Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Ви подолали довгу й важку дорогу як для звичайних людей, і зробили майже неможливе для такого спокійного народу, як доріжани, — її голос подобався, чарував, розслабляв, знімав утому й напружував водночас, милував, голубив і збадьорював, очищував, заспокоював і наповнював серце впевненістю й наснагою. Він переливчастими, чистими нотами витав у повітрі, тонкими струнами єднався з серцем, огортаючи його ніжним покривалом. Здавалося, слова господині лунають десь глибоко в твоєму єстві.
Чисторос на мить згадав бій Прави з Морфідом і Шітою й подумав, що обоє суперників діви мало надзвичайну силу волі й дике бажання вбити, якщо не піддалися магії її голосу й погляду і змогли деякий час протистояти їй. Не дивно, що Морфіду вдалося так легко повести за собою весь доріжанський народ, обплутуючи його своїм мистецтвом обманювати і вселяти віру у святість необхідної йому справи. Він також був надзвичайною істотою, може й простою людиною, але з надзвичайною силою духу, яку спрямовував на служінню злу. Проте йому ніколи не порівнятися з Правою, бо на ній лежить Божа печать. Вона була Божим ангелом, бо ніким іншим бути й не могла.
— Вибачте, що ми прийшли зі зброєю в руках, — тихо промовив Болітник, вклоняючись господині.
— Ви не встигли зробити багато шкоди, тому вважатимемо ваші відвідини дружнім візитом, — вона усміхнулася, й знову хлопець зустрівся з її поглядом очима і поспішив сісти. Треба було звикнути до сили Правиних очей, які завжди показували більше, ніж можна збагнути.
— Ми йшли з Морфідом задля того, щоб дізнатися від Вас, як зупинити війну, як заспокоїти того ворога, що йде з півдня. І зовсім не сподівалися, що все повернеться таким боком, — Ловикамінь Горолом також схилився в легкому поклоні й сів у крісло.
— Я знаю, — змигнула очима господиня. — Саме тому вари намагалися зупинити вас, а не поранити чи вбити.
— А правда, що вари — це людожери? — долинув тихий голос Чопика з другого кінця столу.
— Ні, — це питання звеселило Праву, й її усмішка остаточно заспокоїла доріжан. Їм стало тепло і затишно, наче вони в рідній домівці, а не сидять у величезному палаці на вершині височезної гори. — Вари їдять те саме, що й ми.
— Наші друзі разом із пораненим заземельцем залишилися в печері на схилі цієї гори. Ми повинні піти за ними, — згадав про земляків і Шрамов’ята Мишик. — Може вирушити вже?
— Не хвилюйтеся, декілька варів уже пішли за ними. Ми слідкували за вашим загоном протягом вашого спуску до ріки й підйому в мій палац. Тож ми знаємо, де вони зупинилися. Вари взяли ліки, теплі коци, їжу, переночують із ними, а зранку приведуть їх сюди.
— А Ви — Божий ангел? Морфід говорив, що ми йдемо до Правди — то Ви і є цією Правдою? А якщо так, то що це означає? — спитався Ловикамінь Горолом.
— Багато народів називає таких, як я, Правдою, але справжнє моє ім’я — Права. Хоча насправді великої різниці немає. Я — Права Блакитного Снігу й Синього Льоду. Колись, дуже давно — навіть не казатиму, скільки років тому, — розгорілася страшна війна між першоістотами, в якій брали участь і перші народи, що заселили ці землі, й яких ми тепер називаємо древніми… — обличчя доріжан витягнулись, дехто насупився, бо жоден із них не знав, хто такі древні, а першоістотами заземельці називали лише лісових демонів, яких теж у долині ніхто ніколи не бачив. Це здивування відразу ж помітила Права.
— Хочете, щоб я розповіла вам про древні часи нашої землі — історію, записану лише в кількох книжках, і яку ми, прави, ще застали, коли народилися на цій землі?
Усі за столом дружно закивали головами, навіть вари, які, мабуть, уже чули цю розповідь, але, видно, з радістю послухають її знову.
