Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
— На цьому самому острові і я колись длубався, — сказав байдужим голосом Кайдан. Він лежав на боці біля вогнища, червонуваті відсвіти грали на його великому, круглому, бровастому обличчі, і від того воно здавалося вельми грізним, застрашливим, якби не знав, що той твар до доброї душі Бог дав помилково, забоявся б. — Блукав тут по острову жовтий, з білими очима бездомний пес і все сідав на одному горбочку, отамо за розкопом, — вказав у сутінь ложкою Кайдан. — Я й присочив те місце. Але цвіту папороті не знайшов, хоч цілих три ночі просидів на клечальній неділі в лісі, й саме через те… Лежу я за кущиком у долинці, а пес на горбочку сидить. Ніч — ні темна, ні світла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю, не розворожив скарбу, й тихенько до нього: «Цюцю, цюцю». А він мені улад на відповідь басюрою: «Кирику, Кирику». У мене й чуб дріттям, а все ж лізу до нього. Він гарчить, і я гарчу — обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за хвоста, а тоді вже без приворотного зілля скарб з нього витрушу. Й таки схопив. І трусонув. Тільки він як рвонеться… Одне слово, не втримав я його, а вранці прийшов на те місце, а там ковляшки собачі. Білі. Я покопався під ними й викопав кінського черепа. Либонь, приворотень на тому коні їздив. Якби була в мене розрив — трава, перевернув би я той череп на доброго коня, а так…
Наплів кошів Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом «журавля», а Ждан до ранку не склепив повік. Все йому увижався жовтий пес з вишкіреними іклами і кінський череп. А потім подумав, що в отаких ось місцях уночі люблять бродити покійники, всілякі упирі, та й просто всі ті, хто помер без каяття. Ясна річ, всі косоокі помирають без каяття, а це ж їхнє городище. Підлізе такий з ножем у вищирених зубах…
— Бр — р–р!
І зітхав теплою хвилею Дніпро, й плакав десь куличок, зовсім як грішна, вигнана з раю душа.
— Ти мені такого не розказуй проти ночі, — попросив уранці Кирила. — Не спав я зовсім…
— Отакої, — щиро здивувався Кирило. — Треба було перехреститися тричі і «Отче наш» прочитати. Ніяка нечисть не причепиться.
Наступного вечора обоє умлівали біля гречаників із сметаною і наваристого бобівника, якими їх пригощала шинкарка Ївга Гноїха, чорноока молодиця років тридцяти, її корчма стояла неподалік від слободи Сірий Камінь, що над річкою Сурою. Біля корчми шамралося чимало всілякого непевного люду, казали, що Гноїха переховує крадене, а то й самих крадіїв, і підторговує порохом та набоями. То, може, й неправда, що в Солодкій корчмі (так вона називалася) можна було розжитися на шльонські сукна та кожухи, зате медами корчма славилася. Й не тільки медами. Недарма — Солодка. Скрізь по запорозькому пограниччю попритулялися такі корчми. Їх намагається згладити гетьманська сторона, — збираються в них всілякі збродні, звідти найлегше добутися в саму Січ, — запорозькі діди теж киплять проти них, насилають команди, і, якщо вдається, ті сплюндровують корчми та шинки дотла. Бо славляться вони своєю нецнотою, там завжди валасається кілька дівчат, що їх називають хльорками, або потіпахами. Про людське око вони вважаються шинкарчиними наймичками, а насправді справляють і іншу службу. Й летять у ті шинки запорожці, наче мухи на мед. Та й де ще погуляти козакові, куди подіти заморські таляри, єфимки, чехи, якщо їх у чересі, аж пузяці важко! А вже як налетять такі молодці після походу, то не підступись ні гетьманська, ні запорозька варта. Шинкарку і її наймичок в обиду не дадуть. І ходить тоді корчма ходором, ламає тесовії мостини гуртовий гопак, троїсті музики міняються щогодини, меди ллються, наче дніпрові води на порогах, і у всіх, хто в тих шинках побував, ще кілька днів по тому злипаються губи і гудуть у голові солодкі джмелі.
Зруйнує варта корчму — вона небавом вирине в іншому місці. Спочатку як маленька земляночка… Далі — хижа. А далі й дім з кружганком, на дві половини, із світлицею і горницями, з льодовнею і стайнею, з коморами та прикомірками. Саме такою й була Солодка корчма.
