ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
— Та ще сьогодні пив. З поручиком Сибірського полку. В тій самій корчмі…
— Брешеш! — гримнув я. — Пан Яків лежить хворий.
— Він ще сьогодні з конюхами лошака–стрижака вчив, — зупинився посеред дороги Миля. — Там, у корчмі, його старший конюх і куренчиків двоє.
Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засміявся.
— Од чого б це він міг заслабнути так одразу? — Пошкріб величезною п'ятірнею потилицю.
Я вже знав, чого заслаб Яків. І чому не навідувався в Глухів, і чому не слав своєму тестю подарунків — птушок — тетеруків та рябчиків, запольованих у власних лісах. У моєму серці клекотів гнів. Ми зайшли в двір. Челядниця покликала мене до господи, Милю — до челядницької.
— Сподіваюся, горілки мені дадуть? — мовив Миля.
— Дадуть, — запевнила челядниця.
Спершу я взагалі хотів не йти на полковницький двір, але потім мене пойняло дивне почуття. З тої миті, як довідався про Яковове боягузтво, ба — зраду, перестав поважати його, знав, що вже ніколи не зніяковію перед ним, не позаздрю йому.
Та й хотілося розпитати в Оленки про Уляну. Знав здружилися Толсті з Марковичами вельми.
Мабуть, за ті кілька хвилин я дуже одмінився, це помітила й Оленка.
— Щось з тобою, Іване, сталося? — сказала. — Якийсь ти… Ну, не розберу який.
— Такий, як і був. Хвороби мене не беруть, і магнезію мені не доводиться пити.
Оленка почервоніла до кінчика носа.
Обідали ми в наріжній кімнаті, і хоч за стіною покашлював Яків, почувався вільно, невимушене, в мені справді щось одмінилося, я мовби викупався в живій воді й став зовсім іншим. Я не боявся нікого, насамперед самого себе, всіх отих засторог, які зринали невідь з чого, а найперше від думок про всілякі темні сили. І коли Оленка повела оповідь про двох лубенських упирів — живого та мертвого, — один з яких, мертвий, п'є людську кров, я запитав:
— Де він?
— Живе десь там, під старими млинами… Для чого ти запитуєш?
— Щоб побити його.
Звичайно, я не збирався ставати на бій з упирями, бо, опріч всього, знав, що їх немає, вони — суть вигадка темних людей, але коли б довелося виказати свою хоробрість, пішов би вночі до тих млинів.
Оленка сполотніла й пильно подивилася на мене. Ми обідали довго й пили вино волоське, й на моє прохання стоянець того вина Оленка послала Милі. Аж у кінці обіду я повідав Оленці, що її батька, пана гетьмана, покликано в Пітербурх, і це її вельми стривожило та налякало. Я заспокоював її й пообіцяв, що обов'язково поїду з паном гетьманом до північної столиці й надсилатиму їй звідти вісті. Вперше ми розмовляли. з нею про гетьманський уряд, московські постої та Московію, про те, що чекає в найближчий час наш край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що обстоює її батько, бо я вже здогадувався, що Яків туманить їй голову брехнею. Я сказав Оленці, що пан Полуботок супротивиться Малоросійській колегії, бо ж вона хоче понищити наші давнини, наші вольності, що цар хоче прибрати всю Україну до рук і завести в ній панщину. Вже й судити самі себе не можемо, й торгувати, з ким хочемо, й книжки видавати свої, й тільки ті, які нестеменно московські, он і всіх спудеїв правобережних з Київської Академії, у якій і я мав честь навчатися, вигнано, з тисячі спудеїв лишилося сто шістдесят один, нових спудеїв з правого берега Дніпра до Академії не приймають, і вже над нашим військом у походах настановляють тільки московських начальників, і що всі наші звичаї цар хоче перемінити на німецькі та московські. Цар намагається забрати з гетьманових рук всю владу, й, коли люди побачать, що в гетьмана влади немає, побіжать з доносами один на одного до московських урядовців, що вже й почалося. Отож гетьман опирається щосили, розсилає свої універсали й велить розбирати справи тільки своїм судам. Поки Петро не мав такої, як нині, сили перед Полтавою, та й після неї, обіцявся тримати український народ у милостях, яких"не має жоден народ у світі", саме так сказав, і обіцявся, що воєводи"не будуть інтересуватися до українського населення, військо матиме над собою своїх проводирів і без великої потреби їх не посилатимуть у походи". А тепер он щороку десятками тисяч женуть козаків на Ладогу, під Дербент, де вони гинуть, як мухи.