— Тоді почну з тих часів, коли перші люди перепливли океан і поселились на цій землі, — у доріжан знову заокруглились очі, й Права згадала, що вони не знають нічого ні про морські мандрівки, ні про кораблі, ні про те, що люди можуть пливти по воді. — Ви ж бачили, що кинуте у воду дерево не тоне. Ось древні й робили великі споруди на воді, схожі на величезні корита, куди поміщалися десятки й сотні людей, і на них мандрували морем. Саме так племена есенеїв дісталися нашої землі. Есенеї були світлошкірими високими людьми, вони молилися Небесному Богу, який привів їх сюди й дав ці землі у владарювання. Це був народ вправних будівничих, ремісників, вони знали різні науки, вміли вираховувати по небесних світилах кількість днів у році, слідкували за рухом зірок на небі, вивчали властивості неживої природи й закони, за якими живуть рослини й тварини, і вже тоді привезли з собою багаті бібліотеки. Потрапили есенеї сюди через сильний шторм, який пригнав їхні кораблі до бухти Моерн. Навіть знання з астрономії й навігації не допомогли їм визначити, як саме можна повернутися. Можливо, якби вони справді хотіли цього, то й знайшли б дорогу назад, але есенеїв вигнала з рідного краю війна з іншими народами. Ця ж земля була малозаселеною й благодатною. Есенеї поселилися на західному березі великих рівнин, які простяглися на південь від моїх гір і від лісів, які оточують вашу долину.
У той же час на сході рівнин до бухти Таіль пристав флот іншого народу — кіатів. Вони були кремезними, засмаглими до чорноти, але невисокого зросту порівняно з есенеями, проте набагато вищі за вас. Невідомо, звідки прибули ці люди, ніхто про це не говорив і не писав. Кіати заселили східну частину рівнин. Єдине, що вони добре вміли, — це робити зброю, чаклувати, воювати й будувати кораблі та фортеці. Проте місця вистачало для всіх, і східні пришельці не ворогували із західними, а почали торгувати з ними й часто разом відбивали наступи першоістот, які приходили на рівнини, щоб зігнати поселенців із землі, яку вважали тільки своєю.
Права зробила паузу, чекаючи запитань. І запитання не забарилися.
— Хто такі першоістоти? — Мишик Хмиз покосився на онду.
— І хто заселяв ці землі до есенеїв і кіатів? — запитав собі Водомут.
— Першоістоти й населяли. Серед першоістот теж були різні племена й народи, переважно нечисленні, але кожен із них володів надзвичайними магічними здібностями. Ви вже бачили Розписа?
Чисторос кивнув головою.
— До першоістот належали як людиноподібні племена, так і дивовижні ящери — розписи, гірські, лісові, рівнинні й пустельні змії, берегові дракони. Ящери мали свої території, свої землі, свої закони. Усі ці велети були розумними й мали свої вміння, проте їхній розум відрізнявся від нашого, людського, і мало хто міг би порозумітися з ними. Вони спілкувалися з людьми за допомогою видінь і знаків, які могли бачити лише обрані. Рідко хто чув їхню мову.
Крім ящерів, у цих краях жили й інші розумні створіння. Ліси заселяли ті, кого ви знаєте як лісових демонів, — істоти в три доріжанські зрости, які, хоч і схожі на людей, але вк?иті замість шкіри гладкою корою, які вміють відрощувати втрачені руки чи ноги, які можуть стояти на одному місці місяцями й живитися сонцем і водою.
У горах тоді жило два народи. Про гонмів майже нічого не відомо. Вони були дуже скритні й зникли невідомо куди і чому. Після них залишилося прекрасне мертве місто Пайтіті в одній із гірських ущелин. Інший народ — вари — існує й донині, щоправда, їх залишилося лише півтори сотні з жінками й дітьми. Це моя варта. Кожна Права знайшла у цьому світі істот, які слугують і допомагають їй. От я живу з варами.
Десь далеко-далеко в південних пустелях мешкали першоістоти сонмери. Про них я теж майже нічого не знаю.
— А хіба Права може чогось не знати? — здивувався Мишик.
— Є межі мого пізнання. Я бачу й відаю тим, що твориться в горах, лісах, рівнинах, на берегах. А пустелі надто далекі для мого погляду. Як і моря.
— А хто заселяв рівнини й нашу долину? — спитався Зоряний Травосік, якому вже не терпілося почути в цій історії щось про доріжан.
— Долини навколо східних і західних гір, а також прилісові райони великих рівнин заселяли карпентери, а самі рівнини — синкани. Карпентери були схожі на чорних, кудлатих… Одне слово, схожі на варів, але менші зростом і стрункіші. А синкани — це вправні наїзники на степових конях, довгоногі, довгошиї, з довгими овальними головами й світлим, часто білим волоссям. Проте, повторюю, всі ці народи були нечисленними й не ворогували з людьми за місце, бо цей край уміщав і годував усіх.
