Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
— Стоп. Не говори нічого, я повинен згадати. Від цього залежить наше життя і наше майбутнє... Піду поїм, я страшно голодний.
Півгодини тому він поглинув пакет спагеті з соусом, три консерви, гору сухарів, і от знову зголоднів!
З медпункту чути шелест простирадл. Дороті вирішила встати, з нею все гаразд, лишилась лише велика гематома, яка швидко повинна зникнути. Дивно, що Ендрюс зараз не біля неї, а живиться на кухні. Мабуть, він і справді хоче щось згадати, бо все інше на світі перестало для нього існувати.
Тарас позбирав розкидані по долівці інструменти, позакривав панелі мікросхем, щоб ніхто випадково не пошкодив їх. Ще кілька днів тому він сидів тут з Остапом і намагався розблокувати комп’ютерну систему генератора, на кухні в цей час поралися Дороті і Наталка — все було гаразд. А тепер? Невже подальше існування перетвориться у суцільну ностальгію, і навіть не стільки по земному життю, яке вже здається нереальним і примарним, як по перших днях на планеті Океан.
З кухні долинає чавкання. Почувши його, Тарас зітхнув і пішов подивитися, що за свиня там з’явилася. Бріксті сидить за столом спиною до дверей, поряд з ним стоять законсервовані помідори. Він бере їх один за одним і запихає до рота, поклавши в рот, розчавлює і жує з тваринною пожадливістю. Тарас почув кислий аромат у повітрі, а підійшовши до Ендрюса зрозумів, звідки він. Він з жахом дивився, як Бріксті по-свинячому їв підгнилі, запліснявілі помідори, розбризкуючи їх коричневий сік по підборідді, по чистій білій сорочці, яку поміняв лише годину тому.
— Я згадав! — він схопився на ноги. Він і справді виглядає як не при своєму розумі. — Треба їм сказати! — Бріксті пішов у хол, мало не штовхнувши Дороті, яка секунду тому з’явилася в дверях. Тарас вийшов слідом за ним, шепнувши ошелешеній жінці:
— Я справді шокований ним. Тобі доведеться їсти з ним помідорну плісень.
— Я згадав! — Бріксті кричить, всівшись у велике м’яке крісло. — Я справді згадав!.
Дороті з Тарасом сіли на диван, збоку від нього.
— Можливо, ви думаєте, що я божевільний, можливо, це й дійсно так. Але я згадав те, чого боявся. Ми в небезпеці!. "Смерековий рай" зникне, феї прийдуть сюди і знищать його своєю силою, силою вогню. Треба втікати звідси якомога швидше. Катастрофа може статися будь-якої миті: за хвилину, за годину, за добу... Тепер, якщо хочете, вірте мені, якщо ні, смійтеся з мене. Але не ризикуйте! Ви вірите? — Бріксті відвів погляд від годинника, до якого був спрямований його монолог, і подивився, нарешті, на людей. Тарас криво посміхнувся і відповів йому:
— Розумієш, Ендрюсе, от якби ти не їв гнилих помідорів...
Дороті і Ендрюс вже вийшли на завалену терасу, а Береговий ще й досі стоїть в коридорі і дивиться в хол через труп коня, від якого вже почав поширюватися неприємний аромат. Фею теж ніхто не чіпав, і вона лежить в тій же позі, що й померла.
Жити на станції було важко, але все таки це був їх дім — бляшанка з людьми, які вперто ворушились, тягнулись до життя, не здавались. Цей металевий корпус був захистом від чужих думок, від дощів, від радощів сонячного проміння, від вітру, від інших природніх і неприродних явищ.
А тепер кидай все це і йди за божевільним. Його історія про помсту фей доволі дивна, але спробуй не повір в неї, тоді завтра вже можеш не прокинутись. Піти, кинути останній притулок, залишити Наталку на столі у медпункті.
Вони вирішили деякий час пожити на вершині одного з пагорбів плато, де є невелика печера, вірніше карниз з дірами під ним. Звідти станцію буде видно, як на долоні. Кожен понесе на собі наплічники з їжею, медикаментами і зброю.
Коли на безмежний край ялинових шпичаків опустилась густа ніч, троє людей якраз заповзли у глибоку нішу під кам’яним карнизом, втікаючи від нових бід.
Галявина заворушилась від вітру світлими плямами. Світить яскравий місяць, він виділив, окреслив у своєму світлі кожну травинку, кожен листочок і пуп’янок. Вітер, який продував усі лісові яри й ущелини плато, дотягався з морських просторів до металевих боків станції, зазирав у її згаслі очі і, зрозумівши, що ця велетенська блискуча комашка давно струхнявіла зсередини, вганявся поміж стовбури дерев і розчісувався поміж ними на окремі віхті доти, поки й зовсім не зникав.
