Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Денис і сюди і туди, і відбріхуватись би то, так справник на усякому слові так його і піньма, і тільки що покаже йому перекотиполе, то Денис так і затруситься, і помертвіє. А далі,— нігде дітись,— упо всім поиіпшвея: за віщо і через віщо, як він зарізав Трохима; як той, сердешний, здався на перекотиполе; як, утікаючи відтіля, щоб обмити кров, усюди по полю чіплялося йому за ноги перекотиполе. І якби не воно тепер та ие хлоп’я з ним у вічі прилізло, то, може б, ще і одбрехався.
¦ — Так вот какой он бездільник,— сказав справник, а далі напав на голову і каже: — Как ти смів, голова, назначити у поняті такого ледачого?
— Що ж, ваше благородіє! — приступив голова, а за ним і усі поняті, усе старики, сіді та чесні.— Він у нас чесна душа, нікому нічого. Коли б усі такі були, то б і добре було!
— Не було ж у вас у селі якої шкоди і на кого ви думаєте? — спитався справник.
— Що ж? — сказали люди.— Хоч часом і була шкода, так се не він. Як обіськовали, так він, було, де сам во-рівські вещи знаходив.
— Говори, признавайся, его твоє дєло? — крикнув справник на Дениса.
Той як затрусився і повинився уво всім, що як поча^ з курей красти, та бачачи, що грошики перепадають, ,т,ак він і дальш; як зазнався з москалями, що великі промисли робили і по усім усюдам крали, та з циганами, приро-жденними злодіями; як і де з ними і кого обікрав,— усе розказав; далі — як і старця немощного зарізав, надіючись у нього грішми поживиться; усе дочиста розказав, і як на других пеню зводив.
Люди, слухаючи його, так і вжахнулись, та аж об поли руками вдарили і кажуть: «Хто ж на нього надіявся, що воно таке ледащо? Ми думали, що його розумнішого, мо-торнішого і чеснішого і у селі нема, а воно ось яке виявилось! Самий перший злодій, мошенник і душогубець!»
— Хоч люди не знаючи і думають про кого, що він є добрий, а коли бездільнича і кінці хова, то бог його, хоч не скоро, а завсегда виявить,— сказав справник і велів Дениса препроводить у город.
Досталося ж Денисові Лискотуну за усі його діла! Катюзі по заслузі.' Полискотав його катюга добре, і спроваджено до кумпанії, до товариства, туди, де козам роги правлять.
Так-то суд божий не потерпів неправди, і хоч як кінці були заховані, так бог об’явив; і через яку безділицю? Через бур’ян, через перекотиполе.
Харьков
ПАРХІМОВЕ СНІДАННЯ
Не було і на усій слободі дурнішого, як Пархім Ше-ревертень. А й слобода не мала була! Опріч що по неділям зіходилися баби з слободи та з ближчих хуторів і приносили на продаж і масличко, і сметанку, і яєчок, і буханців, І солі товченої, і усякого такого товару; а то ще двічі на год були і ярмарки у тій слободі: одна об теплому Олексію, а друга об перших Парасках1. І чого-то на т^ ярмарках не було? Аж з самого города приїжджав крамар з залізними гвіздочками: кому, :шлгп треба чоґіопі підбити. Та бував і купець з хорошим товаром; :і хиіііііми, та родзинками, і з синім камінцем. Л вже циганів, отти.ч коноводів, мошенників, що обдурюють парод, так і по розминешся! Обманув, украв, обміняв личко па реміпоні. та
іі дальш...
Так через такі ярмарки се вже не слобода звалася, її містечко. І скільки там не було народу, що там жили і иа ярмарки наїжджали, ие було дурнішого, як я кажу, Пар-хіійа Шеревертня.
Еге! Дурний собі, та таки оженився, знайшов собі жінку. Пожалуй, багатенький-то був, а через таку благодаті, дівчата не дуже дивляться, чи хороший, чи поглнпГі, чи розумний, чи придуркуватий: аби в кишені повно було. Ось і тут такечки. Тільки задумав женитися паш ІІлрхім, якраз і вискочила за нього дівка бойка; сама іі поспитала себе за нього, сама і весіллям орудувала, і як хотіла, так і вправилась.
Вона була попереду наньмичкою у городі, по купцям, так знала усякі порядки і світу повидала. А якось-то навернулася у свою слободу, бачить, що Пархім, зоставшись після батька сам собі господар, не зна нічого і не вміє кінців ні у чому звести, а худобини до гаспида! Вона і підлізла до нього з своїми теревенями... а завтра вже і рушники подавала, а у неділеньку і весілля відбули І
Люди дивовалися: «Чи ие иавіжена сяя Настуся (так її звали), що йде притьмом за дурня, за Пархіма Шеревертня?» А вона собі й байдуже. «Нехай,— каже,— що хочуть, говорять, а я своє робитиму!»
