Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
— Ага, — засміявся Бумблякевич, — от що ви мали на увазі, коли казали, що пристосувалися до умов і стали органічним доповненням навколишнього середовища. З такими запасами кожен би пристосувався. Правда, не певен, чи хтів би я день у день не їсти нічого іншого крім яловичини з гречкою.
— Е-е, ви погано знаєте німців, — усміхнувся Соломон. — Там у тих вагонах були й пушки зі свининою, і курятиною, і качатиною, і гусятиною, і олениною, і бараниною, і фазанячим м'ясом, і рибою, і макаронами, і рижом, і різними кашами, і горохом, і бобами, і фруктами, і згущеним молоком, і кавою, і какаом, і з маслом, і медом, мармулядою і чоколядою, ящики з вином, шнапсом і пивом. Одне слово, не назвав я й половини з того, що там було, і що й досі ви можете знайти у цьому бункері. І щоб ми всі разом з вами жили ще сорок років, то не з'їмо тих запасів. Так що плюньте ви на ваше Море і живіть від пуза. А як комусь не до шмиги яловичина з гречкою, то може си піти й принести чого душа забажає, бо там усюди стрілочки і вказівки, що де лежить.
— О, — зрадів Цитрон, — то я, коли ваша ласка, ґольнув би ліпше шнапсу.
— А я пива, — замовив Дзюньо. І додав: — Багато пива. Море! А для дами мармуляди!
— А мені фруктів! — пролунав голосочок русалки. — І обов'язково цитрини!
— Цить, капосне! — ляснув її Помідор.
— А що? Є й цитрини? — розпромінився Цитрон, рушаючи до бункера з порожнім ящиком під пахвою.
— Є, але консервовані. Так само, як і помаранчі, виноград, ананаси, вишні, трускавки, малина, чорниця, порічки, аґрест… — проторохтів Соломон, — не помічаючи, які йому міни корчить Помідор. — Ну, панове, до столу! Пий, гуляй, веселись.
Тут він нарешті відчинив валізу і роздав кожному срібні ложки, виделки, ножі та кришталеві келихи.
— Ну й ну! — похитав головою Дзюньо. — Та вони ту мали цілий скарб. Ви що п'єте, пане Бумблякевич?
— Вино. Ану, що ми тут маємо? Бургундське! Рейнське! Рислінг! Вермут! Я хочу спробувати все.
— Я складу вам компанію, — проворкотіла Ганця, — ніколи в житті ще не доводилося мені смакувати такими напоями.
Повернувся Цитрон з ящиком і розклав на цераті пиво, шнапс та фрукти. На одній із пушок виднілася намальована цитрина.
— О, це для мене! — зраділа русалка, і Цитрон галантно подав їй розпечатану пушку.
Помідор кривився, але мовчав. Цитрон виголосив тост за здоров'я рятівника усіх мандрівців — Соломона, і розпочалася справдешня учта.
— Цьому пиву нічого не бракує! — тішився Дзюньо, вмить висушивши одну пляшку і розкорковуючи другу. — Пролежати стільки років!
— Тут особливий мікроклімат, — погодився Соломон, — ніц ся не псує. Навіть я не зіпсувався, — і засміявся. — Але вважай з пивом, таке пиво може добре голову замакітрити.
— О-о, кому ти то говориш? Пам'ятаєш, як я випив сорок вісім гальб, а сорок дев'яту розтраскав собі об голову? Голова в мене, як камінь. Ганця навіть горіхи на моїй голові коле. А потім пішов своїми ногами до хати. І ніц ми не було.
— Не рівняй тамтого пива з цим, — напучував Соломон.
— Сорок вісім гальб?.. — проказав, закотивши очі до неба, Помідор.
— Ти що — сумніваєшся? — обурився Дзюньо.
— Ні, але сорок вісім гальб! — повторив Помідор.
— Соломон свідок.
— Я не рахував, — відмахнувся Соломон. — Останню гальбу, яку ти розтрощив собі на голові, я запам'ятав. Але, хто скільки випив — то вже вибачайте.
— Ти хочеш сказати, що я брешу?
— Ні, мене це просто не цікавить.
— Добре, — кивнув Дзюньо. — Дві пляшки я вже вцмулив. На черзі третя.
Бумблякевич випив по келиху кожного вина і почувався на сьомому небі. Проте погляд його раз по раз підкрадався до книги «Іссахар», йому хотілося ще раз придивитися до тих мікроскопічних малюнків і спокійно усе обстежити.
