Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

1. ЧЕРЕЗ УГОРЩИНУ

Нарешті всі дочекалися тієї хвилини, коли їх напхали до вагонів з розрахунку сорок два чоловіки або вісім коней. Коням, звичайно, було зручніше їхати, ніж солдатам, бо вони могли спати навстоячки, але, зрештою, це не мало ніякого значення. Військовий ешелон знову віз у Галичину нову партію людей зігнаних на забій.

Однак цим створінням усе ж таки трохи відлягло від серця. Поїзд рушив, а це вже було щось певне, бо до цього часу всі жили в напруженому очікуванні, в страху, чи поїдуть вони завтра, чи позавтра, а може, ще й сьогодні. Деякі почували себе як засуджені на страту, що у великому перестраху чекають на ката. Але кат з’явився, і їх огортає спокій: за мить — усьому кінець.

Тому один солдат репетував з вагона, як божевільний: «Ідемо, їдемо!»

Фельдфебель-рахівник Ванек, безумовно, мав рацію, коли говорив Швейкові, що немає чого квапитись.

Поки настала хвилина лізти до вагонів, минуло декілька днів. І весь час безнастанно точилися розмови про консерви, але досвідчений Ванек заявив, що це тільки людська маячня. Які там консерви?! Ще так-сяк польова служба божа — будь ласка, бо і з попередньою маршовою ротою саме так було. Коли є консерви, польова служба божа відпадає. В іншому разі вона є відшкодуванням за консерви.

І справді, замість гуляшевих консервів з’явився старший фельдкурат Ібл і забив три мухи одним ударом. Відправив польову обідню зразу для трьох маршбатальйонів, благословивши два з них у дорогу до Сербії, а один — до Росії.

При цьому він виголосив дуже натхненну промову, матеріали для якої, як видно, брав з військових календарів. Промова так схвилювала всіх, що по дорозі на Мошон Швейк, який їхав з Ванеком в одному вагоні, де розташувалася імпровізована канцелярія, згадуючи про цю промову, сказав фельдфебелеві-рахівникові:

— Що не кажи, а це справді буде чудово, як говорив той курат, коли, мовляв, день схилятиметься надвечір, і сонце зі своїми золотими променями зайде за горн, а на бойовищі буде чути останні подихи вмирущих, іржання коней, стогін поранених, плач і голосіння населення, в якого над головою горітимуть покрівлі. Я страх люблю, коли люди стають «ідіотами в квадраті».

Ванек кивнув головою на знак згоди.

— Це була справді, біс його візьми, зворушлива історія.

— Гарна і з біса повчальна, — сказав Швейк. — Я все дуже добре запам’ятав і, коли повернуся з війни, так і розповідатиму в шинку «Під чашею». Пан фельдкурат, викладаючи нам усе це, так розкарячився, аж я злякався: ще, може, послизнеться і гепнеться на польовий вівтар. Адже він міг би розбити собі макітру об дароносицю. Він навів чудовий приклад з історії нашої армії ще за Радецького і так гарно зумів поєднати з вечірньою загравою вогонь підпалених стодол на полі бою, немовби це все бачив на власні очі.

Того самого дня старший фельдкурат Ібл був уже у Відні й розповідав там іншому маршбатальйонові цю зворушливу історію, про яку згадував Швейк і яка йому так сподобалася, що він назвав її «ідіотизмом у квадраті».

— Дорогі солдати, — промовив старший фельдкурат Ібл. — Уявіть собі, що зараз сорок восьмий рік і тільки-но переможно скінчився бій під Кустоццою ^{153} . Після десятигодинного затятого бою італійський король Альберт змушений був залишити бойовище нашому батькові солдатів, фельдмаршалові Радецькому, який на вісімдесят четвер-, тому році свого життя здобув таку блискучу перемогу,

І ось, дорогі солдати, на узвишші перед здобутою Кустоццою старий полководець зупиняє свого коня. Навколо нього його вірні генерали. Урочистість тієї хвилини охопила всю групу, бо недалечко від маршала, мої кохані, всі побачили солдата, який боровся зі смертю. Поранений прапороносець Герт із пошматованим на полі слави тілом відчув на собі погляд маршала Радецького. Бравий прапороносець похололими пальцями правої руки в спазматичному захваті стискав золоту медаль. Коли він побачив благородного фельдмаршала, серце його забилося з новою силою, а знеможене тіло запалилося життям. З надлюдським зусиллям умирущий спробував підповзти до свого фельдмаршала.

«Не муч себе, мій відважний солдате», — сказав фельдмаршал і, злізши з коня, хотів подати йому руку.

«Гай-гай, пане фельдмаршале, — сказав умирущий воїн, — мені перебило обидві руки, але прошу тільки одно, скажіть мені чисту правду: ми виграли цю битву?»

«Ще й як, милий брате, — ласкаво сказав фельдмаршал. — Шкода, що твоя радість затьмарена пораненням».

«Звичайно, високоповажний пане, прийшла моя остання година», — кволим голосом сказав солдат, приємно всміхаючись.

«Тебе мучить спрага?» — спитав Радецький.

«День був задушливий, пане фельдмаршале, спека понад тридцять градусів».

Тоді Радецький узяв у одного із своїх ад’ютантів польову фляжку і підніс її вмирущому. Той довгим ковтком угамував свою спрагу.

«Хай бог відплатить вам сторицею!» — вигукнув солдат, намагаючись поцілувати руку свого полководця.

«Ти давно служиш?» — спитав фельдмаршал.

«Понад сорок років, пане фельдмаршале. Під Асперном ^{154} я здобув золоту медаль, бився й під Лейпцігом, за що маю гарматний хрест ^{155} . П’ять разів був смертельно поранений, але тепер мені вже кінець. Та яке щастя, яке блаженство, що я дочекався сьогоднішнього дня. Що мені смерть, коли ми здобули славну перемогу і відвоювали цісареві його землі!»

В цю хвилину, кохані солдати, від табору долинули величні звуки нашого гімну «Боже, цісаря храни нам». Могутньо і урочисто пролунали вони над бойовищем. Ранений солдат, прощаючись зі світом, ще раз спробував підвестися.

«Хай живе Австрія! — вигукнув він несамовито. — Слава австрійській батьківщині! Хай вічно лунає наш шляхетний гімн! Слава нашому полководцеві! Хай живе армія!»

Вмирущий іще раз припав до правиці маршала, поцілував її і впав; останній тихий подих вирвався з його благородної душі.

Полководець з непокритою головою стояв над тілом одного з найкращих своїх воїнів.

«Такий прекрасний кінець справді гідний заздрощів», — промовив фельдмаршал і затулив обличчя руками.

Дорогі солдати, і я від щирого серця бажаю вам усім дочекатися такого кінця!

Згадуючи цю промову старшого фельдкурата Ібла, Швейк міг справедливо, без найменшого перебільшення назвати його «ідіотом у квадраті».

Потім Швейк почав обговорювати вже відомі накази, прочитані перед посадкою в поїзд. Один, що його підписав Франц-Йосиф, а другий видав ерцгерцог Йосиф-Фердінанд, головнокомандувач Східної армії. Обидва накази стосувалися подій, що відбулися 3 квітня 1915 року на Дукельському перевалі, коли два батальйони двадцять восьмого полку під звуки полкового оркестру перейшли разом з офіцерами до росіян.

Обидва накази було прочитано тремтячим голосом, і в чеському перекладі вони звучали так: