Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗

Annotation

Маленький народ, який із покоління в покоління намагався забути свою історію, який викреслив зі свого словника поняття «війна», «убивство», «жорстокість» й оголосив свою долину єдиним світом, раптом опиняється наодинці з армією досконалих убивць, за плечима яких сотні битв і сотні тисяч знівечених доль. Чи приймуть вони неволю, чи забудуть свої принципи й поміняють одвічні чесноти на правила рабського виживання — усе це на сторінках книги, яку ви вже розгорнули. Динамічність сюжету зростає з кожною сторінкою, щоб перетворитися в суцільний вир битви добра й зла, яка відбуватиметься не лише на полі бою, а й у душі кожного з героїв роману. Доріжани, заземельці, лісовії, дібровники, вари, небесні Прави й першоістоти — усі опиняться перед доленосним вибором. Може, доля доріжан нагадає вам долю власного народу?.. Це не випадковість.

Перша книга нового світу, в якому кожен читач знайде своє місце.

Розділ 1. Дивини місяця Авейора

Розділ 2. Південний Вершник

Розділ 3. Снігова Права

Розділ 4. За крок до порожнечі

Епілог

Тарас Микітчак

Долина Єдиної Дороги

Розділ 1. Дивини місяця Авейора

1

Верескові Пустища змінювались дуже швидко — за лічені дні буро-зелений килим запалав вохристими барвами. А все — через дивну осінь, холодну і злу, яка несподівано прийшла посеред четвертого літнього місяця Авейора. Теплу й затишну погоду враз перекреслили кілька мерзлякуватих ночей: настільки холодних, що зранку до сходу сонця на траві лежав розсипаною пряжею іній. Така зміна погоди принесла багато лиха і лісові, й горам, і болотам, і морю, а найбільше — полям і городам навколо рівнинних поселень. Гриби боялися рости у лісах, ягоди в горах, лікарські болотні трави перестали лікувати, а риба відійшла від берега на таку глибину, звідки рибалки не могли її дістати своїми короткими сітями.

І верескляк теж не буде таким запашним і пінистим, як минулого року.

Болітник простував по ледь примітній, хоч і добре стоптаній, стежці через пустощі перед Журавлиним лісом, розмірковуючи про неочікуваний прихід дивної осені. Він акуратно обходив або відхиляв ногами цупкі гілочки вереску, намагаючись не ламати їх. “Не можна завдавати невиправданої шкоди живим створінням, хай це буде тварина, рослина чи вемер!” — так завжди казав Ліводверник, найстаріший і наймудріший чоловік у їхньому селищі. І раптові приморозки не були для нього таїною. “Хтось поламав небеса”, — казав він, і в цьому, мабуть, була велика правда. Болітник завжди любив слухати старих доріжан, адже найцікавіші і — головне — найважливіші речі можна почути саме від них. Його ровесники завжди якось прикрашали свої історії. Особливо в цьому відзначалися сини Праводверника, щоб додати собі звитяги чи здаватись розумнішими. Старі ж говорили просто і щиро, так, як було насправді, бо знали багато й були бажаними оповідачами.

До речі, дивини на рівнині почалися задовго до приморозків, тому холодна раптова осінь посеред Авейора не так уже й здивувала жителів поселень. Нічні холоди прийшли після інших незвичайних речей — як отой зсув землі на Медовій горі, коли великі валуни докотились аж до околиць Дорожнього, а у Верхньому Дорожньому в цей час каміння побило дахи й укрило городи. А чорні птахи, що кілька днів поспіль нескінченною хмарою летіли над Подорожнім? А дивні обгорілі стовбури, які прибило хвилями до морського берега? А страшний незвичний гул, що народжувався десь у глибинах древніх лісів і летів понад ними аж до тривожних сердець доріжан? Навіть тихенькою річечкою Пічкурик час від часу прокочувалась висока хвиля, з’являючись ніби нізвідки. І лише Дорога залишалася незмінною. Коли заходилося про події, які не вписувались у звичайне розмірене життя, Ліводверник казав: “Закричали гори, море сказало своє слово, ліси стогнуть, шепче небо, скоро й Дорога заговорить…”, — і від цих слів по спині пробігали великі мурахи, а гострі вуха чули те, чого чути не дано. Як же може заговорити Дорога? Що може змінитися в ній? Її кремова зчовгана бруківка стане іншого кольору? Чи вона перейде Пічкурик повз міст? Чи по-новому закрутить свої петлі у долині? Або, може, почне тремтіти й приносити далекий гул, як і ліси?

