Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Застогнала крізь стиснені зуби… Одна за одною дві тяжкі втрати. Батька віднині у неї теж немає. Лишився у місті Ольвії лише архонт. І тільки. Жорстокий і безжальний архонт. Але не батько. Більше не батько.

Тапур не знав, що в кочовище приїжджав гонець від архонта. Це було в останню мить, як скіфи залишали кочовище.

— Я сказала йому все про Мілену… Все, все…

Хто це сказав? Хто?

Вона хотіла подивитися, хто ж то говорить біля неї, але тіло не слухалось її, задерев'яніло, стерпло. Пальцями рук і ніг повзли крижані мурашки. Важкий тягар навалювався на груди, здавлював серце, стискував кощавими пальцями горло…

«Що це зі мною діється? — над силу подумала вона. — Земля піді мною гойдається… І провалюється. І я наче гойдаюся над прірвою. Може, і я йду у світ пращурів до матері і дочки?..»

Зборовши важкий гніт, що здавлював тіло, вона хотіла було рвонутись і, застогнавши, впала навзнак.

— Мамо… — ледь чутно прошепотіла. — Доню моя… Почекайте, я зараз… прийду до вас…

Закрутилася під нею земля, і полетіла вона чайкою у чорне провалля. Але страху не було. Була якась полегкість… Коли вона була маленькою, їй часто снилося, що вона літає… Змахне руками і летить. Як чайка. І зараз їй здалося, що вона маленька і летить, і від того лету їй легко та радісно. Бо знає, що то сон, що вона зараз проснеться і побіжить до моря зустрічати світанок.

Вона й справді прокинулася.

Тільки не малою і не вдома, а у скіфськім шатрі на ведмежій шкурі. Прокинулася раптово, наче виринула із гарячої води. В грудях пік вогонь.

— Де я?.. — важко дихала і, схопившись, сіла на шкурі і руками потяглася до грудей. — Заберіть вогонь… Мене пече вогонь…

— Ольвіє…

Голос такий знайомий-знайомий…

Наче в тумані, вона побачила Тапура. Він сидів біля неї на п'ятці ноги у чорнім похіднім башлику, у бойовій куртці, підперезаний широким поясом, на якім висів акінак у золотих піхвах.

— Сядь ближче, — попрохала вона. — Мені так страшно…

— Я біля тебе, — він узяв її руку. — У тебе дуже холодні руки. Слава богу, що ти нарешті прокинулася.

— Чому — нарешті? — з подивом запитує вона. — Хіба я довго спала?

— Три дні і три ночі ти не вставала із цієї шкури.

— Що ти говориш, Тапуре? Як це я могла спати аж цілих три дні і три ночі? Що зі мною сталося? Як я опинилася у цій юрті?

— Ти не захотіла їхати із табором на північ і повернулася із загоном до мене у військо. Та мене вже не впізнавала. Ти вся тремтіла, кликала то Лікту, то Мілену, то якогось скіфського гінця. Я заніс тебе в шатро, і ти відразу ж заснула. І спала цілих три дні і три ночі. Але все вже минуло. Ти дуже стогнала і кудись поривалася, тому що в тебе вселився злий дух. Він і мучив тебе три дні і три ночі.

Ольвія потерла скроні, пригадуючи події останніх днів. Загибель дочки, втеча з полону, смерть сліпої рабині… Гонець від Родона… Вона відмовилась від батька… Зібралась їхати на північ із жінками й дітьми, але в дорозі повернула назад. Хто її зустрів, не пам'ятає. Потім кволість, земля кудись попливла — і сон… Не сон, а — небуття.

— Як ти себе почуваєш?

— У грудях пече, — зітхнула вона, — й голова крутиться. Але спасибі богові Телесфору, він приніс мені видужання.

— Як ти змінилася…

— Погіршала, — кволо всміхнулась вона. — У мене таке зараз відчуття, ніби я вже давно-давно живу на світі. Ніби я прожила ціле життя, і всім наситилася, і пора вже завершувати коло.

— О ні, ти так мало жила на світі.

Він дивився на неї і відчував, як у його серці наростає до неї ніжність. І ще смуток. І ще якесь незнайоме досі відчуття, не знане раніше. І те незнайоме відчуття його приємно здивувало. Виявляється, крім коней, золота і влади, є ще щось інше, чим людина живе. От він дивиться на неї і відчуває, що без Ольвії його життя було б не таким. Зовсім не таким було б його життя, якби він не зустрів Ольвію. Ось це нове, досі не знане почуття, що перед тобою стоїть не просто жінка, а дорога тобі людина, котру треба берегти і жаліти, вперше пробудилося в його серці. А пробудившись, сколихнуло, оживило у ньому доброту… О боги, яке то щастя мати кохану жінку! Коли навіть гіркі зморшки в кутиках її уст стають тобі дорогими.

