Код Да Вінчі - Браун Дэн (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Ніколи в житті я не даватиму обітниць убивці мого діда. За винятком однієї — що зроблю все, аби ви опинилися за ґратами.
Тібінґ спохмурнів і холодно мовив:
— Мені шкода, що ви налаштовані саме так, міс. — Тоді повернувся і навів револьвер на Ленґдона. — А ви, Роберте? Ви зі мною чи проти мене?
Розділ 100
Єпископ Арінґароса зазнав у житті немало фізичних страждань, але цей пекучий біль у грудях від кулі був якийсь дивний. Глибокий і тяжкий. Здавалося, це не тіло, а душа його стікає кров’ю.
Він розплющив очі, силкуючись щось побачити, але на обличчя лився дощ, і все перед очима розпливалось. «Де я?» Він відчував, що чиїсь сильні руки тримають його, несуть кудись його обм’якле тіло, наче шматяну ляльку, а краї ряси лопочуть на вітрі.
Насилу піднявши руку, Арінґароса витер очі і побачив, що чоловік, який тримає його на руках, — це Сайлас. Здоровенний альбінос, важко дихаючи, йшов крізь туман і несамовито кричав щось про лікарню. Червоні очі тупо дивилися вперед, по блідому, заляпаному кров’ю обличчю, текли сльози.
— Сину мій, — прошепотів Арінґароса, — ти поранений.
Сайлас подивився на єпископа, риси його обличчя спотворило страждання.
— Пробачте мені, отче. Я дуже завинив перед вами. — Здавалося, йому ледве стає сили говорити.
— Ні, Сайласе, — заперечив Арінґароса. — Це ти мені пробач. Я сам в усьому винний. — «Учитель пообіцяв, що вбивств не буде, і я наказав тобі в усьому його слухатися». — Я відчайдушно хотів вірити. І дуже боявся. Нас із тобою обдурили. — «Учитель і не збирався віддавати нам Ґрааль».
На руках у чоловіка, якого він прихистив багато років тому, єпископ Арінґароса неначе перенісся в минулій. До Іспанії, де вони з Сайласом разом побудували невеличку католицьку церкву. Потім до Нью-Йорка, де на славу Господа він спорудив височенний центр «Опус Деї» на Лексінґтон-авеню.
П’ять місяців тому Арінґароса одержав жахливі новини. Справа його життя опинилась під загрозою. Він яскраво пригадав зустріч у замкові Ґандольфо, що змінила його життя. Тоді він почув новину, з якої і розпочалось усе це лихо.
Арінґароса заходив до Астрономічної бібліотеки замку Ґандольфо з високо піднесеною головою, сподіваючись побачити тут численних представників Ватикану, яким нетерпеливилося привітати його із завершенням великого проекту на підтримку католицтва в Америці.
Але в бібліотеці було лише троє осіб.
Секретар Ватикану. Огрядний. З похмурим обличчям.
Два італійські кардинали. Лицемірні. Самовдоволені.
— Секретарю?.. — вимовив спантеличений Арінґароса.
Секретар потиснув Арінґаросі руку і показав на стілець навпроти себе.
— Будь ласка, сідайте.
Арінґароса сів, відчуваючи, що щось тут не так.
— Я не мастак вести салонні розмови, єпископе, — сказав секретар, — тож дозвольте скажу вам відверто, для чого вас викликали.
— Прошу. Говоріть прямо. — Арінґароса зиркнув на двох кардиналів, які, здавалося, міряли його злорадними поглядами.
— Вам відомо, — мовив секретар, — що його святість та інші в Римі останнім часом стурбовані через негативний політичний резонанс, зумовлений деякими доволі суперечливими методами «Опус Деї».
Арінґароса скипів. Він уже неодноразово вислуховував схожі докори від нового понтифіка, який, на велику прикрість Арінґароси, виявився аж занадто палким поборником ліберальних змін у Церкві.
— Хочу вас запевнити, — поспішно додав секретар, — що його святість не намагається переконати вас змінити методи діяльності.
«Слава Богу!»
— То для чого мене викликали?
Здоровенний чолов’яга зітхнув.
— Єпископе, не знаю, як висловитися делікатніше. Мабуть, скажу прямо. Два дні тому рада секретаріату одностайно проголосувала за позбавлення «Опус Деї» опіки Ватикану.
Арінґароса був певний, що чогось не розчув.
— Перепрошую?
