Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Чужинець лежав навзнак на спині. Від падіння густа металева сітка, що досі прикривала його обличчя, відкинулась і доріжани побачили красиве чоловіче обличчя. Його риси здавалися дещо дивними, але в них не було нічого потворного. Навпаки — чужинець вражав величною, якоюсь надприродною красою, незважаючи на синяву під очима, синці й почорнілі від струпів губи. Прямий ніс, великі очі з довгими, як у волів, віями, горбкуваті густі й вузенькі брови, скуйовджене жорстке волосся кольору воронового крила вибивалося з-під сталевого ковпака, видовжений овал обличчя — все це робило чужинця геть не схожим на доріжан. До того ж, його шкіра мала відтінок коричневого золота.
Зрозуміло одне — цей велетень не міг бути з Долини Єдиної Дороги, а приїхав з якогось іншого краю. Щоб він міг хоч щось розповісти про свою батьківщину і про Заземелля, його слід привести до тями й відвести до Подорожнього, де місцеві травники зможуть залікувати його рани й поставити на ноги.
Кінь став на коліно й виставив одну ногу вбік, ніби запрошуючи сідати на себе.
— Допоможи, ми повинні затягти цього чоловіка коневі на спину, — Чисторос почав піднімати чужинця, проте це виявилось справою нелегкою: сам лише панцир вершника важив, мабуть, як сам Болітник. Разом із Рибохвостиком, яка врешті наважилась торкнутися до невідомого лісового мандрівника, вони ледве витягнули вершника на коня. Віддихавшись, хлопець узяв коня за поводок, і всі троє рушили до Подорожнього.
— Ось тобі й ліс! — прошепотіла Рибохвостик, досі ловлячи дрижаки від страху.
16
Пройшло кілька днів після ярмарку в Подорожньому.
Чужинця перевезли у Велике Доріжнє, де його лікувала травничка Арніка, найвідоміша знахарка долини. Поранений так і не приходив до тями. Його чоло пашіло вогнем, а по тілу текли ріки холодного поту. Коли з нього стягнули металеві лати, виявилося, що він нічим не відрізняється від доріжан. Тільки-от чужинець був на три долоні вищий за місцевих жителів і вражав широчезними плечима й чітко окресленими м’язами. У нього було кілька дрібних ран на передпліччях, стегнах, ногах і глибока рана під лівою ключицею. Усім, хто її бачив, вона здавалася жахливою дірою, з якою неможливо вижити. Крім того, незважаючи на міцну статуру, поранений виглядав надзвичайно виснаженим. Очевидно, він довго мандрував без їжі.
Поява вершника вразила уяву долинян. Усі тільки й говорили про нього. Не дивно, адже його присутність означала існування інших заселених країв. Щоправда, дехто стверджував, що він походить від тих доріжан, які колись зникли в лісі, проте їм ніхто не вірив. Поширилось припущення, що вершник — виходець із райських земель Небесного Бога, хоч він зовсім не був схожим на осяйного світлоносного посланця небес. Багатьох вразила могутня статура прибульця. Всі чудово розуміли, що якби його народ мав якісь ворожі наміри щодо доріжан, то жителям долини було б непереливки.
Бабуся Арніка використовувала все своє вміння. Мабуть, саме завдяки їй поранений досі жив і навіть виглядав трохи краще, ніж кілька днів тому. Його рани, обкладені мазями з гірських лишайників, перестали гноїтися, та лихоманка не відступала.
Арніка Травник жила сама, бо замолоду весь свій час присвячувала травам і не звертала уваги на чоловіків. Боячись залишитися наодинці зі здорованем, коли той отямиться, вона просила доріжан приходити посидіти з нею. Від охочих не було відбою — усім хотілося хоч трохи побути коло незвичного чоловіка. Крім того, Велике Доріжнє розташоване майже посередині долини, тож до Арнічиної хатки сходилися гості з усіх поселень. Особливо часто приходив старий Ліводверник Вересковий із Чисторосом Болітником та Рибохвостик Моряна з братами.
На четвертий день гарячка в чужинця почала спадати. Коли Арніка зі своєю подругою Сливодавкою прийшли під вечір годувати хворого, то завмерли на порозі — велетень сидів на ліжку й дивився на них. Коли Арніка зустрілася поглядом з його холодними, сталевого кольору очима, то від переляку випустила з рук горщика з гороховою зупою. Їй здалося, що вона подивилася в очі демона.
