Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
— Не сумніваюсь, — гордовито сказав Сінг, трохи зверхньо глянувши на Гореницю. — Хіба ви ще не переконалися?
— Цілком. І все ж таки… тривога. Там люди. Безодня між епохами. Проте геть сумніви. Ще двічі повторимо мікро-експерименти, потім підготуємося до вирішального. Можете відпочити, колего. За дві години я на вас чекаю.
— Гаразд, — поклонився Сінг. — Чи можу я прогулятися поза сферою містечка? Зосередитися, помилуватися неповторним краєвидом?
— Будь ласка! Тільки обережно. В разі чого — викликайте допомогу.
— Що може статися серед цієї пустелі? — Знизав плечима Сінг.
Незабаром він уже виходив зі шлюзу, одягнутий у сріблястий місячний скафандр. Поволі, аж надто поволі попрямував він до гірської гряди, заховався за скелями. Ніхто не звертав на нього уваги. Члени хроногрупи доктора Горениці часто виходили після наукової роботи гуляти під склепінням зоряного неба.
Сінг ішов тепер швидко, керуючись тільки йому відомими знаками. Незабаром він заглибився в широку ущелину, відшукав отвір печери. Ступивши кілька кроків, увімкнув ліхтар. У променях заблищала поверхня літального диска, знизу з’явився вхід. Сінг хутко пірнув туди. Минувши шлюз, опинився в центральній каюті вже без скафандра. Зникла земна подоба, загорілися полум’яні чорні очі, замерехтіло темно-багряне волосся. Ягу, повернувшись від пульта, радо простягнув йому руки.
— Арімане! Вітаю тебе!
— Я щасливий бачити тебе, — кивнув Аріман — Сінг. — Зустріч наша ненадовго. Я незабаром йду, проте, для останнього експерименту.
— Як? Ти гадаєш…
— Так, — підхопив Аріман і ласкаво поклав руку на плече Ягу. — Щиро скажу: мені набридла ця планета, їхні боріння. Тепер все наближається до кінця. Як казали їхні латиняни, фініта ля комедіа! Завіса опускається. Замкнемо головних Космократорів у пастку часу. Вони звідти не виберуться. Горикорінь поки що залишається в цій фазі. Його доведеться знищити. Минуть віки, доки знову вступить у дію магніт їхньої єдності. Ми старанно переплутаємо ниті причинності. Ха-ха! Система Ари зможе заспокоїтися, і ми подумаємо, як вивести її на новий шлях…
— Чого ж ти хочеш від мене? — запитав Ягу, з острахом поглядаючи на нещадне обличчя Координатора.
— Приготуєш магнетон. Як тільки побачиш вибух, лети до мене. Одразу туди, в дев’ятнадцяте сторіччя. Нам треба розгадати таємницю келиха. Ця таємниця першорядна для нас. Чи ясно тобі це, мій любий Ягу?
— Ясно, Арімане, я приготуюся.
Настав час експерименту. В залі залишилися Горениця і Сінг. Згасло світло, лише глобус Землі мерехтів м’яким зеленкуватим сяйвом. На екрані виникло обличчя веселого вихрастого хлопця — інженера Соколенка з Інституту проблем Буття. Він побачив Гореницю, привітно кивнув.
— У нас все готове. Чи готові ви?
— Вони на місці? — тривожно запитав Горениця.
— Так. У локалізованому місці. Публіка поза межами ботанічного саду.
— Санітарна служба?
— Все в ажурі. Не турбуйтеся.
— Як Василь Іванович?
— Тремтить. Майже непритомний, — засміявся Соколенко.
— Ви пропонували йому відмовитися?
— Аякже. Куди там. Краще вмру, каже, ніж відмовлюся. Хочу хоч би краєм ока зазирнути ще в рідний час.
— Так і сказав? — здивувався Горениця.
— Еге. Рідний час. А чого? Мені подобається. Лірично.
— Кайдани…
— Що ви сказали? — Не зрозумів інженер.
— Кажу, кайдани часу. Приємно і страшно. Ну, досить. Даю синхронізацію. Дайте сигнал готовності.
— Даю.
Гігантський глобус колихнувся, поплив. Разом з ним попливло крісло, у якому сидів Сінг, зосередившись на географічній точці Києва і фіксуючи її поглядом. У складній системі хронотрансформатора він був медіатором-індуктором, який замикав через свою психіку дві фази часу — сучасного й минулого.