— Ти сама поглянь, як зубожів, як оскудів люд наш, як його розорюють московські постої і побори непосильні, подивися, скільки в нас калік і старців… Он у ваших Лубнах вся церковна паперть обсипана ними, як горохом…
Оленка слухала, і її очі поймалися смутком.
— Я ніколи не думала про таке, і Яків мені нічого не розказував. Все про птушок своїх, та про зайців, та про свиней поросних. Вчора водив мене їх оглядати, й тавра свої ставив на свинячих вухах… А ти, Іване, такий розумний. — І раптом вона заплакала: — Ой, таточку мій, таточку. Боюся я за нього.
— Йому іншої путі немає, — сказав суворо. — І мені теж. А ти… нічого такого Якову не кажи…
— Він — муж мій…
— І однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринців побивав. І в походах він увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього. А Яків… Хіба випадково він захворів, довідавшись, що я приїхав од пана Полуботка? Він відає про все.
— А я думаю, чому ми в Глухів перестали їздити… Все в Ніжин та Ніжин. Той Толстой такий потурмак…
— А Уляна?.. — запитав, мліючи в душі.
— Змарніла. Богомільна стала. — І враз звела на мене очі. — Я все знаю, Іване… Але ж ти, мабуть, вже забув?..
Слухав, як б'ється в грудях серце, як шугає у вухах кров.
— А якщо не забув?
— Воля Божа… звершилася.
— Хіба Божа? Царева…
— В церкві…
— Не треба, Оленко. Я все розумію…
Оленка відпила маленький ковточок вина.
— Тобі потрібно закохатися… Клин клином…
— У серце клин не вбивають.
— А добра чому свої не вимагаєш?
— Спочатку не хотів. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне…
Наступного дня ми від'їжджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у поводі коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу близкість, нас пов'язували ті самі думки, та сама таємниця. Ця ниточка, тонка, невидима нікому, була міцна, як сталевий ланцюг.
— Я знаю, що в батька пильна охорона, — сказала на прощання Оленка, — сердюки там усілякі й інші козаки, але… але пообіцяй мені бути при ньому й охороняти особисто.
Я пообіцяв.
Мій кінь з місця взяв скоком.
* * *
Сам не відаю, чому не розповів гетьманові правду про Якова, сказав, що він хворий. А про Ґалаґана розповів. Гетьман мовчав, тільки низько схилив голову.
У моїй голові роїлися думки про те, що не варто було кликати Ґалаґана, погромника Січі, одначе не сказав нічого. Кликали всіх. Я, Борзаківський, Биковський, Рубець, Ханенко, Лагович, довірений канцелярист Іван Романович, — всі ми два тижні не злазили з коней. Гетьман хотів, щоб чолобитну цареві підписала вся генеральна старшина і всі полковники, сподівався взяти одну чолобитну з собою, а з другою вирядити поважну депутацію. Одначе чимало старшин не приїхало, вигадували всілякі відмови, прикидалися, як і Яків Маркович, хворими. Ґалаґана Полуботок таки вимусив приїхати ("сим універсалом ознаменую і грізно наказую"), пославшись на те, буцім на того є дуже поважна скарга; Ґалаґан приїхав, але, довідавшись, що скарги немає, одразу й ударився навтьоки. Загубився десь під Черніговом Лизогуб, бунчужний генеральний, будував монастир і відгородився монастирською стіною, не приїхав і київський полковник Ганський і ще чимало. За декого підписувалися — хто сміливіший — наказні, судді, значкові та бунчукові. І думав я… Що ж страхає, що гне в дугу цих мужів зацних… Адже чимало їх прославилися на полях ратних, відомі своїми подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям! Либонь, на полі брані подвиг видимий усім і смерть швидка; а тут, під теплим ліжником, віч–на–віч з своїми думками та сумнівами, важко виборювати себе в себе ж таки, по крихітці, по дрібочці витискати з серця страх. А ще ж поруч жінка та діти й добра, які не охота втратити. І шепчуть у вуха дві сторони, одна, що все це справа ризику гідна, й інша — справа ця більшою мірою сумнівна, ніж здобутня. І якось так воно ведеться, що той, другий голос чутніший та переконливіший.
