«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги бесплатно .TXT) 📗
Але в сїй хвилі урвали ся ті політичні обставини, що сприяли розвою повстання. Московське військо літом 1734 р. здобуло Ґданськ, Станислав утік за кордон, пани з його партий піддавали ся Августови Саксонському і першим ділом просили московське військо, щоб уже їх не громило, а помогло вгамувати селян.
Московським начальникам тепер повстання не треба було, і московські війська, що кілька місяців перед тим закликали людей до повстання, почали тепер разом з панами їм „гамувати" — ловили, відставляли до суду, а котрі противили ся—тих побивали. За помічю московського війська панам удало ся дуже скоро змусити своїх підданих-селян до послушности. Побачивши, що надїї на Москву були марні, селяне й козаки переважно піддавали ся своїм панам; богато одначе знаходило ся таких, що не хотїли вертати ся в неволю і разом з ватажками тікали на Запороже або за волоську границю та пізнійше з гайдамаками приходили знову громити Поляків.
Такого воєнного народу за се повстаннє поробило ся богато і вони потім зза границї, а особливо з Запорожа та зимовників запорозьких в дальших роках раз у раз чинили сильні напади на правобічну Україну, на панські двори та замки. Так в 1735 і 1736 рр. великого страху на Поляків навели напади ватажків Гриви, Медвідя, Харька і Гната Голого, що здобували міста, місточка й замки, та чинили росправу з ріжними зрадниками, що покаявши ся з попереднього повстання, пристали до панів і тепер воювали з гайдамаками. Найбільш вражіння зробила гайдамацька кара, вчинена над одним з таких зрадників Савою Чалим—її оспівано в пісні, що незвичайно поширила ся по цілій майже Україні і зробила сього малозамітного чоловіка звісною особою. Сей Сава був з роду міщанин з Комаргорода, а служив двірським козаком у кн. Любомирського, був сотником його козаків; під час повстання пристав до Верлана і утїк разом з иньшими ватажками, як росийське військо задавило повстаннє. Потім покаяв ся перед паном, зроблено його полковником над иньшими козаками, що вернули ся в панську службу-умисно посилано їх на товаришів гайдамаків і вони ходили. Гайдамаки постановили покарати зрадника— 1741 р Гнат Голий з ватагою на саме різдво напав на Чалого в його маєтку, вбив і забрав його майно. Про сіє подію й зложено ту пісню:
Розколихана повстаннєм 1734 р гайдамаччина не переставала непокоїти польську шляхту на правобережу й потім, в 1750 і до 1760-х людей, що для них сї походи стали звичайним занятем, і вони його вели рік у рік. Ні пани нї малосиле військо коронне не спроможні були зробити тому кінець. Селянство, розхвильоване поголосками повстання, підтримувало гайдамаків і помагало чим могло; сміливійші з селян, раз приставши до гайдамаків, не раз потім на все житє віддавали ся сьому занятю. До того ще новий привід прилучив ся до сих розрухів гайдамацьких, коли почали заводити і тут на Подніпровю унїю, по тім як удало ся задавити православну віру в західній Україні (дивись гл. 107). Гайдамацькі ватажки охоче мішали ся в боротьбу українських громад з уніатськими священиками, що їм настановляли польські пани; вони підтримували православних, і ті що за границею московською, і ті монастирі наддніпрянські що тримали ся міцно православя, всі вважали спасенним ділом помагати гайдамакам, як оборонцям „благочестивої" як ЇЇ звали—православної віри. І нема сумнїву в тім, що хоч для гайдамаків близшою метою дуже часто було тільки добичнинтво, то вони, як і козаки в XVI–XVII в. мали чималий вплив на відносини суспільні і національні, бо не давали стверднути і зміцнити ся польському панованню, завести такі кріпацькі порядки, які були в західній Українї, й задавити „благочестиву віру" — єдину ознаку тодішнього національного житя, так як задавлено її там. Так що симпатія української людности до гайдамацтва не була зовсім неоправданою, не вважаючи на всі прикмети грабіжництва, які виявляли часто гайдамацькі ватажки. Полякам се зістало ся незрозумілим, що ми, давні і нинішні Українці, можемо бачити в гайдамаках щось більше ніж звичайнїсеньких розбишак. Галицькі вороги українства прозвали нинішніх Українців гайдамаками, обвинувачуючи їх, що вони спочувають старим гайдамакам. Та се не відстрашило галицьких Українців, і вони відповіли на се піснею: „Ми гайдамаки, ми всі однакі"…