Та й прийнялася ж добре! Усе поприбирала до своїх рук. Мужикові коли дасть коли добре пообідати, то то йому і празник, а не те, так частісінько, окроме сухого хліба, через цілісінький день нічого ие побачить. Одежа па ньому абияка, сорочка розхристана, чоботи порвані, а частіш і зовсім босий, пика невмита, борода поголена... і таки зразу можна було бачити, що він є.
Сама ж — так ну! Виряджена, неначе міщанка. Свекрушині і плахти, і очіпки, і намиста одвічають поусяк-день! Ласо їсть, на м’якому спить, і така виходилася, що молодиця хоч куди! А зубата була! Вже не заїдайся з нею ніхто!
Тільки зачепи її, так разом як залящить, затріщить, загомонить, перекоренить і батька, і матір, і увесь рід, і таких прикладок поприклада, що й не додумаєшся, відкіля вона усього набралася? І вже її нізащо ие переговориш. Як вода, бува, греблю прорвавши, і біжить, і шумить, і реве, і клекоче, так і Настуся, як з ким зчепиться. Вже пак не дурно стільки прожила у городі!
Швидко стали знати її і проїжджающі. І купець, і панич, і крамар, і ремесний, і школяр, як тільки їдуть через слободу, то вже неодмінно і заїдуть до Настусі. І хоч би як ще зарані було, що можна було б верстов з десяток уїхати — ні, і не кажи: зостануться ночувати, хоч як. Та уміла ж усіх привабити до себе! Купцеві зараз чайничок настановить, а усе мала у себе; простому народу доброго борщу з салом постановить; паничеві молошної каші подасть. Старенькі пани не заїжджали до неї, зараз скаже: «Не приньмаю нікого». Та так участує усіх, що довго згадують Настусю.
А мужикові її, Пархіму, то не було добра, а як заїдуть постояльці, так йому зовсім халепа! Знай жінка посила його по усій слободі: біжи туди, достань того, принеси те. Набігається, лебедаха, утомиться, засапається, дума ніччю відпочити. Так куди ж! Жінка протурить його до постояльцевих коней: «І сіна підкладай, і дивись, щоб без-престанно їли, і щоб хто коней не вкрав, калавур і не виходь від них; а у хату і не думай забиратись, не смій і носа показати». То Пархім, було, і слуха жінки: ходить коло постояльцевих коней і тільки чує, як у хаті чарки бряжчать, миски цокотять і хазяйка з постояльцями щебече, та не у лайку і не у спор; в них усе йде до ладу. А Пархім ходить та голодний дрижаки їсть по холодній зорі, не маючи у віщо і одягтись... Терпів-таки багато, сердега, від такої жінки. Як діла нема дома, піде, було, блукати по селу. Вже й знали усі, що він терпить дома від жінки. Хто, було, закличе, нагодує його, хто й додому паляничку або грудку каші дасть... І Пархім, де, було, вздрить, що люди чого-небудь зійшлися, то і він тутечка. Слуха собі готового, а вже свого не питай. Наслухався, скільки йому треба, і пішов. І то з нього.
Сидячи раз з людьми біля волосного правленія, слухав дечого багато, і про те далі стали розказувати, як жінки своїх мужиків обдурюють. А що найпуще, як почне жінка вередувати, забажаючи або нового очіпка, або яловичини чи усякої ласощі, або часом грошей забажа. І стогне вона, і недужа, і не знать що говорить, і буцім що їй престав-ляється, і мужика гонить з очей, і лає його на усі застав* ки. І таку волю через вередовання озьме, що бідному мужикові і підступити до неї не можна. Ходить сердешний по сіням, руки ломить та вбивається за бідною жінкою! Тут вже й знахурка поспіла. І що то, чого не робить, чого не діє: і підкурює, і шепче, і пмива, І злизує — нічого не літ-шаі М?жик аж до ніг до знахурки приняло та просить:
— Тітусю, ослобони жінку під бідиі Цілий год мм* тір’ю зватиму; що хоч заплачу, тільки порятуй її!
— Але! Вже б я не рада їй помогти! — каже знохур-ка.—Так що ж, коли дано, та ще й уміючи. Сс, чоловіче, дала твоїй жінці удова, що, може, і ти її знаєш...
