Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
Він пройшов у хол і зупинився біля столу з Наталкою, рука сама потягнулась до звукофільтру, клацнув перемикач.
— Тарасе, ти належиш мені!
Чоловік з переляку зробив крок назад, відчуваючи, як у нутрощах інеєм осідає холодок.
— Ти сумніваєшся? Ти — мій, а я — твоя, так має бути!
Її обличчя не видно, тому слова звучать, наче з потойбіччя, слова привида. Тіло Хвойної пульсує під фіксаційними пасами, її одяг то збирається у складки, то розпрямляється, немов по ньому котяться хвилі.
Враз з-під шолома вистрибує ряд живих вогників, які відразу ж починають пожирати тканину спортивної блузки. Тараса від такого видовища кинуло у холодний піт, але загасити цей вогонь він чомусь не міг, сила покинула його перед цим дивом напризволяще. Полум’я поїдало блузку, але за ним не залишалося ні попелу, ні опіків, навпаки, шкіра Наталки ставала від цього ще ніжнішою. Ось вогонь вже біжить по впадині її живота, по руках, а оголене тіло тремтить під закляклим поглядом чоловіка.
— Слідкуй за вогнем і ти побачиш те, про що мріяв.
Тарас зрозумів, що його спіймали на гачок, з якого він вже не зірветься. Як швидко оголюються її стегна... Береговий нахилився до неї і вперся головою у щось м’яке і пружне — подушка. Сон з диким реготом втік з кімнати.
Дороті розплющила очі і здивовано подивилась на чоловіка, який важко дихав і ледь не плакав від незрозумілого їй безсилля.
— Щось сталося?
— Нічого. — Тарас ліг на спину і втупив погляд в стелю. Роздивляння сірої темряви трохи заспокоїло його. Це був лиш сон, моторошний, прив’язливий, але сон, ілюзія, мара. Під боком тепле жіноче тіло, усе буде добре.
— Дякую, що розбудив мене. — Едмінгтон пригорнулась до чоловіка, переплітаючись з ним ногами. — Мені снились страшні речі.
"Невже? Цікаво, які жахи бувають в інших людей. Можливо, також вогненний стриптиз?"
Уголос Тарас лиш запитав:
— І що тобі снилось?
— Що я бачила Томаса.
Яке щастя, коли людям сняться різні сни, це так нормально.
Цієї ночі їм більше нічого не снилось, лиш червоні і сині сузір’я на чорному фоні закритих повік.
Він зупинився на схилі морського берегу, щасливо дивлячись на ряди хвиль унизу.
Море! Невже це сталося?! Після стількох днів гонитви і блукання по лісі виявляється, що інтуїція не підвела. Переслідувачки залишилися десь позаду, вони вже не на своїй території, тому дії їхні загальмовані, скуті обережністю.
Тепер потрібно йти на захід, бо "Смерековий Рай" розташований десь там. Якщо йти по береговій лінії, то заблукати неможливо, можна хіба що переплутати захід і схід.
Цікаво, чи на станції є ще хтось живий? Судячи по снах, там сталися великі зміни.
Йому хотілося кричати від щастя, але крик міг привернути їхню увагу. А щастя це зумовлене не так власною втечею, як усвідомленням невсесильності своїх ворогів. Вони не досконалі, якщо від них втекла звичайна людина.
Остап вже міг досить добре ходити без палиці, обережно і повільно. Синці на тілі з синьо-зелених стали жовтими, а з подряпин почали облітати струпи, оголюючи під собою молоду шкіру. З власним одужанням ставлення командора до феномену Хвойної швидко змінювалось. Якщо при швидкому загоєнні ти сам не перетворився на потвору, то безглуздо підозрювати в цьому інших.
З твоїм тілом майже все гаразд. Ти вижив після неймовірного падіння і вже не втрачаєш тями, коли феї ходять голі. Тут ти не просто полонений, а головне, ти не розумієш навіщо тебе тут тримають. Можливо, ти для них кумедна мавпочка або потенційний раб. Ти будеш хіба що гадати, бо ніколи не знатимеш цього напевно, і ніколи сам не потрапиш до людей. Та красуня, яку він намагався поцілувати, тепер при кожній зустрічі щиро посміхається, і її очі палахкотять радістю — у серці поселилася надія, що стосунки з нею поглибляться.
Хоч він провів у цій долині стільки часу, та нічого ще не дізнався про фей, в таборі яких сидів. Феї всі блондинки і зеленоокі, вони надзвичайно гарні, носять майже однаковий одяг, основною деталлю якого є вовча шкура. Якби тут опинився якийсь шоумен, він знайшов би в цій долині золоту жилу — плем’я екзотичних амазонок.
На полоненого діви уваги майже не звертали. Йому дозволяли брати м’ясо, яке залишалось в казанку, дозволяли дивитись на них, усміхатись і підморгувати їм, але суворо забороняли торкатися їхньої зброї і їх самих.
