Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (книги бесплатно txt) 📗

— Я не знаю, хто це… — А про себе думав: «Але ж у мене три сини, йолопе. Невже ти цього не розумієш!»

— Ви можете його і не знати. Це емерит [159]. Колись у гімназії вчив мене латині… бестія. Коби ще четвертого, і… партійка готова…

— Це добре, докторе, що ми з вами вільні фахи, — продовжував своє Орест Білинський, — але не кожний український інтелігент може бути адвокатом чи лікарем.

— Ну, і що з того? Ми ж з вами вже маємо дипломи…

— А ті, що по нас прийдуть?

— По нас?! — вибалушив очі Безбородько. — По нас… хоч потоп! Той королик, — забув уже я, котрий з Людовиків, — сказав цю фразу… не був дурний хлоп! Я вас чимсь образив, пане меценасе?..

— Ні… ні… — заперечив надто поквапно Орест Білинський, що свідчило протилежне, і, вже не зважаючи на присутність Безбородька, сказав: — Не могли нас зломити бичем, то взялися за хліб… шаленим темпом розгорнулася тепер політика денаціоналізації… Нещодавно вийшла брошура… от пам'ять… забув автора. У всякому разі, від горезвісного «Проекту знищення Русі з 1870 року» це перша детальна рецептура асиміляції русинського людку… Вони зовсім відверто пишуть, що ренегата, крім доброї посади, чекають ще й відкриті рамена польської громадськості. Ви зважте, пане докторе, по цей бік крайня безвихідь: безробіття, невимовне становище у суспільстві… в родині… а по той бік добре оплачувана посада і відкриті рамена. Ви зважте, прошу вас, подумайте, якої сили волі і віри, так, головне віри, треба мати, щоб не віддатись спокусі…

— Здається, нарешті я зрозумів вас, пане меценасе. Скажіть, що ви їсте на сніданок?

Тепер обличчя Ореста Білинського виразило нерозуміння.

— Ви питаєте мене, як лікар? Я знаю, набрав забагато кілограмів. Чесно признаюсь — важу тридцять два кілограми більше, ніж мені належить згідно з віком і ростом.

По відгодованому обличчю Безбородька і далі блукала хитрюща, масненька посмішка.

— Питаю вас не як лікар, а як український патріот такого самого патріота. Отже, що їсте на сніданок?

— П'ю каву, як і всі галицькі інтелігенти.

— Прошу детальніше.

— П'ю каву з молоком і цукром.

— Саму каву?

— Ні, чого саму? З булкою, з маслом, якщо вже вам так залежить на точності, то з рогаликом з маслом. Лише я не розумію…

— Я зараз поясню. Значить, п'єте на сніданок каву з булкою, посмарованою маслом, і припускаєте, що так снідатимете аж до самої смерті…

— Так, — якось непевно відповів Орест Білинський, не вміючи доглупатися, до чого саме верне Безбородько. — Я не аматор переїдатися на перше снідання. Я лише хотів би знати, до чого ви це ведете, пане докторе?

— До чого? До політичного гороскопа, пане меценасе. Якщо ви вважаєте, що до самої смерті зможете їсти булку з маслом, то добре є! А поза тим, вірте мені, чи будете товкти головою об каміння, чи камінням об голову, то однаково нічого не зміните. Якщо нашому українському народові присуджена асиміляція, то не втечуть від неї ні ваші сини, ні ваші внуки… І може, й не треба, щоб утікали. Якщо народ настільки слабкий, що не може встояти на ногах, то так і буде… Хай іде на підстилку іншим націям! Пане меценасе, не дивіться на мене так… Я говорю цим разом серйозно і… без прикрості… І без прикрості, — повторив.

— Мені страшно чути такі речі від вас, докторе. Ви ж ще молода людина. Я у ваші роки…

— Ага, у мої роки ви ще борюкалися з життям. І що ви тим виграли для народу чи хоч би для себе особисто? Багато маєте душевного задоволення? А чого добилися? Що змінили у суспільному ладі? А навіть, будемо вже так говорити: що благородного внесли ви в життя «меншого брата», чим рушили совість буржуа? Ха… ха… ха…

— Не сміятися! — крикнув Орест Білинський, у нього похололо всередині від того, що той блазень висловив його власні, десь глибоко приховані, правда, не так цинічно сформульовані думки. — Може, в дечому ви й маєте рацію, докторе… Підкреслюю — в дечому. Але одне можу сьогодні сказати: однієї доброї волі замало, коли йдеться про зміни суспільного характеру… В мене і таких, як я, не бракувало доброї волі, — і що з того? Потрібно ще й далекосяжного політичного розуму, а наша Галичина, будьмо щирі, не була надто урожайна на державних мужів…

— Чи ви не жалкуєте часом, пане меценасе, — підозріло, якось скоса зиркнув на нього Безбородько, — що замолоду не перейшли у табір лівих соціалістів?! Тоді сьогодні, чого доброго, ви були б уже комуністом з переконання.

