Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗

— Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою,— сказав Самійло і потяг додому.

Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі.

Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю.

Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого.

— Та у нього чимало є чого,— каже перший староста. іб' —Де-то чимало? — каже підбрехач.— У нього усього

багацько.

— Єй волики.

— Та які волики? Таки настоящі воли.

— Єй овечата,— почина перший староста.

— Та які овечата? Таки настоящі вівці,— підбрехує Са-мійло.

— Єй хатина.

— Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, просторна.

— І у господарстві не дуже кому дає волі.

— Та таки і ніякому. Сам усім орудує і що хочеть, те й робить.

Хіврині старі аж плямкають, що таке добро достанеться їх дочці, та й почали питати, хто іменно парубок.

— От, коли знаєте, Пархім,— сказав Остап.

— Терешкович, Понура,— договорив Самійло.

— Е! Себто той кризий на ног?? — спитала мати Хів-рина.

— Та він так, трошки, храма на одну ногу,— сказав перший староста.

— Де-то храма? І по на одну, а він і обома не здужа ходити,— підправив підбрехач.

— Та трохи чи не косий? — пита батько Хіврин.

— Та так, косенький, на одно око,— каже староста.

— Де-то вже на одно? І не косенький овсі, він і обома нічого не бачить,— доповнив підбрехач.

— Та він щось горілку часто вжива? — питається батько.

— Так, вип’є потрошку, коли та коли,— каже Остап.

— Де-то вже коли та коли? Таки повсякдень, і таки не потрошку, а п’є, поки звалиться.

— Та, кажуть, щось там нашкодив, так чи не буде йому біди? — допитується батько.

— Яка там біда? Може, провчать трошки,— сказав староста.

— Як то можна трошки? його так гарно кат кнутом попоб’є та й на Сибір зошлють,— закінчив підбрехач...

Після такої розмови що батькові та матері Хівриним робити? Випровадили нечестю старостів і трохи чи й не позивали ще за бешкет, що за такого жениха приходили сватати їх дочку. А на парня пустили славу, що й повік не збув!

Дуже недобре діло брехати!

Харьков, 1842, февраль, 18.

ДРАМАТИЧНІ

ТВОРИ

СВАТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ

Малороссийская опера в трех действиях

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА

Прокип Шкурат — обыватель из-за Лопаии. Одарка — жена его.

У л я н а — дочь их.

Алексий — помещичий крестьянин.

Павло Кандзюба — обыватель из-за Харькова. Стецько — сын его.

Осип Скорик — отставной солдат.

Т ы м и ш — обыватель из Заиковки.

Девки, подруги Ульянины.

Действие в г[ороде] Харькове, на Гоичаровке.

ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ

Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.

ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ

Прокип (врасхмель, выходит из своего двора без пояса и шапки, свиту несет на плече и поет):

Спить жінка, не чує,

Що мужик її мандрує.

Спи, жінко, спи!

Я тим часом одягнуся Та на вольну заберуся,

А ти, жінко, спи!

Хоч немає ні алтина,

Відвічатиме свитина,

А ти, жінко, спи!

Як заставлю я свитину,

То і вип’ю четвертину,

А ти, жінко, спи!

О, та мудра ж і сивуха!

А ти, жінко, псяюха,

Спи кріпко, спи!

Як уволю я нап’юся,

Чорта й жінки ие боюся,—

Нехай вона спитьі (Крадется чрез театр.)

Одарка (выходит из избы, не выходя со двора). А ку-ди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольиу? Вернися лишень сюди!

Прокип (с неудовольствием, в сторону). От чортова доглядачка! Таки і вздріла! (Кричит ей с досадою.) Чого там вертатися? Ніколи!

Одарка. Яке там ніколи припало? Вернися, бузовіру!

Он ее не слушает, она ему грозит кулаками.

Вернись, кажу тобі, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла?

Он хочет идти; она, разозлясь, выбегает из-за ворот и кричит.

Вернись, вернись, вернись!

Прокип (с досадою возвращается). Тадже і вернувсь! Ну, чого там так пильно припало?

О д а р к а. А кажи, куди було помандровав?

ҐІрокип (все с сердцем). Та де тобі помандровав? Тільки хотів було йти до шевця, щоб чобіт залатав.

Одарка. Яке тепер латайня? Неділенька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрі люди і з церков не повиходили, а ти вже і на вольну швандяв? Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п’ятінка свята, люди ні рісочки у рот не беруть, а він на вольній, та так впився, що не зміг і додому дійти. Ввалився у провалля оттам, на Холодній горі, та й спав цілу ніч. Ще то навдивовижу, як тебе москалі не обідрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай-гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! .^Тільки б йому по вольним і шлятись!..

Прокип. Оттак пак! А чому вольиу зробили далеко? Постановили б її ось тут, на нашій вулиці, так би я випив та й додому потрапив би, а то біда! Ідеш, ідеш, поки до тієї вольної дійдеш!

Одарка. А, дурний та божевільний! А про те не ка-жеть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та відмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибі сказала!

Прокип. Холодком і туди недалеко. Аби б туди дійти, а то й байдуже!

Одарка. Бач, п’яниці море по коліно! Він знай своє товче! Я тобі кажу, нащо ти п’єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка.

Була й одежа, неначе у якого міщанина; усе позбував, усе попропивав, звівся нінащо. Одним одна свитина, а пояса і шапки катма!

Прокип. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка і тепер цілісінька у тебе у скрині, а пояс застановив.

О д а р к а. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?

Прокип. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар набор не дає?

О д а р к а. Та нащо ти п’єш?

Прокип. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опівночі прийду, то й відчиня; та таки і горілка не розведена. Вже пак до кабатчиків не піду. Та нащо і горілку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на світі, то я б і не пив. Тогді б послухав тебе.

Одарка. Ох, моя головонько бідна! Що мені з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже і пити? Коли б не своїми бубликами торговала, то досі усі б з голоду попухли! Який мене гаспид поніс за сього п’яницю? Була козир-дівка: чи на вулиці, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядці,— усім була голова; на жарти, на скоки,— усім була приводниця! А й казала покійній матері: «Не віддавай мене, мамо, за мужика, за хлібороба; я собі дівка не проста: мій дідусь та був на Іва-нівці попом; та його мати — що вона против мене? Вона сластьоним торговала, а я собі бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленія». Так-таки іди та іди! От же і пішла; от і живу! Люди у щасті та у багатстві і не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодії літа? Де моя дівичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло... (Увидев, что Прокип между тем все тихо пробирался и чуть было не ушел, бежит за ним.) А куди-то, куди? Тривай лишень! (Тащит его из-за кулис за чуб.) Ось так же, коли честю не слухав.

ДУЭТ

Одарка. Чи я ж тобі не говорила?

Чи я ж тобі та не веліла?

Щоб ти дома сидів І на вольну не ходив?

Прокип (кланяясь).

Ой ти, ланко моя!

Ти, голубко моя!

Пусти ж мене прогулятись,

Коли ласка тнои!

Одарка (толкая его во двор и затворяя ворога).

Ой, тут гуляй, мій миленький!

Мов той цуцик кривенький,

Сиди там, пропадай І нікуди не Втікай!

П р о к и п (из-за ворот).