Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
10) Chronica gestorum іп Europa singularium, вид. 1648 с. 172.
11) Напр. Костомаров — Богдан Хмельницький вид. 1884 т. I с.. 22 і 24.
12) Listy ч. 52.
13) Меньше правдоподібно, що козаки на саму шляхту хотїли розтягнути свій присуд і зверхність козацьку.
14) Див. вище с. 207-9.
15) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 62-71, Матеріали до гетм. Сагайдачного в кн. XV київ. Чтеній.
16) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 63, пор. 64, 66, 68.
17) Ibid. c. 250.
18) Сї факти пок. Антоновичу і приклонникам його поглядів дали привід намалювати образ перетворення Київської України в козацьку територію, подїлену на полки, вільну від пана — те що стало ся тільки за Хмельницького. „Конашевичъ — читаємо в Антоновичевій біоґрафії Сагайдачного — сталъ причислять къ своему войску цЂлыя области заселенной Украины, по мЂрЂ, какъ жители этихъ областей обращались къ нему, изгнавъ помЂщиковъ и заявивъ о своемь желаніи причислиться къ козацькому войску".
19) „Реверсал" козацький 1619 р. (Pisma c. 337), обіцюючи, що козаки будуть ходити на Татар з місцевими старостами й підстаростами, додають: lub z atamanem swoim, i комісари мовчки прийняли сей додаток. Значить по королївщинах були отамани козацькі: про таких, а не простих отаманів-старшин сїльських говорить, очевидно, сей додаток. Каманїн в своїх матеріалах до історії козацького землеволодїння (Чтенія київські т. VIII) подав кілька документів, виданих, або потверджених отаманами в рр. 1600 1630, в пізнїйшім стилю (с. 15-8); але сї документи, де атаман чигринскій в 1600 р. прикладає до документів „печать свою мескую чигринскую", виглядають анахронїстично.
VI. Полїтичні обставини перших десятилїть XVII в. і їx вплив на зріст і розвій козачини.
ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: НЕОХОТА КОЗАКІВ, МОТИВИ ЩО ЗМУСИЛИ ЇХ ДО УЧАСТИ В ЛИВОНСЬКІЙ ВІЙНЇ 1602 Р., ТЯЖКІ ОБСТАВИНИ ВІЙНИ, ЗМІНИ ГЕТЬМАНІВ, КОЗАКИ НА БІЛОРУСИ, ПРЕТЕНСІЇ КОЗАКІВ З ПРИВОДУ СВОЄЇ СЛУЖБИ, СПРАВА ЖОВНЇРСЬКИХ ЛЕЖ НА УКРАЇНЇ. КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ І НА МОЛДАВУ. ЗРІСТ КОЗАЧИНИ.
Молдавська кампанїя 1600 р. була першим кільцем в довгім ланцюху воєнних авантур, що заповнили собою сю воєвничу добу польської історії і казали польському правительству неустанно мобілїзувати козацькі сили та запобігати козацької охоти до служби річипосполитій.
Відправляючи козацьке військо з молдавської війни, гетьман Замойский старав ся заручити ся козацькою помічю для ливонської війни й привіз на сойм козацьку обіцянку участи, як мотив певних признань і уступок для козачини. Але перспектива сього далекого походу на зовсїм чужий і незнаний театр війни сама по собі дуже мало вабила козаків. „Не кажуть про Ливонїю, тільки про Швецію і дуже її боять ся, щоб туди не завели їх на погибіль”, доносив кореспондент. З другого боку, ласку показану соймом козаки вважали не задатком за службу в новім походї, як хотїло то трактувати правительство, а нагородою за попередню кампанїю. Тай сойм, як ми бачили, тільки по части сповнив їх домагання. Тому поклики до мобілїзації для нової кампанії приймали ся в козацьких кругах досить холодно, і багато було тої гадки, щоб розібравши ті гроші і сукна, які прийдуть від правительства, між учасників молдавської кампанії, іти собі на Запороже. „Нема згоди між ними”, доносив згаданий кореспондент Замойскому в початках квітня ст. ст. 1), „Кошка три рази скликав раду, і на тих радах багато було таких, що не годили ся на службу королеви, але побравши сукно і гроші хочуть іти на Запороже. І вже чи будуть сукна чи нї, чекають тільки своїх посланцїв (післаних на сойм); човни вже готові, готують обрік, і борошно набивають в бочки — багато вже понабивали. І чи сукно прийшло б на чотири тисячі чи на шість, і так само якісь гроші, то хочуть розібрати між собою ті що були в волоськім походї, а иньшим дати не хочуть; кажуть так: „ми се заслужили, а иньші нехай собі заслугують”. Так була й Кощина мова на радї: „обіцяно гроші й сукно з початку на чотири тисячі, а тепер на шість — тим лїпш, довшиї сукнї мати будемо” 2).
