Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Плин Арсенових думок порушив Сірко: кошовий, очевидно, продовжував перервану розмову.
— Бог — свідок душі моєї: я ніколи не ходив з військом на Україну, щоб розоряти вітчизну свою! Не хвалячись, істинно кажу: всі мої турботи і старання були направлені на те, щоб завдати шкоди нашим одвічним ворогам–бусурманам. І тепер, на схилі років моїх, я думаю не про владу й почесті, не про військові подвиги, а про те, щоб до останніх днів моїх твердо стояти проти тих же давніх ворогів наших — бусурменів… Отак і передай князеві своєму і гетьманові Юрію!.. А ще скажи: вони стільки горя й зла завдали народові нашому, стількох наших людей порубали, а інших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би юрась Хмельниченко здобувати для себе дідизну свою — Суботів і славний город Чигирин. Народ не зрозуміє його і не підтримає… Тож хай не сподівається і на підтримку запорожців!…
Многогрішний зблід. Слухаючи мову Сірка, неспокійно бігав поглядом по світлиці і м’яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподівався відмови, як, мабуть, не сподівався її і сам юрій Хмельницький.
Арсенові стала зрозуміла мета приїзду Многогрішного на Січ, він з цікавістю стежив за виразом обличчя посла і чекав, що ж той скаже на сповнені гідності й глибокого почуття слова кошового.
— Спасибі за відверту відповідь, пане кошовий, — тихо промовив Многогрішний. — Не приховаю — вона розчарувала мене, а ясновельможного гетьмана–князя глибоко опечалить… Він пам’ятає твою любов і повагу до батька його Богдана Хмельницького і сподівався, що таку любов і повагу ти проявиш і до нього. А виходить…
— Пане посол, — різко перебив Сірко Многогрішного, — ось уже більше сорока років тримаю я в руці шаблю і завжди вважав, що служу нею не окремим особам, навіть і таким визначним, як наш покійний великий гетьман Богдан, а дорогій нашій вітчизні, і тільки їй одній!.. Так і передай!.. А тепер — іди! Я чую — прийшли посли султана, а їх не варто затримувати у Січі.
Многогрішний мовчки віддав чолом і поспішно вийшов із світлиці.
Сірко пройшовся по кімнаті, розправив широкі плечі й усміхнувся до козака.
— Ну, от — одного посла відшили… Цікаво, з чим же прибули турки? Проси їх, Арсене!
3
Того ж дня, коли підскарбій і Арсен Звенигора відвели султанських послів до січового передмістя, де височів гарний посольський, чи, як його звали запорожці, грецький дім, і розташували їх там на спочинок, несподівано січовий довбиш щосили загамселив у тулумбас [121]. Гучні тривожні звуки полинули з Січі, закликаючи запорожців на раду.
Вони притьмом вибігали з куренів, мчали з гарматної, зі зброярні, з корчми, поспішали з гавані, де стояла козацька флотилія, і шикувалися півколом на майдані перед чималим дубовим столом, за яким сидів писар. Обабіч столу стояли старшини. З військової скарбниці винесли клейноди — малинову корогву та бунчук. Потім з військової канцелярії вийшов Іван Сірко. Ставши перед столом, вийняв з–за пояса булаву, підняв угору.
Вишикувані по куренях запорожці поволі заспокоювалися. Врешті над майданом запала тиша. Чулося тільки гучне сопіння Метелиці та бухикання старого Шевчика.
Кошовий виступив наперед, став посеред півкола, утвореного тисячами вояків.
