Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
— А коли ми тобі будемо давати щоденно по пляшці?
— Що ви, що ви, пане сотнику? Хай вона вам згорить, я її більше і в рот не візьму.
— А таку бачив? — І сотник похитав перед його носом пляшкою з бурштиновою калганівкою.
Чижик заклипав очима, заплямкав губами і вже благаючим голосом сказав:
— Пане сотнику, що завгодно — холуєм буду, злодієм для вас зроблюся, тільки не робіть з мене ката. Я через цю кляту горілку людський образ і подобу втратив, а колись був же чоловіком. Два факультети скінчив.
— Брешеш.
— От бачите, я й сам уже перестаю в це вірити. Що ви хотіли сказати?
— Ти, звичайно, бачив прокламації, що з'явилися серед козаків?
Чижик закивав головою.
— А давно вони з'явилися?
— Хто?
— Прокламації.
— А хіба я їх бачив? Що ви, пане сотнику, за дурня мене маєте — випитуєте й випитуєте. Ніяких прокламацій я не бачив і не знаю.
Лец-Отаманів налив склянку калганівки й одвів руку вбік.
— Ну, кажи, у кого бачив? Може, навіть знаєш, хто їх підкинув, тоді цілу кварту наллю.
Чижик подивився хворими кролячими очима на калганівку, потім на хиже, якесь загострене в кожній рисі сотникове обличчя і, весь ізсудомившись, пішов із купе, тихо кинувши:
— Не знаю.
— Ах ти ж…
І сотник, закінчивши крутою лайкою, із силою шпурнув у спину Чижикові склянку з калганівкою. Бурштинові струмочки поміж дріб'язків скла потекли по підлозі, а Чижик, увесь здригаючись, з мокрою спиною, немов побитий пес, подріботів за двері.
12
Було вже близько півночі, коли старшини всього дивізіону знову зійшлися на нараду. Справа з засудженими ускладнялась, як і гадав Рекало: козаки дивізіону категорично відмовилися виконати вирок, а серед старшин теж не знайшлося сміливих. Навіть колишній пристав Світлиця заперечливо крутив головою. Різками відшмагати, хоч на смерть забити, він погоджувався. Всі були певні, що це в крайньому разі виконає сотник Лец-Отаманів, але він загадково мовчав. Навіть чомусь посміхався про себе. В очах помітне було якесь нервове збудження, ніби перед сюрпризом, йому тільки відомим. Ад'ютант Кований нагадав про натяки Берези.
— Бунчужного треба теж заарештувати, — категорично сказав Лец-Отаманів. — І Кудрю, слюсаря! Мені здається, це вони каламутять дивізіон.
— Хто, Натура? — здивувався полковник. — Ви ще не знаєте цього служаки. Покличте його сюди.
Бунчужний Натура колись служив у артилерійському полку разом із Забачтою, який був ще тільки командиром взводу. Забачта його майже не пам'ятав, але щиро зрадів, коли довідався, що Натура однополчанин. Може, це було єдине, що в'язало його з молодістю, з безтурботним життям офіцерів царської армії? Йому вже здавалось, що для Натури він був тоді «отцом благодетелем» і бунчужний про це не забуває.
Бунчужний прийшов насторожений. Коли він входив у коридор, у прочинених дверях за ним показалось іще кілька голів. Зарипів сніг і під вікнами вагона, але полковник цього не помітив.
— Здравія желаю, пане полковнику! — чітко проказав бунчужний, ставши струнко. — Ви наказали з'явитись?
Полковника приємно вразили і «здравія желаю», і виправка козака. Він поблажливо усміхнувся:
— Не забув ще? Молодчина!
— Рад старатись, ваше високобла… пане полковнику.
— От вам і більшовик, — сказав полковник, переможно дивлячись на старшин. — А може, справді ти, Натура, вже став більшовиком? Тільки ти, братець, говори правду.
— Ну, нам ще далеко до більшовиків, пане полковнику.
— Тобто?
Бунчужний змішався:
— Ну, вони всі — пролетарія, а ми ще, слава богу…
— А от сотник Лец-Отаманів каже…
У бунчужного перемигнули в очах тривожні вогники, але в ту ж мить він здивовано звів брови:
— Ваше високо… пане полковнику, дозвольте і мені запитати.
— Питай, питай.
— Коли б ви були більшовиком, що б ви зробили?