Помітивши, що Соломон уже трохи захмелів, Бумблякевич попросив у нього книгу, старий не заперечував. Озброївшись лупою, Бумблякевич знайшов сторінки з малюнками і став уважно роздивлятися. Найбільше його цікавило зображення палацу і балю. З першого ж погляду чекала на нього велика несподіванка та така, що він не повірив власним очам, відвів на секунду лупу в бік, покліпав і ще раз придивився. Сумнівів не було — малюнок не був застиглий, він пульсував життям, і всі постаті, що були тут зображені, перебували в русі. Звичайно, це не відбувалося просто на очах, але принаймні за той час, поки книга лежала закритою, танцюючі пари встигли завершити перший танок, котрий судячи з того, як розвіювалися сукні і шалі, міг бути вальсом, і закружляли в іншому, нервовішому, либонь, у тангові. Тонкостанна панна з довгим попелястим волоссям тепер була повернута не спиною, а боком. Правда, обличчя її все одно видно не було, бо заважало волосся.
Лупа ковзнула вбік, туди де виднілася дорога. Карет, що наближалися до палацу, значно побільшало, вдалині виднівся величний берлин, запряжений четвіркою чорних жеребців. Серед гостей Бумблякевич розпізнав княгиню та її сина, а в групі військових, з якими зазнайомився на бенкеті, побачив Транквіліона Пупса. Він тримав у руці якийсь папір і щось тлумачив, військові уважно слухали. Якби був мікроскоп, можна було б навіть прочитати, що саме пишеться на тім папері, бо під лупою виднілися тільки криві лінії.
Як же йому хотілося у цю хвилю заплющити очі і опинитися там, серед тих людей, які, можливо, його з нетерпінням чекають!
Тим часом Помідорові вдалося намовити Офелію до співу, і в повітря спурхнула печальна пісня русалки, схожа на ту, що її чув уже Бумблякевич у Морі Борщів. Неможливо було не заплющити очі й не полинути на пінявих хвилях мелодії, сонливо вигойдуючись, і занурюючись, і колихаючись у дивному стані невагомости. Незвичайна, нечувана раніше мова пісні вливалася в них і заповнювала собою по самі вінця, кожному здавалося, що він навіть розуміє, про що в ній співається, але всі ті слова, які сприйняло вухо, ніяк не встигали домчати до розуму, миттєво танучи, мов сніжинка, яку прагнеш роздивитися на теплій долоні.
Коли вона вмовкла, на якийсь час зависла тиша, ніхто не відважувався її зруйнувати жодним звуком, і тільки русалка перебігала здивовано очима по нових знайомих і, зрозумівши, що ніхто крім неї не промовить ні слова, засміялася:
— Та перестаньте! Сидите, як сови!
— Якою це мовою ви співали? — тремтячим голосом спитав Соломон.
— Не знаю, — похитала голівкою русалка. — Це пісня русалок із Моря Борщів. Вони знають безліч пісень, і ми деколи від них переймаємо.
— Невже ви там щось зрозуміли? — спитала Ганця в Соломона.
— Ні, але мені здалося, що якісь окремі слова надто схожі на іврит.
— Та йдіть! Який іврит! — обурився Цитрон. — Ця мова найближча до української — ті самі склади, ті самі відмінки і закінчення.
— Е! Та ти щось метикуєш у фільольогії? — здивувався Бумблякевич, який подумки визнав його слушність.
— Нічого не метикую, але в тюрмі я мав досить часу для читання.
— А не могли б ви ще нам кілька рядочків заспівати? Тільки поволі, — попросив Соломон.
Русалка відкашлялася, звела до неба очі і проспівала:
— Щоб я скис, коли це не по-нашому! — вигукнув Цитрон. — Але я нічогісінько не второпав. Хоча окремі слова добре знайомі, і я вже їх десь чув — «руса», «раїна», «мара», «леліє», «ява», або «коруна». Що це, як не українська мова?
— А мені це скидається на ті слова, які мені хтось диктує, — сказав Соломон. — «Елі ілана»! Власне цими словами починається книга «Іссахар»! Як це схоже на останні слова Ісуса: «Елі, елі савахвамі!» Або оте «ора зілота». Десь це в мене було, десь було… Інколи ці слова пробиваються в моїй свідомості, як молода трава, і шелестять, шелестять.