— Одне слово, за шість місяців «Опус Деї» перестане бути прелатурою Ватикану. Ви станете самостійною Церквою. Ватикан від вас відмежується. Його святість погодився, і ми вже готуємо відповідні папери.
— Але ж... це неможливо!
— Навпаки, це цілком можливо. І навіть необхідно. Його святість не схвалює ваших агресивних методів вербування нових членів і традиції самобичування. — Він на мить замовк. — А також вашого ставлення до жінок. Щиро кажучи, «Опус Деї» став для Ватикану тягарем і джерелом занепокоєння.
Єпископ Арінґароса був ошелешений.
— Тягарем?
— Це не має бути для вас несподіванкою.
— «Опус Деї» — єдина католицька організація, чиї лави зростають! У нас уже понад тисячу священиків!
— Це правда. І нас це непокоїть.
Арінґароса зірвався на ноги.
— Запитайте його святість, чи «Опус Деї» був тягарем 1982 року, коли ми виручили банк Ватикану!
— Ватикан завжди буде вдячний вам за це, — сказав секретар уже миролюбнішим тоном, — але дехто й досі вважає, що ваша щедрість 1982 року була чи не єдиною причиною, чому вам надали статус прелатури.
— Неправда! — Арінґаросу глибоко обурила така несправедливість.
— Так чи інакше, ми хочемо зробити все по-чесному. Ми плануємо повернути вам усі борги. Ці кошти будуть виплачені вам п’ятьма траншами.
— Ви хочете від мене відкупитися? — не вгавав Арінґароса. — Заплатити, щоб я забрався тихо? Тепер, коли «Опус Деї» залишився єдиним джерелом здорового глузду в світі!
Один із кардиналів здивовано підвів очі.
— Перепрошую, як ви сказали? Здорового глузду?
Арінґароса перехилився через стіл і заговорив з притиском:
— Невже ви не розумієте, чому католики залишають Церкву? Подивіться навколо, кардинале. Люди розчарувалися. Догматів віри вже ніхто не дотримується. З доктрини зробили такий Собі шведський стіл. Піст, сповідь, причастя, хрещення, служба Божа — будь ласка, обирай, що тобі подобається, а решту відкинь. Яке духовне наставництво сьогодні йде від Церкви?
— Закони третього століття, — втрутився другий кардинал, — не відповідні для сучасних послідовників Христа. У сьогоднішньому суспільстві ці правила не діють.
— Але вони чудово діють в «Опус Деї»!
— Єпископе Арінґаросо, — твердо сказав секретар, — з уваги на прихильність попереднього папи до вашої організації, його святість дає «Опус Деї» шість місяців, щоб добровільно відокремитися від Ватикану. Думаю, вам варто перелічити всі пункти, у яких ви не сходитеся в поглядах з Ватиканом, і стати окремою християнською організацією.
— Я відмовляюся! — заявив Арінґароса. — І я скажу йому це особисто.
— Боюсь, його святість більше не планує з вами зустрічатися.
Арінґароса знову встав.
— Він не посміє скасувати прелатуру, яку створив попередній папа!
— Мені дуже шкода. — Секретар залишався незворушний. — Господь дає і Господь забирає.
Арінґароса вийшов з цієї зустрічі збентежений і наляканий. Повернувшись до Нью-Йорка, він цілими днями тупо дивився у вікно і з сумом думав про майбутнє християнства.
Однак за кілька тижнів йому подзвонили, і цей дзвінок усе змінив. Чоловік говорив із французьким акцентом і назвався Учителем — в «Опус Деї» таке звання було доволі поширене. Він сказав, що знає про намір Ватикану відмежуватися від «Опус Деї».
«Як він дізнався?» — дивувався Арінґароса. Він мав надію, що про це знає лише кілька найвищих сановників Ватикану. Очевидно, хтось уже проговорився. Справді, коли йдеться про те, щоб стримати чутки, то немає у світі тонших стін, ніж ті, що оточують Ватикан.
— У мене всюди є очі й вуха, єпископе, — пошепки казав Учитель, — і завдяки їм я добув певну інформацію. З вашою допомогою я можу довідатися, де захована священна реліквія, яка принесе вам величезну владу. Владу, що поставить на коліна Ватикан. Владу, що допоможе врятувати віру. — Він зробив паузу. — І не лише для «Опус Деї». Для нас усіх.
Господь забирає... і Господь дає. Арінґароса побачив промінчик надії.
— Розкажіть мені свій план.
