Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
“Очищеннє Подніпровя” описується в таких рисах: “За той час піднялося 30 тис. селян, хотіли зробити діверсію й битися (з Каліновским) — але воєвода звернувся до них з рідкою гуманністю: представив їм кару що постигла Нечая та його товаришів — і що постигне таке ж їх, коли вони не покаються з заподіяних злочинів. Опамятані сими погрозами і видимою смертю, і одночасно зваблені обіцянкою пробачення і надією на спокій, вони за краще вважали віддатися на волю і ласку воєводи. Видали до рук його 500 провідників що ними командували, зложили всю зброю і присягли на стару вірність і підданство тільки королеві і республіці. А згадані провідники були покарані смертю — як того заслужили” 2).
Бачили ми вище оповідання про ту радість з якою селяне тутешні вертаються під власть своїх старих панів — воліючи мати по давньому одного пана, ніж слухатися всіх козаків і т. д. і т. д.
Які при тім казкові розміри приймали варшавські оповідання, добре ілюструють тодішні новини Ґолінського. Він записує такі вісти з 19 березня:
“Гетьман Каліновский з військом захопив місто Чигрин — столицю Хмельницького, де він собі наскладав був запаси. Добре було укріплене зброєю й валами, гарматами, поживою — і туди Хмельницький позвозив свої скарби і достатки, що набрав і награбував. Було там 5 тис. козаків, Каліновский і їх дістав: одних побито, а инших живцем узято, а власне козацьку старшину — між котрою було богато польської шляхти рахмистрами (рахівниками). Їx взято на тортури, і вони на муках розповіли, що між козаками пішла трівога від не-фортуни: що попрогравали битви, а особливо що Нечая знесено. Хмельницький розіслав кількадесять рахмистрів по ріжних місцях, щоб на шию (гвалтом) збирали нарід. Каліновский велів шпигувати за тими рахмистрами, ловити і на палю сажати, а козаків велів живими всадити до вязниці. Велику здобич взяли наші в тім Чигрині: скарбів і достатків всіляких: самих гармат до 200, й иншої армати дуже богато, також живности — те гультяйство що збиралося до Хмельницького по містах і селах стацію вибирало.
“Оногди захоплено ріжного гультяйства сто кількадесять, що бунтували, а особливо їx ватажків, що замишляли, коли король виїде на посполите рушеннє, сплюндрувати Варшаву, також инші міста і поширити повстаннє. Між ними єсть значна шляхта. Найголовніший провідник утік. Король довідавшися про сю свавільну купу, що наставилася на розбій, вислав свою ґвардію й велів їх половити; деякі повтікали — бо їх було вже кількасот зібралося в купі, а тих що приведено до Варшави, король казав добре заховать.
“Мав Хмельницький з своїми козаками коло: чинив раду що далі робити, бо їм не щастить тепер та війна з Поляками і Литвою. Радив козакам піддати всю країну за Дніпром — ті маєтности що там — з усім піддати цісареві турецькому і йому в підданство віддатись — “а будемо мати вільности”. На то відізвався оден полковник Самійло: “Зла рада — поганинові піддатись і йому голодувати, краще королеві польському як християнинові піддатись і просити ласки”. Хмельницький казав його взяти до гармати й прикувати, щоб потім його розстріляти, але инші полковники озвалися, що нічого йому не буде — “гаразд говорить!”
“Тим і Хмельницький трохи затрівожився, що озвалися полковники, і сказав: “Отже так учинити: післати до короля просити комісарів та пристати на ті артикули що нам подадуть — аби нас зіставлено при вільностях” 1).
