Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— А воно й справді, — озвалася вона. — Чи наш це гріх, що ми нічого не маємо? Підеш у Стрижі завтра.

Але він уже переступив поріг, бо набрався тут, у сухій хаті й біля світла, сили, ковтнув того світла на повні груди, і висохла відразу ж на його плечах одежа; вже знав, що, вийшовши надвір, не побачить більше туману, а буде на небі чисто й зоряно, і він рушить по тій річці-дорозі, що сам її створив.

Жінка його зітхнула важко в хаті, але під її боком заплакало щось кволеньке й запхинькало, і вона мусила забути про чоловіка, котрий знову пропав із хати, а оголила і вклала в малий роток повне, набрякле персо.

Надворі туману й справді не було, а ясна зоряна ніч; Іван стояв, дихаючи на повні груди, й дивувався. З буди вибіг песик, замахав хвостом і притулився до господаревої ноги.

— Ти вже тут залишайся, — сказав Іван, — а я таки в Стрижі подамся. Доки прийду, то й ранок настане.

— З тобою піду, — сказав песик. — З ким інакше розмовишся?

Чоловік знову переступив перелаз, а песик той перелаз перестрибнув. І лягла перед ними зовсім срібна дорога, наче й справді річка текла, — окрім зір, засвітив на небі ще й місяць. Вони пішли по тій дорозі, наче в човні попливли, а коли озирався він, то не бачив уже ні своєї хати, ні містечка, а тільки клубасті кулі, в яких проступали тіні його сусідів, та й тої, котра йому вже й дитину народила. Він побачив, а може, відчув красу її велику і той тихий сміх почув, що ним вона сміялася, коли була повна його ласки й поцілунків. Побачив він і вербу, облиту місячним промінням, і почув запах роси, а роса пахне тільки для тих, котрі серед неї щиро любляться. Від того пролетів до нього безшумно кажан і впав на руку, яку він виставив до місяця, розгорнув крила й затремтів.

«Оце я так сумую, — подумав Іван, — а чого?»

— Чого мені сумувати, — сказав він, — коли радість у мене велика, чуєш, песику? Маю-бо танцювати й радіти під цим місяцем і ясним небом. Чи не так, песику?

— Дивний ти, дивний, — сказав песик. — А пасок чого он так сильно затягнув?

— Це для того, песику, щоб легше мені танцювалося. Адже син у мене народився, чуєш, песику, син!

— Не знаю, на що тут радіти! — мовив песик, а казав він так через те, що надмірно туману напився і той туман ще жив у ньому всередині, наче сіра повсть. Сам він теж був сірий, наче із сірої повсті пошитий, тільки очі його блищали, мов срібні.

Тоді зиркнув Іван на золоте око серед неба і на ще тисячі, а може, бозна-скільки інших оченят; здалося йому, що от-от вони погаснуть — тихе, блідо-синє світло розливалося навкруги. І розливалося аж надто швидко, мовби десь було розламано греблю й полилося воно на землю, наче вода; відтак затремтіло над головою в них небо й поховало перелякано зорі, а може, тільки заплющило їх зі страху? Та й місяць десь подівся, хоч на небі ні хмарини не було, начебто є на світі такі чорти, котрі крадуть з неба ті місяці. Насправді світло ранкове їх поїдає, як дитина скибку доброго хліба, а крихти по небу розкида; і ніколи такого не буває, оповів йому в ту світанкову годину песик, щоб один і той же місяць двічі на небо виходив. Увечері прийде зовсім інший місяць, а було їх уже з’їдено на цьому світі, скільки ото зір у небі, адже зорі і є крихти й недогризки тих місяців.

— От бачиш, — сказав Іван, викрешуючи вогню до люльки. — Ти мене дивним назвав, а насправді дивний ти. Такі смішні казки оповідаєш…

— Це тому, що я голодний, — сказав, проковтнувши слину, песик. — І я сам із задоволенням з’їв би таку скибку доброго хліба…

Тоді вони й побачили ту жінку. Йшла не до них, а від них, мабуть, звернула з узбічної стежки. Мала на собі чорну одежу, й Іван подумав спершу, що то ніч відходить із землі. Довга й чорна сукня стелилася по землі й мела порох — йшла жінка надто повільно й урочисто.

— Якась пані йде, — сказав песик. — Не треба її зачіпати.

— Вона перша нам по дорозі зустрілася, — заперечив Іван. — А ти ж знаєш звичай?..

— Не знаю ваших звичаїв, — сказав песик, — але цю жінку я обминув би десятою дорогою.

— Тут одна тільки дорога, — відповів Іван. — А звичай велить, щоб запросити в куми першого стрічного.

Тоді песик знову забув людську мову і гавкнув дзвінко й сумно, а хвостика свого міцно забив між ноги, і шерстина на ньому стала дибці; загарчав він, показуючи зубенята, і почав одступати. Іван же не відчував страху, хіба що смуток нерозбірливий, бо та постать у чорному все-таки нагадувала ніч, яку вони оце пережили, а було в ній сумного забагато. Він дихнув на повні груди й зібрався на силі, щоб гукнути на ту жінку, котра йшла не до нього, а від нього; коли ж повернулася вона раптом, Іван побачив, що очі в неї великі й темні, лице біле й панське, а вуста червоні, наче фарбою підмазані.