— Готові? — різко крикнув Горениця.
— Готові, — відповіла Земля.
— Вмикаю.
Рефлектори генераторів за куполом містечка оповилися ледь помітним блакитним сяйвом. До земного серпа простяглася доріжка, схожа на прозорий сріблястий меч.
— Вони зникли, — гучним шепотом обізвався Соколенко на екрані. — Успіх, Сергію! Успіх!
— Зажди, — відповів Горениця. — Не кажи гоп, доки…
Він не встиг закінчити фразу. В сутінках зали промайнула фіолетова стрічка блискавиці. Глобус оповився полум’ям, вибухнув і розлетівся на частки. Горениця страшно закричав, схопився руками за обличчя і впав, ніби вражений кулею.
— Сергію! Сергію! — Кричав на екрані Соколенко. — Сергію! Що сталося? Що з тобою?
Місячна хроностанція мовчала.
Хвиля забуття зійшла, одкотилася. Галя відчула біль у руках і ногах. Поворушилася. Жива.
Розплющила очі. Присмерк. Жовтаве світло. Неясні тіні.
Де вона? До свідомості ввірвалися образи, які ще недавно були її реальним життям. Примарна зустріч з батьком, подорож на машині, жахливий кінець.
Вона підвелася на ноги. Схопилася за якийсь виступ. То було вузеньке ліжко, вкрите сірою ковдрою. Хутчіше! Треба діяти! Був злочин, і напасники вбили батька. Боже мій, швидше вибратися б звідси! Може, він ще живий!..
Через вузеньке віконце лилося надвечірнє світло. Похитувалася зелена вітка каштана. З протилежного боку темніли вузькі двері. Галя кинулася до них, хотіла одчинити. Вони не піддавалися. Вона почала гамселити кулачками по дубових дошках, окованих металом. Звук був невиразний, глухий.
Знесилено припала до дверей. Що ж це таке? Невже в нашій країні таке можливе? Якась бандитська криївка, в’язниця? Хоч би людей побачити.
Почулися неясні звуки. Галя закричала. Знову тиша.
— Хто тут є?! — відчайдушно гукала дівчина. — Люди!
Двері зі скрипом відчинилися. На порозі — висока жіноча постать у чорному. Жінка в руках тримала глек з водою, окраєць хліба, ще щось, загорнуте в білий рушник. Вона була спокійна, зосереджена, з-під чорної хустини на Галю дивилися великі блакитні очі, обрамлені пухнастими чорними віями.
— Ти кричала, сестро?
— Я кликала людей, — стримуючи ридання, мовила дівчина. — Мене підло вкрали, привезли сюди…
— Як? — здивувалася жінка. — То ти не сама пішла сюди?
— Ні! Батька вбили, а я опинилася в полоні! Хто б ви не були, у вас добре обличчя! Покличте міліцію! Випустіть мене!
— Сестро! — вражено відповіла жінка. — Тебе ніхто не триматиме. Мені звелено погодувати тебе, допомогти. А міліція? Що це таке?
— Як? — жахнулася Галя. — Ви не чули такого слова? Де ж я? Невже за кордоном? Тоді у вас є поліція. Мусить бути закон… Мені треба до радянського посла чи консула.
— Не збагну, — похитала головою жінка. — У тебе, певно, гарячка. Ось візьми їжу, водичку. Попий, заспокойся.
Судорожно стискуючи кулачки, дівчина заплакала. Вона глянула на себе, тільки тепер помітила, що теж одягнута в чорну рясу.
— Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось попівське. Може, це секта?
— Ні, це православний монастир, — здивовано мовила жінка. — Я черниця.
— Монастир? У якому місті?
— В Києві.
— У Києві? — зраділа Галя. — Де? Як він зветься?
— Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.
— Видубецький? — 3 острахом перепитала дівчина. — Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!
— Горенько моє, — похитала скрушно головою жінка, мацаючи долонями Галине чоло. — Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?
— Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.
— Яка машина? — не зрозуміла жінка.
— Легкова.
— Дивні слова. Не чула…
— Що ж ви — ніколи не виходили з монастиря? — збентежилася Галя. — Тут народилися?
— Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.