Так приготувавши ґрунт, наново віднято переговори з венецьким послом гр. Каваццою, в справі проєктованого договору, що від січня спочивав в виготовленім тексті, котрого не хотіла Польща підписати. Пригадаємо, за що тоді зачепилося. Питаннє було — що вважати за casus foederis: з якого моменту рахувати участь Польщі в війні Венеції з Туреччиною і обовязок Венеції виплачувати їй субсидію, і як довго ся субсидія мала трівати. Польські політики хотіли включити сюди війну Польщі з козаками й Татарами, як акцію на ослабленнє чи зломаннє сил Отоманської імперії, відтягненнє їх від операцій против Венеції й т. д. Я вище висловив здогад, що король для того й поспішив почати війну з козаччиною, щоб попхнути наперед сю справу субсидій від Венеції та инших держав інтересованих боротьбою з Отаманською Портою. Після перших вістей про польські тріумфи над козаками і Татарами, варшавський двір і попробував вибити з сього монету для себе. В реляції своїй з 1 квітня нунцій сповіщає свого патрона, що “нитку переговорів піднято наново”. З польської сторони домагаються, щоб обидві держави, Польща і Венеція, рахувалися в союзі від моменту підписаная договору 4) — xoч би гроші мали платитися від хвилі, коли польське військо війде до Турецької держави. “Бо перше ніж запускатися в отверту війну з Отоманом, вважається дуже важливим і необхідним перемогти або привести до послуху козаків, а також перемогти або нейтралізувати (змусити не мішатись до справ) Татар, — тому жадається (з польської сторони), аби до инших умов додано ще сю: що від хвилі вступу до держави Турецької або Татарської обидві держави обовязуються пильнувати сього союзу, вважаючи — як часто говорив бувало пок. Володислав — що Татарин права рука Турка”.
Але Кавацца не приймав сього толковання, доводячи, що напад на Татар не має такої ваги як напад на Турка, і настоював на тім, що для Венеції casus foederis тільки напад на Турка, і тільки з того моменту вона вважається звязаною договором з Польщею. Супроти того польські політики висловлювали побоювання, аби не вийшло кінець кінцем так, що чутки про договір можуть злякати Туреччину, вона замириться з Венецією, і війна спаде на саму Польщу. Тому вони домогалися, щоб з моменту підписання договору одна держава без другої не могла входити в переговори з противником, — хоча б субсидії платилися тільки з моменту вступу до неприятельської держави. І на сім знову переговори застрягли.
Таким чином розпочата війна не принесла Польщі помочи католицького світу. Військова підмога скінчилася дозволом цісаря навербувати собі кілька тисяч вояків в австрійських землях. Папа — котрому нунцій писав все можливе, що могло б його настроїти оптимістично що до користи від Польщі для против-турецької акції, теж не здобувся на щось конкретне. Прислав тільки на руки нунція посвячений меч і шолом для короля, а для королеви золоту рожу і частину св. хреста в золотій скринці. Сі дарунки були доручені королівській парі перед виїздом до війська; король велико дякуючи за сі дари, додав проханнє, коли-б не дай Боже — ворожі сили схизматиків і бісурмен були для нього, польського короля, непереможні — нехай папа закличе в поміч йому инших володарів християнських 5). Се звучало гірко!
Поклик до московського царя, щоб він підтримав Польщу в боротьбі з своєвільними підданими і Татарами, ворогами християнства, зістався зовсім без сприятливого відгомону. Як ми бачили вище, московський уряд як раз навпаки — був свідомий польсько-кримської інтриги против Москви: польських плянів спільного походу на Московські землі з козаками і Татарами, чи наслання їх, щоб самим лишитися на боці. Лопухин і Степанов безсумнівно привезли деякі матеріяли в сій справі: що польське правительство справляло козаків до спільного з Кримцями походу на Московські землі. Але, як ми знаємо, ся інтриґа велась обережно, устною дорогою, через посередників, як Кисіль і Бжозовський, через кримських послів то що: королівських листів такого змісту московським агентам, видко, не вдалося дістати, бо їх таки мабуть не було. Московські дипльомати, здається, умисно протягли маршрут до Москви польських послів (Вітовского й Обуховича) і вступну авдієнцію до того моменту, поки був розібраний привезений Лопухиним і Степановим матеріял, і коли вияснилось, що удокументувати такого обвинувачення против короля й його міністрів нема чим, вони сього моменту й не видвигнули, а вернулись до тих арґументів, що були висунені підчас посольства Пражмовского: casus religionis в союзі козаків з Кримом не дозволяє цареві помагати королеві против Кримців, поки козаки ведуть війну спільно з ними за православну віру.
