Мiстер Мерседес - Кінг Стівен (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
— Бо там великий концерт сьогодні ввечері. Моя племінниця йде. Вона страх як упадає за тими вахлаками.
— Все в порядку, Марло. Просто одна стара справа.
— Передай Ларрі, що він нам пригодився б сьогодні, — каже Марло. — У відділі геть пусто. Жодного детектива нема на видноті.
— Передам.
Ходжес телефонує до служби безпеки «МАКу», називається детективом Біллом Ходжесом і питає про Віндома. Поки чекає, він дивиться на Брейді Хартсфілда. Джером збільшив картинку, тож фотографія заповнює весь екран. Ходжеса чіпляють очі. У меншій версії, і в одному ряду з його колегами-комп’ютерниками, ці очі здавалися досить приємними. Коли фото на весь екран, тим не менше, все змінюється. Губи посміхаються; очі — ні. Ці очі холодні й відсторонені. Майже мертві.
«Бздура, — каже сам собі Ходжес (ганить сам себе). — Це класичний випадок бачення того, чого нема, засновуючись на щойно отриманій інформації, як-от коли свідок пограбування банку каже: “Я подумав, що він якийсь підозрілий ще до того, як він витяг той пістолет”».
Звучить добре, звучить професійно, але Ходжес у це не вірить. Він думає, що очі, які дивляться зараз з екрана, це очі жаби, що ховається десь під каменем. Або під викинутою кимсь парасолькою.
Аж ось і Віндом на лінії. У нього такий гуркотливий голос, що, балакаючи з ним, слухавку хочеться тримати за два дюйми від вуха, і він залишається таким самим, як колись, базікалом. Він бажає геть усе знати про велику облаву цього дня. Ходжес розповідає йому, що там дійсно мегаулов, все так, але понад те самому йому нічогісінько невідомо. Він нагадує Ларрі про те, що сам він сидить на пенсії.
Але.
— Серед усього цього гармидеру, — каже він, — Піт Гантлі ніби як настановив мене подзвонити тобі. Сподіваюсь, ти не проти.
— Господи, ні. Хотілося б випити з тобою, Біллі. Потеревенити про старі деньки, тепер, коли ми обидва поза службою. Ну, знаєш, про те та се.
— Добре було б.
(Чортове пекло то було б.)
— Чим я можу допомогти?
— Піт сказав, що в тебе там сьогодні ввечері концерт. Якийсь модний бой-бенд. Того типу, що всі дівчатка його обожнюють.
— Їі-їі-їі, пищать отак. Вони вже тут шикуються в чергу. І розігрівають себе. Якась гукне ім’я одного з тих хлопців, і всі гуртом нумо верещати. Вони верещать навіть уже тоді, коли тільки-но підходять сюди з парковки. Це як Бітломанія в старі часи, тільки з того, що я слухав, ця команда далебі не «Бітлз». У тебе погроза закласти бомбу, чи щось інше? Скажи мені, що нічого такого. Ці дівчатка порвуть мене на шматки, а їхні мамуні зжеруть мої рештки.
— У мене таке, що є натяк на те, що тобі в руки може потрапити певний розбещувач дітей. Він дуже, дуже поганий хлопець, Ларрі.
— Ім’я й опис?
Миттєво й жорстко, без жодного лайна. Парубок, який колись був полишив поліцейську службу через те, що занадто швидко пускав у дію свої кулаки. Проблеми з лютістю — на мові поліцейського психолога. Товчи-Тузай — мовою його колег.
— Його ім’я Брейді Хартсфілд. Я надішлю тобі електронною поштою його фото. — Ходжес кидає погляд на Джерома, той йому киває, показуючи колечко з великого та вказівного пальців. — Йому приблизно тридцять років. Якщо ти його побачиш, спершу подзвони мені, а потім уже його хапай. Дій обережно. Якщо він намагатиметься пручатись, вгамуй цього хуйла.
— Із задоволенням, Біллі. Я все передам своїм хлопцям. Є якісь натяки, що він може бути… ну, я не знаю… з бородою, скажімо? З дівчиною-підлітком чи навіть молодшою?
— Малоймовірно, але не неможливо. Якщо помітиш його в натовпі, Лар, ти мусиш брати його зненацька. Він може бути озброєним.
— Наскільки високі шанси, що він буде на цьому концерті?
Голос Ларрі Віндома звучить з надією, що так на нього схоже.
— Не вельми. — Ходжес чесно в це вірить, і справа не тільки в тому натяку про вікенд, який Брейді надіслав йому через «Блакитну Парасольку». Той мусить розуміти, що у всуціль дівчачій аудиторії він не зможе залишатися непоміченим. — У всякому разі, ти розумієш, чому департамент не може прислати копів, авжеж? З усім тим, що коїться в Лоутавні?