— Що вже тепер жалкувати чи не жалкувати. Минулого не завернеш. Мені просто страшно, до чого воно йдеться… До чого котиться…

— І ви не знаєте, до чого котиться? До кінця, пане меценасе! Все… все котиться до свого кінця… Земля наша теж викінчується поволі… І за якихось мільярд мільярдів літ…

— Ви не здаєте собі попросту справи з стану речей, — перебив його з болем Орест Білинський. Не міг собі дарувати, що встряв у дискусію з цим вгодованим блазнем.

— А чому ви думаєте, що я не здаю собі справи? Ви кажете: я — молодий. Може, правда, роками ще не старий, а душею… Ну, це тепер не тема. Я теж колись у своїй юнацькій наївності намагався збагнути суть української духовності. Забивав собі голову модним у свій час Юнгом. Ви читали його? Твердий горішок. Старався на нашому сучасному й історичному матеріалі визначити, що таке український емпіризм… читав Берклі… уривки з його «Трактату про принципи людського пізнання»… Юм… Чули про його «Трактат про людську природу»? Намагався визначити, що таке український детермінізм. Пробував, пане меценасе, по своїй наївності наводити паралелі між гандизмом і сковородизмом…

— І кінець кінцем дійшли до чашки кави і булки з маслом, — не міг уже довше спокійно вислухувати тих нісенітниць Орест Білинський.

— Не тільки до кави, не тільки до кави… Дійшов і до слів Грицька Сковороди, що «менше наук — менше дурнів, менше лікарів — менше хворих, менше законів — менше беззаконників».

— І це говорите ви, докторе? Ви… ви… — не знаходив потрібного слова.

— Скажіть «філософ»… Я ж тільки повторив слова Сковороди, в якого я вчився колись…

— Мене страх огортає, — повторив з розпачем у голосі Орест Білинський думку, висловлену на початку розмови. — В мене теж підростають діти. Якщо і вони мають так… — Не докінчив. Але Безбородько і без того не слухав його. Якраз з'явився професор Пушистий, і зять Оленин пішов йому назустріч.

Чим більше підростали сини Ореста Білинського, тим більше журили вони батька. Коли були малими, уявляв собі фігурально, що виконає до кінця свій батьківський обов'язок тоді, коли кожного з своїх синів по черзі заведе у приготовлену для нього господу і скаже: «Ось твій дім — твоя фортеця. Живи, як я тебе навчив».

Цією фортецею могла бути платна вільна професія. Державна посада з гарантованою пенсією на старість. Солідний нерухомий маєток, чи, як говорили в Галичині, реальність. В крайньому випадкові — багатий оженок (само собою зрозуміло, з кохання!). Крім того, всі три мали отримати по рівній пайці морально-етичного світогляду, якщо не апробованого батьком (все ж таки війна поколінь не перевелася!), то всякий випадок не в колізії з тим, що його визнає їхній батько.

А що виросло з його синів?

Жах проймав Ореста Білинського, що їхня мати, а його дружина не здавала собі справи з того, що її діти наближаються до катастрофи.

Найстарший з хлопців повинен був за рік отримати диплом землеміра.

Хто ж довірить йому, інженерові греко-католицького обряду, вимірювати польську землю? Приватна посада? А де ж ті обшири землі в українських руках, коли галицьких поміщиків-українців можна почислити по пальцях?

Гаразд, Ростик не закукурічений патріот, не націоналістичний молодчик, може, й космополіт, але все ж таки по-своєму порядна людина, з загальноприйнятими поняттями про людську гідність та етику взагалі. Він, так поки що здається батькові, скоріше залишиться без роботи, ніж продасть себе, висловлюючись популярно, за шматок гнилої ковбаси.