Країни свiту. Азія - Мирошникова Валентина Валентиновна (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Для Лаосу характерне велике національне, лінгвістичне та культурне розмаїття. Тут існують більше 130 етнічних груп, які поділяються на три категорії: лао-лумів («низинних» лао), лаотхенгів («верхніх» лао) та лао-сунгів («вершинних» лао). Більшість з них - буддисти. Але частина лаосців і досі дотримуються давніх місцевих вірувань.
Міське населення становить менше 30 % від загальної кількості жителів країни. Столицею республіки є В’єнтьян, в якому мешкають близько 540 тис. людей. В країні працюють тільки 20 % населення - в основному у сфері послуг та на ринках. При цьому 90 % серед тих, хто працює, - жінки.
В’єнтьян («Місто сандалового дерева») - найменша столиця Азії і найбільше місто Лаосу. Тут побудовано кілька фабрик та заводів, аеропорт, порт, діє університет Сісаванвон, є музей антикваріату та президентський палац. Нещодавно В’єнтьян і таїландське місто Нон Хан поєднав Міст Дружби - єдиний міст, що простягнувся через Меконг. Взагалі столиця вражає мішаниною східного та західного архітектурного стилів, великою кількістю пагод, каналів та будівель на палях. Серед храмів найбільш відомим є Пха Тхат Луанг («Всесвітня дорогоцінна священна ступа»), побудований у XVI ст. на місці давнього кхмерського храму. Це - символ Лаосу, який зображено на гербі країни, і резиденція буддійського патріарха. Центральну будівлю комплексу (45 м) вінчає величезна кам’яна квітка, стіни ступи прикрашені священними буддійськими письменами, а біля входу стоять класичні кхмерські скульптури. Щороку поряд з храмом відбуваються паради, музичні вистави, феєрверки, проходять фестивалі.
Ступи - це куполоподібні споруди, що символізують вчення Будди. Зазвичай вони є сховищами для буддійських святинь, але часто будуються на честь визначних подій, пов’язаних із життям Будди та його учнів. Частина ступ комплексу приховує священні буддійські тексти, а деякі зберігають частину одягу Будди. Вони зазвичай увінчуються шпилем, який за формою нагадує зонт. Це символ захисту від променів незнання.
На вулицях В’єнтьяна
У столичному Храмі Смарагдового Будди протягом двох століть зберігалася найзнаменитіша в Індокитаї скульптура божества. Пізніше її вивезли до Таїланду. А місцеві жителі, незважаючи на те, що храм уже кілька десятків років вважається музеєм, досі приходять сюди молитися. Ще один храм - Ват Сі Муанг - головний предмет поклоніння в’єнтьянців. На його території стоїть велична кхмерська колона, в якій, за місцевими переказами, живе головний дух - захисник міста.
Ват Сі Сакет прикрашають 6840 будд, що зручно влаштувалися в нішах по всьому периметру храмової стіни. Неподалік височіє Тха Дам («Чорна ступа») - найдавніша споруда В’єнтьяна. За легендою, саме тут замуровано семиголового дракона, який урятував місто під час війни з тайцями. Ця ступа - монолітна герметична будова, до якої нема входу. Ще одна перлина міста - Анусварі, Тріумфальна арка.
Місто Луангпрабанг («Священна столиця») протягом восьми століть був резиденцією місцевих королів, політичним та культурним центром Лаосу. Нині це місто за ініціативою ЮНЕСКО внесено до списку всесвітньої спадщини людства. Перші туристи змогли завітати сюди тільки 1989 р., однак на це й досі треба мати особливий дозвіл. У цьому невеликому місті з населенням 16 тис. люди начебто дрімають, пригадуючи давно минулі часи, величні палаци та пагоди, численні музеї пропонують знайомство з чудовими колекціями, тихо ступають вуличками буддійські монахи, одягнені в шафранове вбрання, - 32 монастирі й досі працюють. Кожного дня, упродовж багатьох віків, з’являються на вулицях, перед дверима харчевень, ці сумирні бритоголові люди з чашами для пожертвувань. Господарі, стоячи навколішках, дають кожному з мовчазних монахів дрібку рису. А бритоголові, проказавши молитву, приймають їжу й зникають у вранішньому тумані…
Лаоський монастир
Статуя Золотого Будди
У Луангпрабангу діє королівський монастир - Ват Ксьєнг Тхонг («Місто золотих храмів», XVI ст.). Тут золото виблискує всюди: на стінах, дахах, начинні. Навіть про барабан, який підвішено під особливим навісом, не забули. Місто прикрашає пагорб Пху Сі, над яким височить шедевр лаоської буддійської архітектури - пагода Тхат Чомсі (1804). Якесь дивне враження справляє ця чарівна споруда, особливо коли бачиш біля неї. зенітку радянської конструкції, з якої за багато років зняли все, що тільки можна було відкрутити… Тепер діти використовують гармату як звичайну карусель. Головну пагоду храму прикрашає вишукана різьба по дереву, а з самого вершечка на людей спокійно дивиться золочений слон. Другий за розміром храм - Кс’єн Тонг - є останнім притулком королів. Дива починаються тут від самого входу, де вишкірили пащі дуже схожі на живих дракони, що впряжені у велику колісницю. На ній установлюють урни з прахом членів королівської родини. Взагалі, драконів у Лаосі можна побачити всюди.
