Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Жірондист репрезентує «культ лілеї» в чистому вигляді: він по-платонівському вірить, що «ідея — вічна» і що людське життя має сенс остільки, оскільки трансцендується за власні межі, ставиться на службу цій надчасовій інстанції, — тільки таке посвячене, самозречене (аж до смерти на ешафоті включно) життя є гайдеґерівським «істинним буттям» (пор. у Ґете: «вищий смисл зречення в тому, що тільки через нього стає мислимий дійсний вхід у життя» [866]), — тільки воно дає змогу з граничною інтенсивністю прожити «і біль розлуки, й тугу поривання, / й високе щастя жертви для ідеї, / і муку сумнівів, і радість мрії, / і смерти неминучої трагізм». Монолог Жірондиста в останньому епізоді, у швейцарських Альпах, куди Монтаньяр допоміг йому втекти від ешафота, може взагалі слугувати за межовий знак в історії європейської чуттєвости, — звідси, від Лесі Українки, від того «містка», по якому ходить над проваллям її Жірондист, ще психологічно однакова відстань як «назад», до Ґете, чиїм ідеалом була саме повнота буття (в повноцінному людському житті має, як повчав він Екермана, «бути все»!), так і «вперед», до Кундери, який найвичерпніше в добу масових суспільств описав загальну зміну ідеалу буття, з «повноти» — на «нестерпну легкість», з «усього» — на «тільки хороше» (пор. у Ортеги: масовій людині притаманне «природне і корінне переконання, що життя легке» [867]), і Українчин Жірондист стає першим у культурі XX ст. мучеником цієї «нестерпної легкости» («Занадто гарне ти, моє вигнання! / Занадто вільна ти, моя в'язнице! <…> мені здається, що от-от всі пори / почнуть точити кров і я загину, / як мандрівець на глетчері найвищім, / де грудям дихати надміру легко…»), від якої врешті зважується втікати таки «назад», у Францію — найімовірніше, на смерть.

Устами Монтаньяра промовляє натомість увесь матеріалізм XX століття — матеріалізм як єдино можлива філософія масової людини, на чиєму прапорі невдовзі буде прямо виписано її «орос», із дитинства знайомий кожному вихованцеві радянської школи: «Самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь» (М. Островський). Жодних «вічних ідей» для Монтаньяра не існує й існувати не може (Ленін у таких випадках роздратовано форкав: «Поповщина», — і Монтаньяр так само глузує з Жірондиста, що той «культ розуму зміняв на культ містичний»), адже кожна ідея є продукт людської голови (=«матерія є первинне, дух вторинне» [868]), а кожна голова, відповідно, може бути відрубана, — логіка, аж надто добре знана з історії тоталітарних режимів [869]. Відповідно у війні з Жірондою для Монтаньяра «тільки в тому річ, / хто перший зогниє, а хто остатній, / чий світ раніше згине». Отже — хто кого переживе (через півстоліття після Лесі Українки Е. Канетті в «Масі і владі» показав, що виживання, переживання інших є невіддільна складова комплексу влади [870], — влада без сакруму, таким чином, в остаточному підсумку, в «ліміті функції» завжди матиме множення трупів, бо це її найпростіший спосіб самоствердження). Більшовицька диктатура пролетаріату, нацистський Endlosung і Тисячолітній Райх, усі «тотальні війни» XX ст., у яких противника більше не треба поважати як рівного собі, а тільки знищувати («мочити в сортирах» [В. Путін], «як скажених собак» [Сталін], «як воші» [Гітлер], — тип «війни без правил» [871]), уже присутні тут у зародку, стиснуті в пружину спільного знаменника — єдино щирої, без жодного ідеологічного камуфляжу, як ҐУЛАҐівське гасло «умри ти сьогодні, а я завтра», відповіді на запитання (Жірондистове), «навіщо» ж взагалі потрібна така боротьба:

