вже очолював групу провідних конструкторів. На кожнім виробі, на кожній ракеті був свій провідний конструктор — той, хто вів тему і відповідав за неї. А Галась був над ними. І Михайло Іванович взяв мене до себе провідним конструктором. Мені було 28 років, коли я почав свою полігонну епопею в сонячному Казахстані технічним керівником ракетних випробувань. Режим роботи в мене був такий: півтора-два місяці, іноді до трьох, на полігоні, якийсь час у Дніпропетровську, і знову — на випробування. Якщо все це скласти, я провів на полігонах багато років.
Життя було своєрідне, йому присвячена пісня: «Степь да спирт — и ни одной девчонки, иногда работа до утра, иногда — ракеты голос звонкий, иногда зуденье комара». Був ще дзвінкий голос гітари. А загалом навіть не степ, а пустеля. Містечко, де жили військові, випробувальні установки і два готелі. У мене вже тоді були люди в підпорядкуванні, була «Волга» з особистим водієм. Кум королю, сват міністру. Номер «люкс» у готелі. Якихось півтори кімнати, але все-таки. У моєму номері холодильник, а в багатьох інших немає. Звичайно, розрада слабка, якщо зіставити це із сорокаградусною спекою, порохнявими бурями, диким холодом узимку і такими вітрами, що валять з ніг. Але почуття, що ти робиш виняткової важливості справу, переважувало все це абсолютно. І був ще приз у вигляді весни. Пустеля покривалася тюльпанами, краєвид був незвичайний.
Певна річ, усі ці роки я був радянською людиною до мозку кісток. Мене могли перевести на роботу, скажімо, на Урал, і я б поїхав, але це не означає, що в мене з’явилося б почуття, начебто я працюю на Росію. Ні, саме на Радянський Союз, яким я, селянський син, безмірно пишався. Природно, і в КБ «Південне», в українському Дніпропетровську я працював на Радянський Союз.
Те, що я був керівником випробувань, означало, що на мені лежала вся відповідальність і за підготовку, і за сам пуск ракети. А з’їжджалися люди з усієї величезної країни. У створенні кожної ракети і космічних апаратів, що запускаються, беруть участь сотні підприємств. Це величезна кооперація. І ти дійсно стаєш керівником великого масштабу. Там я проходив першу школу керування і прийняття рішень. Ну, і, звичайно, спілкування з людьми. Виникало багато аварійних і позаштатних ситуацій, коли потрібно було приймати рішення і брати на себе відповідальність. Від технічного керівника випробувань часом залежала доля величезної розробки, багаторічна праця багатьох тисяч людей. Під час випробувань я повинен був керувати людьми старшими мене за віком і за посадою. Але наші генеральні могли не втрачати спокою: якщо вже щось негаразд, у чомусь немає впевненості, я не дам команди на пуск, не буду даремно ризикувати. Краще ще і ще раз зібрати фахівців, розібратися в усьому разом з військовими і докопатися до суті. Хто не має відношення до нашої професії, той не зрозуміє, що означає угробити ракету.