Полковник покліпав очима, глянув запитливо на старшин, але, видно, й вони не зрозуміли такого запитання, нарешті він прояснів:
— Ох ти ж і хитрий хохол. Чули, панове, як він заставляє мене сказати самому собі: дурне запитання! Звичайно ж, коли б я, крий боже, був більшовиком, то служив би у більшовицькій армії, а не, а не… Ну, не я вам казав, пане Лец-Отаманів?
— Коли б так легко розв'язувалося питання, пане полковнику, так ми б їхали на схід, а не на захід, — відказав Лец-Отаманів, дратуючись із полковникової легковажності. — А чого біля тебе весь час Кудря вертиться?
— Та в нас, вважайте, і побалакати ні з ким такому, як слюсар. Людина міська, бувала, а ми ще колись разом працювали на заводі. Ну, й згадуємо за чаркою.
— За чаркою можна, — сказав полковник, — а ти ось що порадь мені, братець, як нам з цими бандитами бути?
— Я вже думав, пане полковнику, не інакше, як до містечка треба з'їздити…
Лец-Отаманів навіть підхопився з місця:
— От це правильна думка! У містечку напевне ж є якась команда.
— Ідея, ідея, — сказав полковник. — Може, ти сам і поїдеш?
— Ні, — заперечив зразу ж Лец-Отаманів. — Треба поїхати комусь більш авторитетному. Іди, Натура, ми тут самі вирішимо.
Бунчужний дзенькнув острогами, чітко повернувся й вийшов.
— Тоді будемо вас просити, пане Лец-Отаманів, — сказав полковник. — І треба їхати зараз, а то можете нікого не застати.
Лец-Отаманів вдавано скривився, але тут уже всі заговорили в один голос, що має їхати тільки він, і то негайно.
— Я піду розпорядитись, щоб засідлали коня, — сказав Рекало.
— Треба їхати саньми. Може, командира їхнього доведеться підвезти.
Схвильований Лец-Отаманів, навіть не постукавши, вбіг у своє купе.
— Я зараз їду до містечка, Ніно Георгіївно. Хочете?
Ніна Георгіївна зраділа і навіть не образилась, коли Лец-Отаманів боляче стиснув їй руку.
— Збирайтесь!
— Я готова.
Дійсно, вона була вже одягнута, а на канапі стояли її чемодани.
— Тобі кучер потрібен, Лец? — запитав із коридора Рекало.
Лец-Отаманів по-змовницькому глянув на Ніну Георгіївну й відказав:
— Не треба.
Ніна Георгіївна здивувалась:
— У глупу ніч?
— Тому саме, — а в коридор ще раз гукнув: — Не треба!
— Вигадуєш!
— Не треба!
— Ну, як знаєш. Кінь уже запряжений.
Полковник Забачта, побачивши, що Ніна Георгіївна виходить із чемоданами в руках, прицмокнув і дражливо сказав:
— Весільну подорож, пане сотнику, доведеться скоротити до ранку. Щасти!
— Мерзотник! — процідив крізь зуби Лец-Отаманів.
13
Кінь, що застоявся у вагоні, узяв із місця розмашною риссю. Маленькі килимкові сани летіли легким поковзом по білій пухкій дорозі, ніби не торкаючись землі, і, як на човні, помітно заколисували подорожніх.
Виїхавши за станцію, що заступала собою ешелони, Лец-Отаманів зітхнув на повні груди. У комендантську сотню він не вірив, але вірив у свій успіх у жінок. Про щось інше зараз думати не хотілось. Може, червона повінь заллє усі простори України і він захлинеться в ній. Але то буде завтра чи позавтра, а зараз він хоче насолоди. Він перебрав віжки в одну руку, а вільною обхопив її стан і з силою притиснув до себе. Ніна Георгіївна була чимось замислена і пружно відсторонювалась. Лец-Отаманів нахилився й гарячими губами уп'явся в її матову холодну щоку. Вона кулаками вперлась йому в груди і намагалась якнайдалі відхилитись, але сотник уже цілував очі, лоб, вушка і настирливо ловив губи.
— Залиште!
Сотник п'янів все більше. Щоб розв'язати собі руки, він натяг віжки, і кінь стишив рись. Ніна Георгіївна закричала вже істерично:
— Облиште, чуєте… Я вистрибну, чуєте… Хам!..
Лец-Отаманів прибрав руки й хмикнув:
— Ви серйозно?..
— Безобразіє, — не переставала обурюватися Ніна Георгіївна. — Користаєтесь, що я беззахисна. Нечесно з вашого боку, славний лицарю!
Сотник огризнувся:
— Хто там буде згадувати про честь таких, як ми.