Болітник на мить зупинився й роззирнувся навколо. Незважаючи на пожухлі стебла вереску, що додавали рівнині ноток смутку, рідні простори однаково чарували серце, наповнювали його спокоєм, затишком. Купини сріблястих трав, схожі на волохаті кулі, засіювали пологі схили, особливо рясно обсівши краї вологих місцин, у яких під час дощів стоять калюжі води. Вершини й схили приземкуватих пагорбів укривали верескові зарослі, заливаючи своїми вохристими тонами майже весь довколишній простір. Де-не-де з них стирчали густі кущі глоду й дикої сливи, наставивши свою темну зелень, наче їжаки колючки. Червоними вогниками світила шипшина; листя на ній майже пожовкло, злякавшись раптових холодів. Шипшинові ж ягоди зовсім не бояться ні заморозків, ні приморозків, ні справжнього морозу й цілу зиму блиматимуть своїми червоними ліхтариками, приманюючи лісових птахів. Місцями пагорби прикрашало пухнасте срібло ковили, й усі ці барви, всі різноформні обриси навколо зливалися в душі Болітника в сумирну радість, тихе захоплення, майже щастя.

Яблучна Горпа, стоячи з сусідкою біля плоту, говорила вчора, що недавні дивини в природі повернуть казки. Цікаво, що вона мала на увазі? Болітник любив слухати казки, які часто розповідали по святах Ліводверник і стара Горпа. У них ішлося про жителів лісів, гір, рік і морської глибини, які були схожі на доріжан, — мали свою мову, людиноподібний вигляд, користувалися різними інструментами, сварилися між собою й навіть нападали один на одного. Але ж ніхто із жителів долини не бачив ні їх, ні інших розумних створінь, і навряд, чи вони існують насправді. Хіба можна жити в ущелинах гір чи в дуплах тисячолітніх дубів, перепливати бурхливі моря, чи все життя провести у плавучих хатках на ріці? А якщо Горпа казала, що казки повернуться, то що вона мала на увазі?..

Верескові Пустощі вперлись у три невисокі горби, за якими починалися луки. Звідки взялися тут ці порослі ковилою пагорби, на плоских вершинах яких розляглися великі круглі каменюки? Залишивши найбільший із них праворуч, а два менших ліворуч, стежка випірнула на соковиту зелень трав, з яких визирали сині очка волошок і яскраво-червоні сердечка польових маків. От у нього, в Болітника, біля дому ростуть величезні лісові маки, які він колись знайшов на галявині, у чорних нетрях Ожинового лісу. Зранку вони палахкотять біло-рожевими кольорами світанкового неба, а під вечір у їхніх квітах завмирає малиновий вогонь призахідного сонця.

Навколо стільки прекрасного, стільки нового — і все потрібно пізнати й побачити за таке коротке життя!

Стежина пірнула у видолинок, і за сотню метрів перед Болітником вигулькнула кучерява стіна лісу. На півночі виднілася рідка смужка верб, що сторожили Пічкурика на витоку з болота. Саме ж болото вузькими смугами вганялось у степ і в ліс, створюючи на невеликій площі безліч мальовничих пейзажів. Посеред цього видолинка сріблястим серпом зачаїлось Туманне озеро. Туманне, бо над його берегами і плесом постійно висять молочні віхті густих туманів. Ніхто ніколи не ловив тут рибу і не збирав трав: усі недолюблювали цей туман. Все-таки доріжани тягнулися до чітких і зрозумілих речей. Так, саме так — чітко і зрозуміло. І Болітник чітко знав, що в тому місці, де болото врізається в ліс, на пружному плавуні росте найсмачніша у всьому видолинку журавлина. Її маленькі ягідки червоними продовгастими намистинками горять поміж сфагнових мохів і росичок. Чомусь болотяні рослини подобалися хлопцеві більше, ніж степові чи гірські квіти. Ось, наприклад, ця місцинка. Колись тут було озеро, потім його поверхнею від берега поповз сфагнум, на ньому втрималась і розрослася осока, а коли вони вже утворили суцільну поверхню й стали схожі на справжню замоховану землю, тут з’явилися журавлина й росичка — маленький хижак, що приманює мошок і мурашок солодкими краплями на своїх листочках, а потім приклеює комах до себе й висмоктує з них соки.