— Де мій кінь? Він живий і здоровий? — запитав чужинець. Говорив він майже по-доріжанському, тільки трохи різкіше й дуже гортанно. Жінкам здалося, що поранений не просто запитує їх, а наказує відповідати, не припускаючи інших варіантів. — Довго ви будете мовчати? Чи моя мова для вас незрозуміла?
— Зрозуміла мова! — обидві великодоріжанки закивали головами, але переляк не давав їм говорити далі. Вони розгубилися від владного тону чужинця і їм здалося, що той є дуже знатним старійшиною, раз дозволяє собі так розмовляти з ними. Але було й інше. Те, що чужинець заговорив і мова його зрозуміла, означало відкриття багатьох заповітних тайн, бо прибулець міг розповісти про безліч різних чудес, про інші народи й інші краї в Заземеллі. Так чи не так, але дві літні жіночки Великого Доріжнього чудово розуміли, що їм випала дивовижна нагода першими з усієї долини заговорити з дивним мандрівником — першою розумною істотою, яка народилася й виросла не в їхній долині.
— Де мій кінь? — повторив чужинець. З його голосу зникли наказові нотки, а в сіро-сталевих очах засвітилася добра усмішка.
— Пасеться, — прошепотіла Сливодавка, — тобто скубе травичку чи то пак, рве її зубами, їсть траву.
— Я розумію, що означає слово “пасеться”. Він здоровий?
— Дуже здоровий. Таких здорових коней у нашій долині ніколи не бачили! — й Арніка показала руками, наскільки у чужинця великий кінь.
— Це добре. Що це за долина?
— Долина Єдиної Дороги! — хором відповіли бабусі.
— Ніколи не чув про таку. Що за народ живе в цій долині?
— Доріжани!
— А у Великій Війні ви були на боці талері й армавірів?
Бабці розгублено перезирнулися й пересмикнули плечима — мовляв, не розуміємо, про що йдеться.
— Ми не знаємо, що означає “війні”, “талері” й “армавірів”.
— От тобі й маєш, — чужинець почав теребити поросле чорною щетиною підборіддя, уважно розглядаючи долинянок. — Мабуть, я все-таки потрапив у Заземелля. Ви ніколи не воювали?
Бабці заперечливо захитали головами. Від цього у Сливодавки аж злетіла коса, закручена бубликом на маківці.
— І ми не є Заземелля! Заземелля — навколо нас, — майже роздратовано мовила Арніка.
— Для вас — навколо, для мене — тут! Їсти у вас дають? — поранений ляснув у долоні й потер їх. — Тільки бажано м’яса, хліба, масла, меду, бо від гороху мене болить голова і не тільки.
Сливодавка побігла за їжею, збираючись принести саме те, що перелічив чужинець, а той далі розпитував травничку.
— А як вас обох звати?
— Мене звати Арнікою Травничкою, вона — Сливодавка Тинява. А тебе також якось звати?
— Звати?.. Аякже?! Я — Морфід, син Глеї й Отарасмана. А хто мене підібрав і виходив?
— Підібрали тебе Чисторос і Рибохвостик. Це наші доріжани. Виходила я, лікуючи різними травами.
— Я б хотів зустрітися з моїми благодійниками й подякувати їм. Милосердя нині — річ рідкісна.
— Думаю, це буде просто. Обоє часто навідували тебе, поки ти лежав непритомний, і сьогодні під вечір, мабуть, знову прийдуть.
— Ну то добре. Коли буде готовий перекус, закличете, а тепер проведи мене до коня.
— Ти ще, чоловіче, слабкий, щоб ходити.
— Ой, не знаєш ти людей моєї породи. Я скоро бігатиму.
— “Людей”? — сама для себе повторила Арніка й підійшла до ліжка. Морфід, опираючись на неї й на ломаку, зробив кілька кроків до дверей, скривився, а потім пошкандибав далі. Коли він вийшов надвір і побачив свого коня, то аж засяяв від радості — так, ніби побачив давнього друга, а не домашню тварину.
— Вогнегрив! Ану до мене! — крикнув він. Кінь відразу кинувся на голос і поклав свою морду на здорове плече господаря. Чужинець закинув одну руку на конячу гриву й так, обійнявшись, вони стояли кілька хвилин.
Чутка про одужання хворого швидко облетіла все Велике Доріжнє. Повз подвір’я травнички натовпами почали прогулюватися доріжани. Усім було цікаво глянути на дивного мандрівника, якого сприймали швидше як примару, а не як живу істоту. Він помічав цю увагу до себе і, здається, був задоволений, що справи йшли саме так.