Неподалік від міста Луангпрабанга шумить водоспад Куанг Сі. Нагорі у западині упродовж століть утворився природний басейн, де збирається вода, перш ніж ринути вниз. Є тут і давні печери Пак У. Їм кілька тисяч років, і більшість з них є об’єктом поклоніння місцевих жителів; колись тут мешкали монахи, а зараз обидві печери «населені» безліччю будд з каменю, дерева, срібла - від крихітних до величезних.
Якщо ви потрапите в країну наприкінці жовтня, коли сезон дощів закінчується, обов’язково побувайте на триденному гулянні, яке відбувається на березі Меконгу й закінчується перегонами човнів: протягом року кожен з них зберігається в одному з монастирів.
Місцевий Новий рік (Імай) припадає на середину квітня незадовго до початку сезону дощів, а отже, і до початку польових робіт. А щоб дощі не забарилися дорогою, на допомогу кличуть. звичайно ж, воду. Цей символ розквіту, щастя, родючості ллють одне одному на голови з ранку до вечора, і борони боже на це образитись! Тим більше, що вода, на думку лаосців, допомагає змити всі проблеми.
У країні й досі діє Музей революції (щоправда, недавно його таки перейменували на Музей історії), в якому зберігається велика кількість унікальних документів. А експозиція Національного музею розташована в колишньому королівському палаці. Найбільш цінним його експонатом є копія статуї Будди Пра Бангу. Оригінальна статуя, що на 80 % складається із золота, важить 50 кг і має 83 см заввишки, була виготовлена на Цейлоні в I ст. н. е. В XI ст. цей Будда потрапив до Ангкора, а згодом - до В’єнтьяна. Однак у 1779 р. статую захопили сіамці. Будда повернувся «додому» тільки у 1839 р. Це - одна з найсвященніших реліквій буддизму. Щоб не спокушати долю, оригінал статуї тепер зберігається у банківському сейфі…
Водоспад Куанг Сі
Серед пам’яток I-II тис. до н. е. - святилища біля Саваннакхету. Ці свідоцтва зниклої культури вражають своєю величчю й суворістю.
Якщо завітати до сільської місцевості, то тут можна побачити не тільки «цивілізованих» селян, а й представників майже диких племен, які залюбки спіймають для гостя живу змію чи ящірку. А от що з цим дарунком робити - ваша турбота. Взагалі ж, мешканці міст часто не надто відрізняються від селян. Вони, як і століття тому, вирощують овочі прямо на схилах пагорбів (іноді - в центрі міста), розводять птахів та невеликих свійських тварин.
Лаос поділяється на 16 провінцій (кхуенгів) і одну префектуру (В’єнтьян і його околиці). Країна заселена дуже нерівномірно: більшість людей мешкає в долинах річок. Перша велика держава, Лансанг («Країна мільйона слонів»), виникла тут ще в середині XIV ст., а в 1707 р. вона розпалася на три частини - Луангпрабанг, В’єнтьян та Тямпассак, які згодом опинилися під владою Сіаму. З 1893 по 1954 роки Лаос був у складі Французького Індокитаю. Тільки після підписання Женевської угоди (1954) з країни були виведені іноземні війська. З 1960 по 1975 р. тут точилася громадянська війна; після її закінчення була проголошена Лаоська Народно-Демократична Республіка, яка є членом ООН (з 1955 р.) та Асоціації держав Південно-Східної Азії (з 1997 р.). Лаос - президентсько-парламентська республіка, яка й досі не відмовилась офіційно від марксистсько-ленінської ідеології. Але традиційні устої тут дуже сильні: багато аристократичних сімей (всі вони належать до лао-лумів) не втратили свого впливу на політичне та суспільне життя країни.
