Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Мені цей план сподобався, а Провісові й надто. Ми ухвалили, що так і зробимо і що Провіс не показуватиме, що впізнає нас, коли ми пропливатимемо нижче Лондонського мосту й повз Вітряків ставок. Водночас ми домовились, що як він, побачивши нас, захоче передати нам знак «усе гаразд», то спустить штору на тій половинці вікна, яка дивиться на схід.
Коли ці наші переговори скінчились і все було домовлено, я підвівся йти, зауваживши Гербертові, що краще нам поодинці добиратися додому, тому я вийду на півгодини раніш за нього.
- Мені не хочеться покидати вас,- сказав я Провісові,- хоча ви тут, звичайно, у більшій безпеці, аніж біля мене. Прощавайте!
- Мій хлопче,- відповів він, стискуючи мої руки,- я не знаю, коли тепер ми зустрінемось, і не подобається мені це «Прощавайте». Скажи краще: «Бувайте!»
- Бувайте! Ми завжди довідуватимемось один про одного через Герберта, і коли надійде пора, я буду готовий, щодо цього не сумнівайтесь. Бувайте, бувайте!
Ми вирішили, що йому не варто спускатись, і він лишився стояти на своїй площадинці, тримаючи над поруччям свічку, щоб нам було видніше. Оглянувшись до нього, я згадав той вечір, коли побачив його вперше,- я тоді стояв у такій самій позі, як він тепер, і навіть гадки не міг мати, що прийде час і мені буде так невимовно тяжко з ним розлучатися.
Старий Барлі й далі невгомонно бурчав і кляв, коли ми проходили повз його двері, наче ні на хвильку не змовкав і не збирався змовкнути. Внизу я спитав Герберта, чи наш підопічний зберіг прізвище Провіс? Він відповів: звісно, що ні, новий пожилець зветься містер Кембл. І додав, що про містера Кембла тут знають тільки те, що він, Герберт, турбується за нього й дуже зацікавлений, щоб той мав добрий догляд і щоб ніхто йому не докучав. Отож коли ми ввійшли до вітальні, де місіс Вімпл і Клара сиділи за шитвом, я визнав за краще не згадувати, що я теж далеко не байдужий до особи містера Кембла. Розпрощавшись із гарненькою темноокою дівчиною та сповненою материнських почуттів жінкою, в якій роки не пригасили хисту щиро вболівати за двох закоханих сердець, я відчув, що «Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня» цілковито перемінилася у моїх очах. Старий Барлі міг собі бути старим як світ і сваритись, як ціла рота солдатів, але над Чінксовою затокою вистачить молодості, віри й надії, щоб заповнити її по вінця. І тоді мені згадалась Естелла і моє з нею прощання, і прикрий сум огорнув мою душу, коли я йшов додому.
У Темплі все було тихо, як у найсупокійнішу пору. Вікна тих кімнат, де ще так недавно мешкав Провіс, стояли темні й зачинені, і в Ковент-Корті не було ні живої душі. Я разів два-три пройшовся біля фонтану, перше ніж піднятись до себе сходами, але нікого не перестрів. Герберт, що за півгодини зайшов до мене в спальню,- втомлений і пригнічений, я зразу ліг у постіль,- доповів те саме. Відчинивши одне з вікон, він виглянув на вулицю під місячним світлом і повідомив, що там панує така сама врочиста порожнеча, яка буває о цій годині всередині будь-якого собору.
Наступного дня я подався роздобути човна. Це не забрало багато часу, і невдовзі човен уже стояв на приколі біля сходів Темплу, куди я міг дістатися з дому за хвилину-дві. Після цього я почав вправлятись у веслуванні - сам або з Гербертом. Мене часто бачили в холод, дощ і сльоту, і за кілька днів уже ніхто не звертав на це уваги. Спершу я не спускався нижче Блекфрайєрського мосту, але коли години припливу змінилися, став добиратись і до Лондонського. То ще був старий Лондонський міст, і в певних стадіях припливу там виникали бистрини й круговерті, через що він зажив поганої слави. Однак приглянувшись до інших веслярів, я навчився зручно прохоплюватись через небезпечні місця і серед різних човнів не раз добувався аж до Еріта. Повз Вітряків ставок ми з Гербертом уперше пройшли у парі і двічі бачили, як штора на вікні опускалася,- коли ми пливли туди й коли верталися назад. Герберт бував там не менш як тричі на тиждень і жодного разу не сповістив мені нічого хоч трошки тривожного. А проте я знав, що непокоїтись є чого, і все ніяк не міг збутися відчуття, що за мною стежать. Як тільки таке відчуття з'явиться, воно вже не дасть тобі спокою: хто й зна, скількох безневинних чоловік я підозрював у тому, що вони назирають за мною!