— Вони мені й не потрібні, — каже Ларрі. — Цього вечора в мене тридцять п’ять хлопців, більшість з них профі, відставники з поліції. Ми розуміємося на тому, що робимо.
— Я знаю, що розумієтесь, — каже Ходжес. — Пам’ятай, спершу подзвони мені. Нам, відставникам, перепадає небагато справжнього діла, тож мусимо захищати те, що дісталося.
Віндом регоче:
— Отут я тебе впізнаю. Посилай мені картинку. — Він диктує електронну адресу, яку Ходжес швиденько записує і вручає Джерому. — Якщо ми його побачимо, ми його схопимо. Після того він твій улов… дядюро Білл.
— Та щоб тобі всратись, дядюро Ларрі, — відгукується Ходжес. Він вішає слухавку, повертається до Джерома.
— Фото щойно пішло до нього, — каже Джером.
— Добре. — А потім Ходжес каже дещо, що переслідуватиме його всю решту життя. — Якщо цей Хартсфілд такий розумний, яким я його вважаю, його й зблизька не буде десь поряд з «Мінго» сьогодні ввечері. Я думаю, твоїй мамі з сестричкою туди безпечно йти. Якщо він спробує грохонути цей концерт, хлопці Ларрі запопадуть його раніше, ніж він дістанеться дверей.
Джером усміхається:
— Класно.
— Пошукай, що ти ще можеш знайти. Націлюйся на суботу й неділю, але не нехтуй і наступним тижнем. І на завтрашній день зверни увагу також, тому що…
— Тому що вікенд починається у п’ятницю. Втямив.
Джером зайнятий. Ходжес виходить до кухні, подивитися, як там ведеться Холлі. Те, що він бачить, заморожує його на місці. Поряд із позиченим ноутбуком лежить червоне портмоне. Розсипані по столу валяються кредитні картки, посвідчення особи, платіжні квитанції Дебори Хартсфілд. Холлі, вже на третій сигареті, тримає в руці «МастерКард», вивчаючи її крізь марево блакитного диму. Вона кидає на нього такий погляд, що є одночасно зляканим і викличним.
— Я лише намагаюся знайти її поганий-гівняний пароль! Її сумочка висіла на спинці стільця в її кабінеті, а гаманець у ній лежав просто згори, от я його й поклала собі до кишені. Тому що інколи люди тримають свої паролі в гаманцях. Особливо жінки. Мені не потрібні її гроші, містере Ходжес. Я маю власні гроші. Я отримую фінансове утримання.
«Фінансове утримання, — думає Ходжес. — Ох же ж, Холлі».
Очі в неї бринять слізьми, і вона знову кусає собі губи.
— Я ніколи не краду.
— Гаразд, — каже він. Він думає, чи не поплескати її по руці, але вирішує, що наразі це може бути погана ідея. — Я розумію.
І, Господи-Ісусе, хіба це аж така велика херня? На додаток до того лайна, якого він уже встиг набратися відтоді, як той клятий лист упав крізь його поштову шпарину, поцупити портмоне мертвої жінки — це дрібний дріб’язок. Коли все це випливе — а воно обов’язково так станеться — Ходжес скаже, що сам його забрав.
Холлі тим часом ще не закінчила.
— У мене є моя власна кредитна картка, і гроші в мене є. У мене навіть є банківський рахунок. Я сама купую відеоігри та програми для мого «айПада». Я купую одяг. А також сережки, які мені подобаються. У мене їх п’ятдесят шість пар. Я також сама собі купую сигарети, хоча вони тепер стали дуже дорогими. Можливо, вам буде цікаво знати, що в Нью-Йорку пачка сигарет тепер коштує одинадцять доларів. Я намагаюся не бути тягарем через те, що не можу працювати, і вона каже, що я не тягар, але я знаю, що я тя…
— Холлі, припиніть. Прибережіть усе це для психотерапевта, якщо він у вас є.
— Звичайно, я маю психотерапевта. — Вона спалахує похмурим оскалом на непіддатне віконце пароля в ноутбуку місіс Хартсфілд. — Я йобнута, ви цього хіба не помітили?
Ходжес вирішує проігнорувати останнє зауваження.
— Я шукала якийсь уривок паперу з записаним на ньому паролем, — каже вона, — але такого там не знайшлося. Тоді я спробувала її персональний номер соцзабезпечення, спершу прямо, потім задом наперед. Те саме проробила з кредитними кратками. Я навіть пробувала коди безпеки кредитних карток.
