Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
От уже Трохим зрадувався! Та і як же пак? Скільки він грошей принесе додому! Зроду не заробляв по стільки! Спасибі, що хазяїн дав золотими, так їх можна так заховати, що не загублю і ніхто не примітить, що в мене вони є, а цілкові окроме положу. От, узявши золоті, позашивав у онучу, а срібні які були, цілкові і полтиники, і мілоч усяку та позашивав у полу свити, так що і пізнати не можна було, що є при ньому гроші.
Зібравшись так і пішов з губернії, і не куди ж, як прямо додому. «Чого вже по другим місцям ходити? — дума собі, дорогою ідучи.— Спасибі богу, заробив добре; буде з нас зо всіх. Зараз куплю шкапу, справлю віз — і пішов луччий заробіток, чим від пішого. Жінці накуплю льону, нехай пряде: нехай наньмичку наньме, удвох більш нароблять. Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, нехай на старості у розкоші поживе. Діточок приодягну; на зиму дровсць роздобуду І усього придбаю, і будемо жити, гадки не маючи».
Сердешний!
Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п’ятдесят зосталося йти до села свого... як зирк: доганя його... хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трєпо-четься, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки пін далеко зайде; гак Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене,' бо він здоровіший і привичний більш ходити.
Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то вій і відв’яжеться від мене».
Йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:
— Здоров, товаришу! Не втік від мене?
— Здоров, Денисе! де се ти взявся?
— А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?
— Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.
— Жалковав, ти?
— Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?
Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:
— Викрутивсь! Коли ж на мене папрасио сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?
— Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.
— Хіба ж я злодіяка який, га? — грізно крикнув на нього Денис.
— Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога!
І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі.
Геть-геть Денис вп’ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:
— Ти думаєш, що я через твої замки пропав?
— Через які замки?
— Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?
— Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.
' — Забув! Забудеш і справді.— І вп’ять замовкли.
Ідучи так довгенько, переходили через невелике село. Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» — вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб пе зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».
Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.
— Оттут відпочинемо! — сказав сідаючи Денис під грушу.— Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.
— А що в мене є? — сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.
Денис достав із-за халяви ніж престрашеиний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! знати тебе не хочу».
— Знаєш що, пане брате? — наївшись, став казати Денис.— Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.
Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали — і усе-таки Трохимові харчі — і пішли.
— У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? — спитав Трохим.
— А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не мав!
— Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.
— Цить, мовчи, не твоє діло!
І замовкли, і йдуть,
Через скільки там пройшовшії, іше Допис шГять і обізвався:
— А що, товаришу! поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому сслу будеш прокопі-довати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром ію-дили к допросу?
— Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшно діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дел і простить, а ти покаєшся і покинеш скверно такс діло. Що “Ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати по моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забуї» про се, бо, кажу, ти покаєшся.
— Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема — по добувся; хіПа ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об’явіїи?
— Та не я ж то об’являв, він сам дознався.
— Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.
— Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару.
— Та заробітних. Так скільки несеш додому?
— Хто його зна!—казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Допис здоропішпіі його. Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.
— Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?
— Щоб то як?
— Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!
— Що се ти, Денисе, говориш? — ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.
— Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти що й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!
— Та зділай милость, ие думай так про мопс, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну:
— Ану побожись!
І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.
— А заприсягни! — каже Денис і подав йому жменю землі.— З’їж отею усю!
Трохим, як з щирим серцем, не боячись нічого і ду,-маючи-таки, щоб нікому ні слова ие розказати, з’їв жменю землі, усе потроху ковтаючи.
¦— Ну так, тепер товариш. Тепер певен і я.
Оттак-то Денис усе заїдався з Трохимом. Чого-небудь то й прив’яжеться. Трохим же як був собі плохіший, то й усе подавався, і таки не без того, що й боявся його, щоб чого не зробив йому худого.
Так ішли ніч, ранком скільки пройшли, тут сонечко ще не дуже і піднялося, а вже стало кріпко пекти, то вони звернули у лісок та й полягали спочивати.
Як піднялося сонечко, що то вже жарило! Ні вітер не дихне, і ніщо не колишеться, так так, що ледве дихати можна. Наші хлопці хоч і заснули було, так не можна ніяк і улежати. Як припече сонце, так місця не знайдуть. На взліссі сонце е, жарить; гак вони зайдуть у гущину, так там ще й гірш: нівідкіль прохолоди ніякої, тільки що зверху палить, і малесенький вітрець не проходить. Знайшли воду, не відіп’ються; тяжко вже їм і дихати. Викопають кожен собі ямку; приляже туди, то трохи йому і легше, можна холодом трошки дихнути. Зогріються і тут, переходять на друге місце, та так виморились, так знемоглись, що ие здужають і поворохнутися. Цілісінький день ні хмариночки ж то!