Солодка шинкарка в голубому очіпку та жовтих ботах липнула до Кирила, й він не одводив її рук, одначе спати пішов не у ванькир, куди вона його кликала, а під повітку на сіно. Задушливо пахла лепеха, пахло вишневим клеєм — вишні посхилялися на стару повітку, — дроком. Кайдан крутився, не спав, а тоді сів і набив люльку, заходився викрешувати вогонь.
— Як кресь — так і єсть, — казав він, хоч насправді трут не запалювався. — Як кресь — так і єсть.
— Повітку спалиш, — мовив Ждан, він думав про Ївгу та про Кайдана, йому здавалося, що Ївга звідкілясь знає Кирила, одначе не зважувався запитати. Врешті таки не витримав:
— Здається мені, міг би кластися не тут.
Кирило хмукнув, аж іскри з люльки сяйнули увсібіч.
— Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю Ївгу і сестру її, Вустю, знаю теж. Я ж бо з недалеких країв. Звідтам, — махнув рукою в північну сторону. — Вустя була вдовою, жила в слободі Сірий Камінь. Всю ту весну, — а було це, як сарана йшла, — я поганяв чернечого плуга, а на літо найнявся до Вусті Гноїхи, вона була вдова й при статку. Й захотіла мене Вустя на собі одружити, і я на те хилився, а тоді приїхала Ївга й того нашого горшка розбила. Була молодша й краща, а того, що давно не статкувала, волочилася з чумаками і козаками, я не знав. А коли дознав усе про її славу, врізав поли. Тепер же її зовсім одлучили од людської честі, шкода на те, — зітхнув, — бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце зустрів — і щось аж затанцювало в серці.
— Мав з нею спілкування? — по — парубочому гаряче запитав Ждан.
— Про своє цнотливе мешкання не маю тобі давати виводу.
В пітьмі жевріла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним.
— Чого наймався до вдови? — знову запитав Ждан в надії таки почути щось з того, що за сімома печатями. Як і кожного молодого, дужого парубка, його змагали думки про гріховне, хоч він і соромився їх, й відкараскувався од них.
Кирило вийшов з повітки, вибив у траву жар з люльки, розтоптав його каблуком. А коли вернувся та ліг на сіно, заклав під голову руки й розповів невеселу повість.
— Валасаюся я по світу давно. А сумні мої пригоди почалися за кілька літ до знайомства з Вустею. Я справді з недальніх місць, тільки з тогобіччя, зі слободи Веселої понад Ворсклом, ми туди й прямуємо. Прізвище наше Шохи, це вже на Січі в Кайдана перехрестили. Бо розірвав кайдани, од турків привезені. Сказати правду, нікудишні трапилися кайданики… Були в мене батько та мати, мали ми кільканадцять десятин поля та луків і трохи худібки. Та якось батько поїхав до лісу і набрів на місце, що означилось — просіло. Й викопав з тої ями три сувої полотна та дві штуки сукнини, кілька четвериків гороху, кілька пшениці та жита, кількоро кожухів. Ще й намисто з московчиками, яке коштувало десять кіп литовських. Я найдужче те намисто запам’ятав. Бо воно на матері було, коли Шкута з осавулами прийшов. Ще мати не хотіла його одягати, а батько напосівся, знав — бо: з дівоцтва ще таке намисто на мислі в неї було. Коралі й монети золоті — московчиками звані… Батько думав, що те добро — прибишів, складка злодійська, або ж нічийне: тоді багато людей у лісі прикопували свої статки од татар, а по татарськім вигубленні вони в землі лишалися. Так він подумав ще й через те, що жито і пшениця встигли підіпріти, а горох потемнів — довго в землі лежали. А виявилося, все те добро одного нашого сільчанина, Шкути, того ранку він навідався в ліс і по сліду од коліс прийшов до нашого двору. Тасьма свіжа була, по росі. А по тому й понятих привів… Недовго батька судили, вже того ранку віддали під києве карання. До вечора він помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в стодолу одніс. Згоріло все — хата, й клуня, і хліви два, і вся його худоба попелом сіла. Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом, поклав на Євангеліє руку й не одважився сказати неправду. Судді вичитали з книг своїх, що маю за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згоріти. Й запитали вони, судді, Шкуту, чи стоїть на тому. Шкута довго мовчав і не важився. Сказав: «Ні».
