Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗

– Я – боюся! – закричала Марійка. – Я не зможу сама! Не покидай мене! Чому ми не можемо піти до музею разом?

– Тому, що інакше не встигнемо. – Дарина, примружившись, прискіпливо оглянула небо. – Треба розділитися.

– Але до дванадцятої ще сила-силенна часу, – палко засперечалася з нею Ковальова.

– Яка ж ти ще дитина, Марійко, – сумно посміхнулася Дарина Чуб. – Ти що, так і не в’їхала зі щитником? Це в казках усе починається о дванадцятій! А в реальному житті тільки Новий рік. Ніч, Марійко, починається тоді, коли стемніє… А темніти почне о 21.10. Дивися! – Чуб значущо показала на зблідле небо, – ще не сіре, але вже сутінкове, отож тому, хто дивився на нього, здавалось: у нього втомилися за день очі, – і констатувала: – Треба поспішати!

Проскочивши через територію Павловської лікарні, Дарина прикувала свій мопед до хвіртки. Вечоріло. Було ще видно, але світло вже набуло мертвотно і сірого відтінку помираючого. Самотня церква, що залишилася від найдавнішого монастиря Русі, здавалася безмовною й байдужою – непричетною ні до чого. І хоча Даринине відчуття реальності того, що відбувається, давно вже вичахло, сиротлива церква дванадцятого століття і «свій хлопець», що призначив їй зустріч о пів на дванадцяту біля входу до клубу, здалися їй зненацька занадто реальними, щоб їх боятись. І на мить вона злякалася, що тупо і з пафосом помилилася на їхній рахунок, і ніякого «Кінця світу» не буде! Тобто буде, але тільки по телевізору. І Змій, може, й жив тут за легендою, але Ян навряд чи живе в каналізації. І влада, замкнена в залитих бетоном печерах, як смерть Кощія в яйці, – така ж казка, як і сам Кощій.

А потім злякалася, що боялася даремно: Київ таки загине, і в неї є менше години, щоб зробити «те, не знаю що», здатне запобігти страшному неминучому…

А за секунду злякалася ще сильніше, бо хтось за її спиною уривчасто сказав:

– Не ходи туди!

Чуб різко обернулась і побачила Митю, що стояв за два кроки від неї.

– Що ти тут робиш? – ледве мовила вона, розгубившись від несподіванки і не розуміючи, як це він підійшов так нечутно?

– Не ходи туди, – повторив він. – Там вони.

Дарина мимохіть кинула погляд на «там» і, приголомшена, розтулила рота, бо водномить двері байдужливої церкви безшумно відхилились і, немов дочекавшись представлення Миті, звідти виринули двоє учасників: один у смугастій сорочці, інший – у червоній (!) вітрівці, одразу упізнані нею.

– Стійте! – бездумно закричала вона. – Як вас там! Кока! Олег!

Вони побігли до протилежного входу, що виходив на пагорб. Червона вітрівка промайнула за списами огорожі. Вони поспішали в печери. Чуб, швидко, але дбайливо уклавши свою мітлу вздовж лінії огорожі, помчала за ними. Митя – за нею. Але досить було їй порівнятися з відчиненими дверима, як Дарина миттю забула про сатанинське кодло покійного Мира і, розвернувшись на дев’яносто градусів, помчала туди.

Туди, де, обкреслена напівкруглим отвором, безбожно-червона підлога церкви горіла вогнями безлічі свічок!

І нестримно вбігши всередину, Дарина відразу побачила Катю.

– О, ні! – схлипнула Чуб.

Митя жалібно заскиглив за її спиною.

Катя лежала у вогняному трикутнику обличчям униз. Лежала страшливо акуратно, немов хтось намагався викласти її тіло певним малюнком. Її нерухомі, розкинуті навхрест руки і голі ноги в спортивних трусах, що майже упиралися кросівками в широку сходинку іконостасу, тонули в мінливій калюжі крові. Волосся, яке злиплося від крові, заліпило обличчя.

– Катю! – заволала Дарина нестямно. – Ні! Тільки не це!

І скрикнула знову, бо мертва Катя із зусиллям підвела важку голову від підлоги й подивилася на неї безглуздо-сліпим поглядом. Її обличчя було криваво-брудним.

– Боже, Катрусю, ти жива… – застогнала Дарина, кидаючись до неї і збиваючи черевиками свічки.