Та хоч як непривабна була для козачини перспектива „шведскої війни”, інтереси козацькі не позволяли їй відтягнути ся. Як ми бачили, свої уступки козачинї сойм 1601 р. починив в формі умовній — коли козаки візьмуть участь в ливонській війнї; спеціально що до знесення баннїції се було зазначено виразно, а воно було найголовнїйшим дезідератом козачини. Але се була тільки одна половина справи; другу половину своїх дезідерат, не санкціоновану ще соймом, козачина опирала і реалїзувала на практицї як активне військо на службі річипосполитій (сюди належать претенсії на приставства і лежі, на контрібуції з „волости”, і навіть свій імунїтет козацький, не признаний соймом, приходило ся, певно, опирати на фактї служби королеви і річипосполитій). Тому вирікати ся сеї служби і відмовляти ся від участи в походї, визначенім правительством, козачинї нїяк не можна було. І кінець кінцем, покричавши на тих радах, козачина таки рушила в ливонський похід під проводом все тогож Кішки, що очевидно — твердо держав ся опортунїстичної полїтики. Було їх дві тисячі офіціально — на стільки визначена була платня; дїйсне число не звісне докладно. Білоруський лїтописець, оповідаючи про їх похід через Білорусь з кампанїї, каже, що козаків було чотири тисячі, але се може й побільшеннє 3).
Рушили в похід десь лїтом, як і польське військо; в Ливонїю приспіли на осїнь. Служба була справдї тяжка, особливо як надійшла зима. Край був сильно випустошений, запровіантувати ся було трудно. „Земля замерзла, куренїв будувати не можна, коням теж дуже зле; посилали ми своїх товаришів, розвідуючи про живність — нема нїякої живности, і дерев нема — хиба де хата одна або дві, а й то з рища плетена; нам в такий порожнїй край нема по що — до решти коней потратимо”, — читаємо в однім листї Кішки до гетьмана коронного. Козаки скаржили ся, що платню їм визначено малу (по 7 зол. на квартал), а головно, що й тих грошей по першім кварталї, заплаченім десь з початком мобілїзації, їм не плачено. Тому вже з кінцем року, не діставши платнї, козаки рішучо загрозили, що підуть назад на Україну: „на радї в минулу середу постановили речінець на будучу середу рушити ся з тої землї, і як би ми що иньше постановили, то б нас товариство каміннєм побило”, писав Замойскому Кішка 4). Правдоподібно, якоюсь грошевою сумою і обіцянками всїлякими удало ся козаків відвести від сього заміру, й вони зістали ся; подібні клопоти мали гетьмани польські і з власним військом, позичаючи й свої річи під застав віддаючи, та роздаючи бодай частинні задатки на рахунок плати. З кінцем 1602 р. козацьке військо мало незаплачених три квартали, то значить дістало тільки половину грошей, які йому належали за службу, і дуже бідувало, обдерлось і зголодило ся. „Рачив ти, ваша милость, приглянути ся одїжи й достатком нашим”, писав старший козацький до гетьмана коронного з кінцем року; „не тільки те що вислужили ми у короля, але і те що за молодих лїт по ріжних неприятельських землях добуто було шаблею, все те Інфлянтська (Ливонська) земля нам винищила, і довго буде в памяти в війську запорозькім служба інфлянтська; вже тепер нема різницї в уборі між нами слугами королївськими — і Лотишами” 5). Багато погинуло; сам гетьман Кішка наложив головою в одній битві під Фелїном, як каже польський історик — „казали, що хтось з своїх пробив його кулею ззаду” 6). По нїм був гетьманом його давнїйший конкурент Гаврило Крутневич, але й він незадовго уступив з гетьманства, і з кінцем року старшує вже Іван Куцкович 7). Сї зміни на старшинстві показують теж, як роздражнене було козацтво і як трудно було дати раду в тих обставинах. Незаплачене, обдерте й голодне військо козацьке тим тяжше давало ся в знаки місцевій людности, видушуючи з неї що лиш можна, включно до тих убрань, що з лотишевих плеч переходили на „слуг королївських”, як іронїзували козаки. Подорожнї, що переїздили через Ливонїю в 1602 р., наслухали ся страхів про козацькі спустошення: „козаки зруйнували всї оселї, попалили й попустошили їх, чинячи незвичайні, нечувані насильства над бідними людьми: допитуючи про гроші, пекли огнем, мучили всїляко, і потім, добувши, все таки рубали їх на смерть” 8). І все таки край був так випустошений уже литовським і польським військом, що скільки не нищили його, бідували самі справдї. Але тактика козацька наказувала терпіти все, не відмовляючи служби річипосполитій.