— Ольвіє… Ольвіє… — наче вперше вимовляє він її ім'я. — Мені здається, що я без тебе був би зовсім не таким, як зараз з тобою.

Припавши до його плеча, вона беззвучно заплакала, і плечі її дрібно тремтіли.

— Ти чого… плачеш?

— У мене немає нікого, крім… тебе.

Він пригорнув її до себе.

— Тобі більш нікого й не треба. Але мені здається, що у тебе, крім горя з дочкою, є ще якесь горе?

— Дочка загинула, Мілена померла.

— А-а… сліпа рабиня? Ну й що?

— О, ти нічого не розумієш!

— Ти так говориш, ніби померла твоя рідна мати.

Ольвія враз відсахнулася.

— Звідки ти знаєш?

— Я нічого не знаю, крім того, що померла твоя рабиня, і ти дуже сумуєш за нею.

— Мілена — не рабиня! — вигукнула вона. — Не смій її так називати.

— Своєю добротою і лагідністю вона заслужила, щоб називатися людиною, — згодився він. — Я знаю, Мілена тебе любила і берегла. Але все ж таки не треба так за нею побиватися.

Ольвія болісно думала: сказати йому чи не сказати про ту страшну таємницю? Повідати, що сліпа рабиня — її мати?

Заворушила губами, але так і не зважилась.

— Ох, Тапуре… У серці моїм камінь…

— То тебе мордує злий дух!

— Чи злий він — не знаю, але що не від добра він, то це так.

— Ми втечемо від злого духа! — гаряче зашепотів він.

— Як — втечемо?

— Сядемо на коней — помчимо в степ, а злий дух і відстане. Скіфи завжди так роблять, інакше злий дух тебе зовсім замордує.

— Ох, якби можна було утекти від злого духа! — запально вигукнула Ольвія. — Як би то гарно було тоді у світі жити!

— Утечемо! — зашепотів Тапур і приклав пальця до губ. — Тссс!.. Злий дух почує, що ми затіваємо, і нам важко буде його спекатись.

Він схопив її за руку і мовчки вивів із шатра.

Саме привезли від Борисфену воду у великих шкіряних мішках, і Тапурове воїнство оточило вози із мішками, з яких капала вода. Тапур підвів Ольвію до осідланих коней, допоміг їй сісти, сам сів на другого коня.

— Зніми із себе куртку та башлик і тримай їх у руках.

Ольвія зняла куртку і башлик, і вони рушили. Сонце стояло над головою, було спекотно, але Ольвія спеки не відчувала. Після трьох днів сну її приємно зігрівало сонячне тепло.

Виїхавши за табір, пустили коней швидше. Спинилися, коли від'їхали від табору на політ однієї стріли.

— Еге-ге-ей!!! — крикнув Тапур, і луна пішла степом. — Злий дух, ти чуєш нас? Озвися!

І вмовк прислухаючись. Зовсім поруч почувся слабенький писк. Тапур стрепенувся і радісно глянув на Ольвію.

— Чула?.. То злий дух озивається до нас посвистом бабака.

І крикнув у степ:

— Злий дух! Не ховайся в норі, не свисти бабаком, а втікай геть від Ольвії пошвидше! Я не хочу тебе бачити й чути. Не смій більше й близько підходити до Ольвії.

Вдруге свиснув бабак.

— Сердиться… — прошепотів Тапур. — Лютує, що ми хочем втекти од нього. — І крикнув Ольвії: — Кидай хутчіше куртку — і гайда!

Ольвія кинула куртку, і коні зірвалися з місця.

— Ap-p-p-a-a-a!!! — кричав Тапур. — Злий дух, бери куртку Ольвії і не женися за нами! Тобі ніколи нас не здогнати. Ми втечемо від тебе назавжди!

Ольвія припала до конячої гриви, вітер засвистів у вухах, замиготів степ, летячи разом із нею. Не відчувала коня, здавалося, що летить на власних дужих крилах, а навколо такий радісний світ, де немає більше зла, а є лише добро і щастя.

— Ар-р-р-а-а-а!!!

За горбами вони стишили хід. Ольвія так і не могла зрозуміти: чи на коні вона мчала, чи летіла на власних крилах? Відчувала себе легко, ніби й справді утекла од усього злого і недоброго. З радістю вдихала міцне і терпке степове повітря, гаряче, туге, відчувала, як міцніють груди, як нова сила вливається у її змучене тіло. Як добре, коли можна утекти від зла!