Голова Каті опала. Дарина опустилася колінами в Катину кров і, нагнувшись до землі, невміло поторсала її за плече. Митя плакав, як покинута дитина. Чуб поклала покірну руку на свою шию і, обхопивши Катю за талію, поставила її на коліна. Відчайдушним ривком стала на ноги, звалюючи на себе обм’якле тіло:

– Ходімо, Катрусю. Тут лікарня. Хоч якась, але все-таки… Катрусю, будь ласка… – Ноги ковзалися в крові.

Вони не пройшли ще й п’яти кроків, як Катя обм’якла і почала безвільно осідати на важкі коліна. Сповзла на підлогу. Дарина спробувала утримати її, але не змогла – лише дотягла до стіни на напівзігнутих напружених ногах і, притуливши, впала поруч із нею.

Катя застогнала, притискаючи слабкі руки до мокрого живота.

– Там рана? Не можеш іти? Боляче? – запобігливо спитала Чуб, хоча все це було зрозуміло й без слів.

Вона безнадійно примірялася поглядом, намагаючись подумки підвести високу Катю, але перекинути її через плече було неможливо через рану на животі. А на руках вона не донесла б її навіть до ґанку.

– Катрусенько, – підповзла вона до неї. – Зберися. Спробуй! – Вона з благанням доторкнулася до її руки.

– Не треба, – ледве чутно сказала Катя. – Пізно…

– Дурненька, дурненька, – заголосила Дарина, давлячись слізьми. – Ти не помреш! – Вона істерично вихопила з кишені телефон Алекса. – Курва! – Верхній лівий кут екрана був порожній. – Немає зв’язку. Митю! – Божевільний відгукнувся гучним плачем. – Не плач. Заради Бога, біжи в лікарню. Приведи лікарів! Вона не може йти!

Він закивав і, продовжуючи кивати і скиглити, кинувся до дверей.

– Вони зараз прийдуть, – заторохтіла Дарина. – Дурненька, навіщо ти прийшла сюди? Навіщо? Ти зняла ланцюг і уявила себе всесильною? Ці покидьки… Ми й забули, що Мир був не сам! Стоп. А як ти взагалі ввійшла? – здивувалася вона запізніло, хоча з тим же успіхом це запитання можна було поставити й самій собі. – Адже відьми не можуть…

– Пізно, – повторила Катя. – Кров. Її надто багато.

І Дарина зрозуміла: кров! Три вбивства – це надто багато, щоб церква залишилася святою.

А на стіні, вже вимазаній Катиною кров’ю, підняв меч, який горів огнем, майбутній переможець Звіра Архангел Михаїл, тримаючи в лівій руці загнутий аркуш:

Але небесний захисник Києва, що недаремно кружляв сотні років над Містом Диявола, погрожував даремно – він не врятував Катю! І не простер свій «мечъ» над звірами, «прите» в його «чистый домъ» з не «чистымъ сердцемъ».

– Ні! Ні! – заперечила Чуб гаряче. – Ти виживеш! Ти не мусила помирати. Це випадковість. Безглузда випадковість!

– Ні, – похитала головою Катя. – Немає випадковостей.

– Я запізнилася! Як безглуздо… Третя жертва не потрібна!

– Ви знаєте?

– Ти ж нічого не знаєш. А ми – все. А ти як кішка, ти сама не знаєш, навіщо прийшла сюди… Але Марійка скоро буде! З богатирем. Є таке закляття в книзі. Що воскрешає!

– Але книга…

– А-а, – закивала Чуб. – Це нічого, що ти її поцупила… Муся шпаргалки написала по всьому закляттю! Вона зараз у музеї. Воскрешає Іллю за картиною Васнецова. Уявляєш? Ти тільки уяви! – Дарина псевдорадісно розтягнула губи на всю ширину обличчя.

– Богатиря за картиною? – Катя напівнепритомно посміхнулась їй у відповідь, немов почувши наївний дитячий лепет. – Дурні, дурні… Боляче. Як боляче!

Марійка сумно посмикала важкі двері музею з вирізаними на ній левовими мордами – на її подив, леви послухались її руки. Вона боязко протиснулася всередину й відразу ж зустріла насторожений погляд охоронця.

– Ви до Дмитра Владиславовича? – із сумнівом уточнив він.

Марійка згідливо кивнула.

– Туди, ліворуч. Він чекає на вас, – розпорядився страж.

І Марійка уривчасто зітхнула – наполовину перелякано, наполовину з полегшенням. З полегшенням, бо їй і треба було ліворуч, і якби згаданий Дмитро чекав її на другому поверсі, ніхто не дозволив би їй завернути туди. А перелякано через те, що невідомий Владиславович очікував там, ясна річ, зовсім не її. І, на відміну від Чуб, вона уявлення не мала, що збрехати на своє виправдання, коли той викриє її як самозванку.