Остап ніколи не задумувався, навіщо станцію створили такою помітною. Блиск її бортів вдень можна побачити з великої відстані. Вона не тільки блискуча, а й доволі висока, шпиль метеорологічної вежі, наче прапор, випинається з навколишніх лісів. Таке враження, що конструктори СКЕУ хотіли, щоб цей корпус навмисне притягав до себе увагу. Звісно, що це дуже продуманий і зручний дім для вчених, але він абсолютно ніяк не замаскований, а швидше, навпаки. Те, що на станції існує потужна система захисту, ще не причина для такої крикливості, адже набагато легше вивчати істот, які тебе не бачать, не помічають і не бояться. Не дивно, що ліси навколо "Смерекового раю" такі порожні, один лиш спалах сонця у чисельних вікнах може сполохати будь-якого оленя чи іншого звіра.
Чому раніше ніхто не звертав на це уваги? Лиш тепер Остап вперше подумав про повне демаскування станції, бо наближався зараз до неї на правах небажаного гостя. Можливо, Центру Досліджень було вигідно, щоб їхня станція так виділялась з навколишнього?
Та головне зараз — медпункт з його запасами ліків, з антибіотиками, зі стерильними інструментами. Швидше, Срібногривий!
Кінь декілька секунд стояв на узліссі, його задні ноги у неспокійно м’яли молоду поросль крушини, він хвилювався, насторожено втягуючи м’ясистими ніздрями повітря, бо над травою линув аромат смерті. Щось заставляло його йти до цієї будівлі, це потрібно його господині, і, нарешті, він наважився вийти з темряви підліску і пересікти освітлену місяцем галявину, хвилі трави залоскотали його живіт.
Наближаєшся до станції, де за час твоєї відсутності сталося невідомо що. Командор пам’ятав, що усі захворіли на дивну мишачу хворобу, що добре почувала себе одна Наталка, пам’ятав поцілунок між нею і Дороті, пам’ятав усе до того моменту, коли покинув станцію. Далі його спогади починались з мандрівки на ялинових гілках. Хочеться вірити, що на станції всі живі, здорові, що зараз його кохану знімуть з коня, потурбуються про неї, про нього, і більше не буде проблем.
Перед поваленою терасою кінь зупинився так, щоб нога Остапа торкнулася її гладкої поверхні. Ноги затерпли, задерев’яніли. Остап трохи порозтирав їх, щоб кров винесла з м’язів тисячі маленьких голочок. Потім він обережно поклав на терасу фею і сам сповз із сідла. Швидше, швидше! Його пальці забігали по щитку, набираючи код. Фея гаряча, обм’якла. Срібногривий схилився над нею і в його очах читається німе здивування. Йому зрозуміло, що з господинею не все гаразд, але невже вона може померти, така молода, сильна, спритна?
Тут Шуминський помітив, що дверки залишені розсунутими. Швидше! За мить Шуминський вніс діву у темний коридор. Несвіжий запах всередині так контрастує з медовими ароматами лісу. У коридорі — труп коня, об який командор мало не спіткнувся.
Липке солене тіло Аурі лягло на відсиріле покривало. Світло чомусь не вмикається. Але Остап добре пам’ятав, що енергії акумуляторів повинно вистачати принаймні для кількох ламп. Мережа сонячних батарей і вітряних агрегатів чомусь не працює.
Звідки тут труп коня? Невже тут були феї, а якщо так, то з якого племені? Що ж сталося в холі? Крізь відкриті двері видно потріскані вікна еркеру і потрощені речі, які виділяє з темряви місячне світло. Де люди?
Ось аптека, та багатьох ліків немає, хтось забрав їх. Чому ж не працює акумулятор? Повинні бути хоча б ліхтарики. Через кілька хвилин Остап знайшов чотири ліхтарі з доволі потужними лампами, які працювали. При такому світлі можна хоч промити й обробити рани.
Вони про щось перешіптувались в глибині діри. Позалазили туди, немов дві лисиці, і тулились одне до одного в суцільній темряві. Останні кілька годин Бріксті поводиться як нормальна людина. Він пригнічений, заляканий, весь час тримається коло Дороті. Всім трьом вже набридло спостерігати за безжиттєвим корпусом станції. Тарас, незважаючи на нічний холод, сидить під карнизом, закутавшись у плед, і, стуливши важкі повіки, дивиться сни, які хаотичним нагромадженням лізуть невідомо звідки, повністю заполонивши думки, раз-по-раз обриваються, дзвенять в голові знайомими голосами і зникають... "Наталка лежить на столі у медпункті під білим покривалом, на тому ж столі, де проходила операція, — повернулась назад. Страшно знати, що вона так і лежатиме там весь час, а ще страшніше було її закопати. Тарас навіть думати про таке не міг, не те що зробити. Перед "Смерековим раєм" вже міг би бути невеликий цвинтар..."