— Де ти йдеш, чоловіче? — спитала, і, хоч була далеко від нього, добре її почув.

— Дав мені, пані, Бог гаразд, — сказав, знімаючи шапку, — і вже другий день дитина нехрещена, ніхто не хоче йти за кума…

Песик уже мчав дорогою на всі заставки, гнав його звідси страх несвітський. Однак Іван і досі не боявся, хоч ніколи на своєму віку не зустрічав він таких жінок.

— Вернися, — сказала вона, напівобертаючись до нього. — Я тобі буду сама за куму…

— А кум? — спитав він, вже й собі починаючи трохи боятися.

— Кума ми по дорозі зустрінемо, — сказала жінка й швидко пішла в його бік.

Тоді побачив він, що світло довкола нього ще дуже рідке, що ранок, накотивши на землю перші світанкові хвилі, наче завмер — стояв і надчікував свою куму, оту пані чорну, як ніч. Але то не була ніч, та й не пані, бо коли підійшла ближче, побачив він немолоду селянку в темній кереї, а з-під хустки в неї вибивалося сиве пасмо.

— А я вас за пані прийняв, тітко, — сказав Іван. — Таке мені чудне здаля замерехтіло…

— Що тобі замерехтіло, забудь! — сказала строго жінка, і він уразився несамохіть: очі в неї були такі ж величезні й несусвітські, як йому й привиділося…

Пішли вони по дорозі, він оповідав їй тихим голосом про своє лихо, а вона мовчала. Оповідав про свою блуканину та й про дружину свою; йому стало радісно, що таки надибав собі куму, хай і не зовсім звичайну; тож, усміхнувшись, оповів він їй про свого чудного песика, з яким блукав оці дні. Той песик був приблуда, але розмовляв людською мовою і такі чудні казки оповідав. Про те, наприклад, що він вийшов з міста, яке озером покрилося, — аж слухати все те було кумедно.

— А оце, коли вас уздрів, — сказав Іван, — таке чудне із ним скоїлося!..

І він розказав про те чудне, що скоїлося з його песиком.

— Забудь про нього! — сказала жінка й хрипко кашлянула в наставлену долоню.

Тоді вони побачили, що назустріч їм іде, похитуючись з боку на бік, якесь мале чоловіченя. Шапки в нього на голові вже давно не було, чубик розколошкався, а свиту волочив по куряві. Здавалося, співало те чоловіченя, бо розтуляло щосили писка, але замість співу виривалося щось наче цвірінькання пташине. Притопував вряди-годи босою ногою, тоді підіймалася неприбита росою курява, адже й роси сьогодні не було! Курява й чоловіченя, мов у клубок якийсь збивалися, часом виривався він із того клубка, але тоді заносило його на узбіччя. Там сторчував він, але не падав, відтак повертався на дорогу і знову розтуляв, скільки міг, рота — видзенькувало щось схоже на жайворонковий спів.

— Оце тобі й кум буде, — сказала жінка, і Йван повернувся до неї, щоб подивитися, чи не глузує вона часом. Але вона не кпила, хіба що всміхалася, однак такої усмішки не побажав би він бачити на устах своєї дружини — полином йому запахло, і він подумав, що полин пахне людині зовсім не тоді, коли їй хочеться танцювати.

— Ну, от і хрестини ми відбуваємо! — сказав Іван, коли поверталися вони з церкви і простували вулицею містечка, де Іван знав кожного і кожен знав його. Той «кожен» під ту хвилю стояв біля перелазу чи біля дверей, біля вікна чи й виглядав із-за повітки; «кожен» бачив той чудний хід — ішла серединою вулиці висока, вдягнена в чорне жінка, вона несла на руках дитину, було три речі дивні у ній: перше, що ніхто її досі у вічі не бачив; друге, що була надто висока, та й одіж мала якусь нетутешню; а третє, що очі мала несусвітські. Кожен, хто зустрічав їх на собі, відчував, що по шкірі морозом йому продирало, через це «кожен» чекав, щоб минула його ця процесія, а вже тоді можна й побалакати про ту чудасію. Зрештою, не тільки про цю жінку хотілося поговорити посельцям вулиці: побіч із нею йшов Іван, начебто не на нього впало лихо і не гуляли по його засіках голі продуви; ішов він і тримав на обличчі зневагу до кожного, хто відмовився йому кумувати, і той «кожен», до кого звертався, подумував несамохіть, що вчинив не зовсім обачно. Міг би замістити принаймні отого хирлявого п’яничку, котрий шкандибав за цими двома на тоненьких ніжках, мав довгу й тонку шию й хилитався з боку на бік. І знову-таки кілька дивних речей уздріли Йванові сусіди: перше, що ніхто досі й у вічі не бачив того п’янички; друге, що він до смішного малий; а третє, що не співав він, коли розтуляв рота, а, наче пташка, цвіріньчав.

Перейти на страницу:

Шевчук Валерий Александрович читать все книги автора по порядку

Шевчук Валерий Александрович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Дім на горі отзывы

Отзывы читателей о книге Дім на горі, автор: Шевчук Валерий Александрович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*