Одне слово, я не мав пресвітлої хвилини через страх за цю відчайдушну людину, яку ми переховували. Герберт іноді казав мені, як йому приємно під час відпливу стояти в смерку біля одного з наших вікон і думати, що вода, разом з усім, що на ній, тече до його Клари. Але я з жахом думав, що вона тече до Мегвіча і що кожна чорна цяточка на її поверхні може виявитись погонею, яка наближається до нього швидко, тихо і невідворотно.
Розділ 47
Кілька тижнів минуло без будь-яких змін. Ми чекали знаку від Вемміка, а він усе не озивався. Якби я ніколи не бачив його поза Літл-Брітен і не мав приємності отак по-дружньому гостювати в Замку, я б ще й засумнівався в ньому; але добре знаючи Вемміка, я не піддавався й найменшим сумнівам.
Мої справи тим часом різко погіршали, кредитори один за одним стали вимагати сплати боргів. Мені навіть почало не вистачати грошей (інакше кажучи - кишеня засвітила пусткою), і я мусив обернути на готівку деякі свої коштовні дрібнички. Але я твердо вирішив, що поки нічого не з'ясується з моїми намірами та планами, брати гроші від мого доброчинця було б нечесно. Тим-то я відіслав йому через Герберта неторкане портмоне, щоб він зберігав у себе власні заощадження, і сам відчув при цьому своєрідне задоволення - не скажу, вдаване чи щире,- що от відколи він відкрився, я з його щедрості не скористався ні разу.
З часом мене опосіло прикре відчуття, що Естелла вже одружилася. Боячись дістати підтвердження цьому здогадові, хоч і майже певний у цьому, я уникав газет і попрохав Герберта (якому я виклав подробиці своєї останньої розмови з Естеллою) ніколи мені про неї не згадувати. Бозна-навіщо беріг я цей останній клаптик від шат надії, розшарпаних усіма вітрами. Але ж от хоча б і вас узяти, читачу,- навіщо допустились ви такої самої непослідовності у своєму житті минулого року, минулого місяця, минулого тижня?
Дуже невесело мені тоді жилося, і з-посеред усіх моїх тривог була одна, що ні на хвильку не давала мені спокою - вона підносилась над рештою, як ото висока гора над гірським кряжем. Щоправда, ніяких нових підстав для побоювання не було. Хоч би скільки разів я схоплювався ночами з постелі, вражений моторошною думкою, що Провіса вже викрили; хоч би з яким жахом прислухався до Гербертової ходи ввечері, чи не квапиться він з лихою звісткою, хоч би яких страхів не наганяв я собі,- життя своїм звичаєм ішло далі. Приречений на бездіяльність і повсякчасну стривоженість та неспокій, я одно тільки катався на човні й безнастанно чекав, чекав і чекав.
Бувало так, що, спустившись річкою, я не міг пробитись назад через водоверті коло арок та хвильорізів старого Лондонського мосту; тоді я полишав човна на пристані, там, де митниця, домовляючись, щоб пізніш його підігнали до сходів Темплу. Це навіть на краще виходило: я зі своїм човном ставав звичнішим явищем для річкових завсідників. З цією незначною обставиною пов'язано дві зустрічі, про які я зараз маю намір розповісти.
Одного дня наприкінці лютого я прибився до берега біля митниці, коли вже сутеніло. Спустився я разом з відпливом аж до Грінвіча, а повернувся з припливом. День був ясний і погожий, але надвечір з'явився туман і доводилося поміж суден та човнів пробиратися вельми обережно. І пливучи вниз, і на зворотній дорозі я бачив знак у Провісовім вікні: «Все гаразд».
Вечір був сльотавий, я промерз і вирішив зразу ж підкріпитись обідом. А оскільки в Темплі на мене чекали години понурої самотності, я подумав, чи не сходити після обіду до театру. Той театр, де містер Вопсл досяг був свого сумнівного успіху, стояв неподалік від річки (тепер він ніде не стоїть), і ось туди я й вирішив піти. Я знав, що містерові Вопслу не пощастило з відродженням британського театру - швидше навпаки, разом з театром він і сам підупадав. На одній афіші мені якось впала в око лиховісна згадка про містера Вопсла в ролі вірного арапа при якійсь шляхетній панночці з мавпочкою. А Герберт раз бачив його, вирядженого за кровожерного східного царка, що смішив публіку розмальованою на червоне парсуною та чудернацьким ковпаком з балабончиками на голові.