Після великого повстання 1734 року гайдамаччина, раз у раз розмахуючи ся завдяки слабкій обороні, особливої сили дійшла в 1750 роцї. Протягом майже цілого року Браславщина, Східне Поділе і Київщина трохи не вся—аж до границь Полїся була в руках гайдамацьких ватаг і селянського повстання. Взято й знищено богато міст, місточок і замків панських—навіть такі більші тодїшнї міста як Умань, Винниця, Летичів, Радомисль впали в руки гайдамаків. Але гайдамацькі ватаги й повстаннє селянське не організували ся в якусь скільки небудь трівку оргаиїзацію, не сотворили собі певних центрів тут на Правобережу, і так погосподаривши протягом року сей рух гайдамацько-селянський став слабнути і потахати. Дарма, що нЇ з боку шляхти, нї з боку правительства не бачимо в сім часї теж нїяких енергічних і організованих заходів. Гайдамацькі вагаги сплили; селянство, не бачучи нїяких реальних наслідків свого повстання, почало теж заспокоювати ся, і в дальших роках знов уге вергаеть ся до таких розріжнених гайдамацьких нападів і походів, які ми бачили і в попередніх роках.
111. Коліївщина
По тім гайдамацька хвиля починає знову наростати в 1760-х роках, і при тім більше ніж коли небудь значіннє в сих гайдамацько-селянських рухах здобуває собі справи віри. Перед тим уніатські митрополити оснували ся в Радомислї, завели тут свою консисторію, та дуже завзято взяли ся поширювати унЇю в Київщині.
Переяславські владики, котрим підлягали православні парафії Київщини, не могли з-за границі успішно бороти ся з унією, але у них знайшов ся на місцї дуже зручний і завзятий помічник: Мелхиседек ЗначкоЯворський, що з 1753 р. був ігуменом Мотрониного монастиря коло Жаботина. Йому поручено завідуваннє православними парафіями полудневої Київщини і він дуже енергічно заходив ся коло організації православних громад, заохочуючи їх міцно тримати ся православної віри, не приймати священиків уніатських, тільки православних, посвящених або прийнятих владикою переяславським. Мотронин монастир і сусїднї: Жаботинський, Мошногорський, Медведівський, Лебединський й ин. служили захистом і опорою для православних. Так виникає в 1760-х роках завзята боротьба унії з православем. Уніатські духовні за помічю польського війська силоміць повертали духовних і громадян на унїю. Але громади не хотіли приймати уніатських попів, змушували їх переходити на православє або проганяли й знаходили собі православних. Уніатські власти брали ся до кар і насильств, непослушних сажали до вязницї й карали ріжними карами, та настановляли від себе уніатських духовних. Супроти сих польських утисків православні просили помочи і оборони у росийського правительства, що з давна взяло на себе ролю оборонця православних в Польщі. Мелхиседек їздив у сій справі до цариці й дістав ріжні обіцянки; росийському послови в Варшаві наказано заступити ся перед польським правительством. Заступство се одначе не зробило особливих перемін, а тим часом між народом по Київщині від чуток про царицине заступництво почав ся великий рух; проганяли попів унїатів або змушували їх приставати на православє. Уніатські духовні взяли ся до ще сильшійших способів примусу, кар, настрашувань. Серед сього заворушення не раз діяли ся і незвичайно нелюдські, огидні подїї, як наприклад оспіване Шевченком убите титаря в Млієві. У нього ся подія описана на основі устних оповідань і через те досить змінена; сучасне оповіданнє, списане зараз по подїі росказує, що того млїівського титаря Данила Кушнїра, чоловіка побожного і справедливого, замучено за те що важив ся сховати дароносицю церковну, з наказу громади, що не хотіла допустити до своєї церкви попаунїата. Хоч Данило дароносицю прийняв і сховав з усякою побожністю, але на нього видумано, буцїм він з нею ходив до корчми і пив з неї горілку, і за се йому спалено живому руки обмотавши клочем і смолою, а потім відрубано голову і прибито на палю на очах народу, силоміць пригнаного на се позорище (1766). Про вязнення, тяжке бите і всякі муки—і не говорити.