— Браття, отамани, молодці, Військо Запорозьке! — пролунав його дужий голос. — Зібрав я вас на раду, щоб повідомити: султан турецький Магомет Четвертий заслав нам на Січ з депутацією листа. Писар зараз прочитає його, і ви дізнаєтесь, чого хоче намісник Бога на землі, як величає себе султан. Послухайте уважно і самі вирішуйте, що відповісти… А перед тим я хотів би сказати ось що: я не сумніваюся у вашій відповіді, братове, та все ж нагадаю — може, хто забув, — хто ми і чого тут, на Низу, проживаємо… Споконвіку татарські кровожерливі хани та мурзи, а також турецькі паші та султани плюндрували нашу землю, нищили дітей наших, матерів, батьків, а всіх дужих, здорових тягли на арканах у неволю агарянську. Споконвіку Військо Запорозьке розбивало татарські чамбули і визволяло невільників з неволі тяжкої, шарпало міста і села Криму й Туреччини, відомщаючи мурзам та пашам за безневинну кров людей наших. Та й сама Січ виникла тому, що потрібно було боронитися від лютих нападників з півдня. І житиме вона доти, доки існуватиме ця смертельна загроза… А зараз, браття, відомо вам, султан турецький нечестивий наслав на Україну війська множество. Чорна пітьма застилає наші степи! Візир Мустафа поклявся бородою Пророка витоптати кіньми всю землю нашу від Кам’янця до Полтави, від Запорогів до Києва! і ось у такий час султан пропонує нам… Та краще самі послухайте, що пише той нехрист. Писарю, читай!
Писар вийшов з–за столу, розправив паперовий сувій, почав читати.
— «Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств — Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, ніким не переможений воїн, невідступний оборонець гробу ісуса Христа, пестун самого Бога, надія і втіха мусульман, острах і великий оборонець християн, — наказую вам, запорозькі козаки: з доброї волі піддайтесь мені без суперечки і мене вашими нападами не турбуйте. Султан турецький Магомет Четвертий».
Могильна тиша, що панувала весь час, поки писар читав, тривала якусь хвилину і після того. Потім майдан вибухнув, як вулкан.
Небо наче тріснуло, розкололося — і з нього упала блискавка й покотився грім!
Що скоїлося в Січі!
Натовп — козаки враз порушили стрій — завирував, заклекотів. Зчинився неймовірний галас. Гнівні крики, образлива лайка, погрози сипалися з усіх боків. Ніхто нікого не слухав. А всяк хотів крикнути так, ніби його неодмінно мали почути аж на берегах Босфору.
Та згодом обурення почало переростати в подив, а подив — у веселий сміх.
Перший гучно зареготав старий Метелиця.
— Га–га–га! — заколихався він, тримаючись руками за опасисте черево. — Ну й насмішив, клятий невіра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га–га–га!
Дід Шевчик аж присів до землі.
— Хи–хи–хи–и!.. Ой, братці, дайте ківш горілки, бо не витримаю — удавлюся сміхом!.. Хи–хи–и–и!
— Го–го–го! — заквоктав, мов у діжку, Товкач.
Розгонисто заливався веселий Сікач.
Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море.
Та незабаром невтримний сміх знову почав змінюватись злими вигуками. Арсен стукнув кулаком по руків’ї шаблі, вигукнув люто:
— Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Здатися!
— А дулі з маком не хочеш? — підтримав його Сікач.
— Вавілонський ти кухар, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, а не лицар! — посварився величезним кулацюгою Метелиця.
— Кам’янецький кат!
— Подолянський злодіюка!
— Самого гаспида внук і всього світу блазень!
— Свиняча морда!
— Різницька собака!
З усіх боків неслися вигуки, сміх, лайка. Кожен намагався якнайгостріше дошкулити далекому, але такому ненависному султанові. Сірко, весело блискаючи очима, крикнув писареві;
— Пиши! Записуй швидше! Та це ж така відповідь, що султанові від неї аж млосно стане! Ха–ха–ха!.. Бач, а ми думали–гадали, як відповісти!..
Писар схопив біле перо — почав швидко–швидко писати. А звідусіль летіло — з гиком, свистом, уїдливими приказками:
— Македонський колесник!
— Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!
— Кобиляча підхвісниця! Га–га–га!
— Хо–хо–хо! Ха–ха–ха! Ге–ге–ге! Хи–хи–хи–и! — на всі лади сміялися козаки.
Сірко підняв булаву. Гамір почав стихати. Усе ще здригаючись від сміху, кошовий витер з очей сльози, промовив:
— Спасибі, браття! Оце так відказали! Писарю, записав?
— Записав, батьку!
— Ану, прочитай! Як то воно вийшло по–вченому!
Запорожці знову вибухнули сміхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Підняв руку — поволі гамірливий натовп угамувався.
