Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

А якось, після того як майор Блюгер закінчив свою промову, він став обходити каре і питати одного за одним: «Що ти відчуваєш, коли дістаєш дозвіл побути в місті й спізнюєшся?» Усі давали різні плутані відповіді: то, мовляв, вони ще ніколи не спізнювалися, то їх після кожного спізнення з похмілля дуже нудить, а то ще один відчув, що залишиться без відпустки, тощо. Усіх їх майор Блюгер наказав відвести набік. Після обіду, каже, робитимуть присідання на подвір’ї за кару, бо не вміють висловити те, що відчувають. Поки прийшла черга до мене, я пригадав собі, яке питання він останнім разом з нами розбирав, і коли він до мене наблизився, я зовсім спокійно сказав:

«Насмілюсь доповісти, пане майоре, коли я спізнююся, то відчуваю в собі завжди якийсь неспокій, страх і докори сумління. А коли, діставши дозвіл повернутися до казарми пізніше, я таки повертаюся як слід і вчасно, мною оволодіває якийсь дивно приємний спокій і аж мурашки по спині лізуть від внутрішнього вдоволення». Всі навколо сміялися, а майор Блюгер розкричався:

«По тобі, бовдуре, хіба тільки блощиці лазять, коли хропеш на матраці. Такий бісів син, ще жарти строїть». І вліпив мені такого ляпаса, що держись!

— На військовій службі інакше не може бути, — сказав фельдфебель-рахівник, ліниво потягаючись на своєму ліжку. — Це вже так заведено, що б ти не відповів, що б не зробив, завжди над тобою висітиме хмара і! гримітимуть громи. Без цього дисципліна неможлива.

— Дуже мудро сказано, — промовив Швейк. — Я ніколи не забуду, як посадили рекрута Пеха. Ротним лейтенантом у нас тоді був такий собі Моц. Він зібрав рекрутів і почав розпитувати, хто звідки. «Ви, зелені, трикляті рекрути, — говорить до них, — повинні навчитися відповідати ясно, точно, так, мов батогом хльоскати. Отже, почнімо. Звідки ти, Пеху?» Пех був чоловік інтелігентний і відповів: «Нижній Боусов, Унтер Бауцен, двісті шістдесят сім будинків, тисяча дев’ятсот тридцять шість жителів чехів, округ Їчін, волость Соботка, колишній маєток Кость, парафіяльна церква святої Катерини XIV сторіччя, обновлена графом Вацлавом Вратіславом Нетоліцьким, школа, пошта, телеграф, станція чеської торговельної залізниці, цукроварня, млин з тартаком, хутір Вальха, шість ярмарків на рік…» Але тут до нього підскочив лейтенант Моц і почав частувати його раз у раз по пиці, примовляючи: «Ось тобі один ярмарок, ось тобі другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий». А Пех; хоч і був усього тільки рекрут, став вимагати, щоб його допустили на батальйонний рапорт. У канцелярії сиділа тоді весела гоп-компанія. Ну, і написали, що він іде до батальйонного рапорту через ярмарки в Нижньому Боусові. Командиром батальйону був майор Рогель. «Also, was gibt’s?» [181] — запитав Пеха, а той і застрекотав, як з кулемета: «Насмілюсь доповісти, пане майоре, в Нижньому Боусові є шість ярмарків на рік». Майор Рогель на нього як заверещить, ногами як затупоче і зараз же наказав відвести до лазаретної божевільні. Відтоді з Пеха став найгірший вояк, сипалась на нього кара за карою.

— Солдатів важко виховувати, — сказав фельдфебельрахівник Ванек, позіхаючи. — Солдат, який не був у війську покараний, це не солдат. Можливо, в мирні часи дехто й без кари відбув свій строк, а потім це йому ще й зарахували на цивільній службі. Сьогодні ж, бачимо, саме навпаки. Ті найгірші солдати, що в мирний час не вилазили з гауптвахт, найліпші вояки під час війни. Пам’ятаю піхотинця Сільвануса з восьмої маршової роти. На нього раніше сипались кара за карою. Та ще й які кари! Не соромився вкрасти в товариша останній крейцер, та коли дійшло до бою, він перший перерізав дротяні загородження, трьох узяв у полон, та одного з них дорогою застрелив, бо, як пояснив, не довіряв йому. Дістав велику срібну медаль, пришили йому дві зірки, і, якби його пізніше під Дуклею не повісили, був би вже давно взводним. Але повісити його довелося: після одного бою зголосився на рекогносцировку, і якийсь патруль з іншого полку наскочив на нього, коли він обшукував убитих. Знайшли в нього щось із вісім годинників і багато перснів. Отож і повісили його біля штабу бригади.