Враз усі думки повернули в інше русло — в таборі дещо змінилось, і феї поводяться дивно. Вони змінили своє спокійне розмірене життя: ті діви, які щось робили, покидали цю роботу, ті, що відпочивали, позривались на ноги — стоять і вдивляються в туман, насторожені і збентежені, дивляться і вслухаються.
Що відбувається, і чому такий переполох? Адже усе як завжди: озеро, до якого крізь примарний туман добивається сонце, вогнище, на якому смажиться туша молоденького кабанчика. Що ж тоді сталося?
Раптом десь у кущах тріснула гілка. Остап кинувся до озера, бігти важко, але страх додає сили. Швидше сховатися в очеретах, залізти по шию у воду і чекати, поки все це мине. Діви хапали свої мечі, перекрикуючись між собою, кидались у захист під деревами, кілька з них впали на траву пронизані стрілами чи заколоті метальними сокирками — туман ховав їхні страждання. На галявину з дикими бойовими кличами вибігали нападниці, стрімкі і спритні, сильні і швидкі, схожі на донора Наталки. Захоплені зненацька господарі табору відступали під тиском ворогів, їх оточили зі всіх боків і тіснили до води. З туману вилітали нові стріли, шукаючи жертви.
Остап відчув, як розпач пробуравлює його голову, він чудово розумів, що нічим не може їм допомогти, і лиш дивився на цей свавільний бій, наче на сон. Його погляд відразу ж вихопив з-поміж решти "знайому" білявку. Вона відбивається від нападниці однією рукою, інша вкрита кров’ю, що тече з пораненого плеча. Її ворог наносить удари страшної сили, наперед впевнена у своїй перемозі. Вони обоє б’ються на березі озера, навпроти тих очеретів, де сидить полонений.
Через туман командор не міг зрозуміти, на чиєму боці перевага і хто чисельніший, бо одні діви дзвеніли мечами за кілька метрів від нього, а інші бились далеко в лісі, до того ж, жодна не стояла на місці, рухаючись, мов блискавки.
Це битва не звичайних ворогуючих племен, де бездумно проливається кров дикунів, це — справжня війна у всій своїй красі і жорстокості: досконало володіти зброєю, своїм тілом, своєю свідомістю — справжнє мистецтво. Діви так швидко наносять і відбивають удари, що Остап не встигає прослідковувати їхні рухи. Такого він ще не бачив і навіть уявити не міг.
"Знайома" знову пропустила удар, і тепер червона смуга розповзалася по її стегні. Нападниця, знущаючись з неї, потрохи ріже свою жертву, виснажуючи її, а не вбиваючи, але та не здається. В її очах пломеніють лють, жаль, страх, відчайдушність і... добро. Обидві зупинилися на піску біля води. Кров з рани "знайомої" стікає у воду, її обличчя перекошене гримасою болю, та все-одно прекрасне. Нападниця стоїть за кілька метрів від командора і, схоже, не бачить його. Може, відволікти її увагу, і тоді вона пропустить удар в свою сторону? Потрібно легко і нечутно кинутися візитерці на спину або схопити її за руку, головне — не плескати по воді. Остап зірвався з місця, виставивши вперед кулаки, і побіг до неї. У якусь мить навіть повірив, що встигне самотужки звалити її з ніг, перед тим як впаде мертвим, звідкись з’явилась така впевненість. Легко бути сміливим і бігти на ворога, озброєного мечем, ніби йдеш у сні на бій з потворою, — сміливий, бо проснешся.
Та раптом нападниця вдарила мечем господиню, а її мокасин пройшовся по щоці чоловіка — сон перетворився в дійсність. Шуминський відлетів назад в очерети і їхні стебла боляче шмигнули по спині. Голова тремтить, по шкірі розливається вогонь. Та часу на лежання немає, дарма, що язик перевертає в роті вибиті зуби, а губи перетворилися на порвану рану — треба вставати.
Він підвів голову і завмер. Нападниця стоїть над ним із занесеним вгору мечем. За її ногами видно на березі нерухоме тіло "знайомої". Невже вона..? Очі Остапа заливає кров, котиться краплями по щоках, по шиї, висить на віях. Чоловік протер очі і знову побачив перед собою амазонку з мечем, занесеним над ним. Вона повільно розхитується на ногах, її очі дивляться кудись вдалечінь, а між грудьми стирчить лезо меча, якого хтось метнув з-за дерев. Врятований! Ніби злякавшись, що ця відьма може заподіяти ще якусь шкоду, командор зірвався на ноги і зі всієї сили вдарив її кулаком в обличчя. Діва замертво повалилася на мілководдя з переламаним носом, мнучи під собою стебла очерету, і вода невблаганними хвилями прийняла її тіло у свій саван. Отже, і вони помирають, тільки чи надовго?