От і все, ми — у сьогоденні. Вперше у європейській літературі в цьому невеличкому, за ціле століття ледве завваженому критикою «етюді» зафіксовано історичний прихід до влади «масової людини», — людини, чиїм головним арґументом стає «безпосередня дія», читай насильство (не «мрії», а «вчинки»!), психологічним модусом — свавілля («це людина, яка прийшла на світ, щоб робити те, що їй забагнеться» [872]), а символом віри — той крайній індивідуалізм матеріаліста (для якого «самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь»), який, у разі сполуки з якою-небудь ідеологією, здатен творити вибухову суміш щонайпотворніших неопоганських міфологій, — і цю останню перспективу Монтаньяр цілком ясно й окреслює:

(тобто, якби вірив в «ідею» та цінував її видатних носіїв. — О. З.)

«Культ своєї власної особи» — це й є найбільш універсальна формула хамократії, незалежно від того, чи прикриватиметься вона якимось ідеологічним лушпинням, чи, як у нашій пострадянській реальності, парадуватиме в дикунськи-первісній наготі. Можна сказати, що хамство — це абсолютистська релігія власного «я». І тому не дивно, що головною її чуттєвою домінантою має бути саме ненависть — до всього, що «не-я».

У дещо лагіднішій, «змазанішій» формі це завважив і Ортега, — відзначивши, що масова людина «поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на світі» [873], — але візія Лесі Українки в порівнянні з ортегівською не тільки хронологічно раніша, а й тверезіша, точніша, без усяких «немов» і недомовок: її «масова людина» переконана, що, «крім неї та їй подібних», нікого й  н е  п о в и н н о  бути на світі, і вся «безпосередня дія» цих ревних «практиків» (NB: симптоматична історична кар'єра цього слова: в 1960—1980-ті pp. в СРСР «практиками» офіційно йменували себе співробітники держбезпеки!) спрямована на те, щоб нікого і нічого іншого й  н е  б у л о.

«Я рівного собі не маю тут <…>. Ти тільки рівна, може, навіть вища, / і ми боротись будем до загину», — так — із максимальною «щирістю»! — заявляє Кассандрі інтелектуально найблискучіший з усіх Українчиних хамів — фальшивий віщун Гелен, «тонкий і гнучкий» психолог і маніпулятор масовою свідомістю, на чий «фригійський розум» могли б позаздрити й сучасні політтехнологи (розіграна ним комбінація з псевдоавґурським «пташиним шоу», яким він посилає на смерть Ономаєву армію, належить уже до арсеналу інформаційного суспільства, — тут прообраз усіх масових PR-кампаній, із ґеббельсівською пропаґандою включно: лідійське військо бунтувало й не хотіло йти на бій, бо пройшла чутка, що «Кассандра закляла», — «А я прийшов з повагою жерця, / в віщунській діадемі, патерицю / посріблену здійняв високо вгору, / мов блискавка, вона свінула в вічі / усім чужинцям. Я сказав: „Мовчіть / і ждіть. Я випустив із храму / свячених голубів“. Замовкли миттю / і галас, і розмови», — театральний ефект спрацював, і далі вже Гелен повністю керує ситуацією згідно з власним «бізнес-планом», а на питання Кассандри, «чим виправдить Гелен свою неправду», коли лідійців таки буде розбито, відповідає за взірцевою логікою масової людини, звиклої мислити виключно в термінах «злоби дня», — «нашого сьогодення» та ринкової «негайної віддачі», — що просто перейде до нового «порядку денного», та й годі: «Зброя поломилась, / але ми іншу знайдем»: для Гелена, як і для Монтаньяра,  н е м а  в і ч н о с т и,  і  т о м у  н е м а  з в ' я з к у  ч а с і в,  — він живе «дискретно», від проекту до проекту, від одної «перемоги», — по-сучасному, «успіху», — до другої, а коли Троя зрештою, по всіх тих «успіхах», упаде, як врешті неминуче падають всі хамократії під тягарем «вузького індивідуалізму, який приглушує будь-яку людську чесноту» [874], то Гелен незгірше зуміє влаштуватись і в Греції — пророком у Дельфах, і там також буде мати те єдине, що його цікавить, — владу над людьми, з приналежними їй атрибутами «користи» і «почести»).