— З цього видно, — розважливо сказав Швейк, — що кожний вояк мусить сам здобути для себе своє місце.

Задзвонив телефон. Фельдфебель-рахівник підійшов до апарата. Можна було розпізнати голос надпоручника Лукаша: питався, як справа з консервами. Згодом було чути якісь докори.

— Слово честі, їх немає, пане обер-лейтенанте! — кричав у телефон Ванек. — Звідки б вони взялися? Це тільки фантазії панів з інтендантства. Зовсім не потрібно було цих людей туди посилати. Я вам сам хотів подзвонити. Кажете, що я був у буфеті? Хто, хто це говорив? Той окультист-кухар з офіцерської кухні? Так, я дозволив собі туди зайти. Знаєте, пане обер-лейтенанте, як називав той окультист метушню з тими консервами? «Страхіття ненародженого». Та ні, але де, пане оберлейтенанте! Я зовсім тверезий. Що робить Швейк? Він тут. Покликати його? Швейку, до телефону, — сказав фельдфебель Ванек і пошепки додав: — коли питатиме вас, який я прийшов, то скажіть — у повному порядку, Швейк коло телефону:

— Швейк. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте…

— Слухайте, Швейку, як там з тими консервами? Все в порядку?

— їх немає, пане обер-лейтенанте. Ні слуху ні духу.

— Я хотів би, Швейку, щоб ви завжди, поки ми в таборі, до мене вранці зголошувалися. Коли поїдемо, будете постійно біля мене. Що ви робили вночі?

— Сидів цілу ніч біля телефону.

— А було щось нового?

— Було, пане обер-лейтенанте!

— Швейку, тільки без ваших дурних штучок. Повідомляв хто-небудь про щось важливе?

— Повідомляли, пане обер-лейтенанте, але аж на дев’яту годину. Я не хотів вас турбувати, пане обер-лейтенанте, мені це й на думку не спадало.

— Ну, так скажіть мені, нарешті, що там таке важливе на дев’яту годину?

— Телефонограма, пане обер-лейтенанте.

— Я вас, Швейку, не розумію.

— У мене все записано, пане обер-лейтенанте. «Прийміть телефонограму. Хто біля телефону? Маєш? Читай, або щось таке подібне».

— Сили небесні! Швейку! З вами просто мука… Перекажіть мені зміст, бо як заліплю вам раз! Так що там?

— Знову якась нарада, пане обер-лейтенанте, сьогодні вранці о дев’ятій годині у пана полковника. Я вас хотів будити вночі, але потім роздумав.

— Ще б пак, відважитися будити мене через якусь дурницю, коли на це досить часу і вранці? Wieder eine Besprechung, der Teufel soll das alles buserieren! [182]

Повісьте трубку, покличте мені до телефону Ванека.

— Фельдфебель Ванек біля телефону. Rechnungsfeldwebl Vanek, Herr Oberleutnant [183].

— Ванеку! Знайдіть мені негайно іншого денщика. Цей гультяй Балоун до ранку зжер увесь мій шоколад. Прив’язати його? Ні, віддамо його в санітари. Хлоп як гора, хай тягає поранених під час бою. Зараз пошлю його до вас. Залагодьте це в польовій канцелярії й повертайтеся зараз же до роти. Як ви гадаєте, скоро поїдемо?

— Нема чого поспішати, пане обер-лейтенанте. Коли ми мали їхати з дев’ятою маршовою, то нас водили за ніс цілих чотири дні. Про восьму нема чого й говорити. Тільки з десятою йшло краще. Ми були без затримки на місці в повній бойовій готовності. Опівдні дістали наказ, а ввечері вже виїхали. Зате нас потім ганяли по всій Угорщині й не знали, на якій ділянці фронту нами діру заткнути.

З того часу, відколи надпоручник Лукаш став командиром одинадцятої маршової, він опинився в стані так званого синкретизму. Цей філософський термін означає, що він намагався примирити суперечні поняття за допомогою компромісів, які доходили до повного змішання поглядів. Тому він відповів:

— Так, можливо. Буває. Отже, ви думаєте, що сьогодні не поїдемо? О дев’ятій годині нарада у пана полковника. A propos, вам відомо, що ви черговий? Я лише так. Зробіть мені… Стривайте, що б ви мені мали зробити? Список старшин з даними, відколи служать… Потім провіант для роти. Національність? Так, так. Це також… Але головне, пришліть нового денщика… Що сьогодні повинен робити з людьми прапорщик Плешнер? Vorbereitung zum Abmarsch! [184] Рахунки? Прийду підписати по обіді. Нікого не пускайте до міста. До буфету в таборі? По обіді на годину… Покличте сюди Швейка… Швейку, ви тим часом залишитесь біля телефону.