Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗

¦— Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубонькоЙ, та ба! Нема його тутечка; пішов далеко-далеко, аж до Чернігова...

— Та по чому ти, бабусе, усс знаєш? Хто се тобі розказував, що я там... чи журюся, чи... що там таке... я й не знаю! — питала, соромлячись, Иоспношіа.

— Вже то я не знаю! — каже бабуся,—ІІащо ж нам і зорі, коли нам па них не дивитись? Гляну звечора, гляну і опівночі, подивлюсь і перед світом та й знаю, де що діється.

— Коли ж ти знаєш усюди, де що діється, то скажи мені, бабусю, що робить тепер...— сказала Олена та й почервоніла, як кармазин, і язик став мов повстяний.

. А бабуся перехопила та й каже:

— Дем’ян?

•— Е-ге-ге-ге!

— Судденко Халявський, Омелянович?

— Атож!

— Ось слухай, доню, що він робить: отеє був з козаками на муштрі перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й ліг, сумуючи об тобі, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.

— І кажуть-таки, що не швидко їх спустять!

— Не журись; може, ти його і сього вечора побачиш..,

— Де то вже, бабусю, мені його побачити, та ще і сього вечора. Він не птиця, щоб йому до мене прилетіти!

— Хоч і ие птиця, а прилетить і уродиться оттут перед тобою, як отеє я. Чи хоч, щоб прилетів?

— Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити... Зділай милость, нехай прилетить до мене... та чи не буде йому якої від того надсади?

— Таки аж нічогісінько; він на те козак.

— Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нічого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобі усього, чого забажаєш...

— Добре ж, дошо, добре. Ходім своє робити.

От і ввійшли у велику хату, позащіпали і двері і вікна, а вже і сонечко стало заходити; панночка затопила в печі, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криниці, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криниці, набрала відро води та й вилила на сход сонця; друге набрала і вилила на за-ход сонця, а трете набравши,— що е духу, не оглядаючись, і вп’ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зілля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвіту папороті, терличу та усього по пучечці всипала в кашник, та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пше-нишної, замісила водою, та й вийняла з калитки у папірці кошачого мозку, відколупала пальцем, та й положила у те тісто; далі достала у себе з хустки, що був зав’язаний, слід пана Забрьохи та й розділила пополам і одну часточку всипала у те ж таки тісто, замісила і скачала коржик, посадила в піч пектись, і усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжівні звеліла сидіти на полу, підібравши ноги під себе, не жахатись і, що-вздрить, не боятись нічого, і усе думати про свого милодана.

От як коржик спікся, вона й дала його з’їсти Олені за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся, а затим і горщик з зіллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Иосиповну, щоб нічого не жахалась, узяла другу частку сліду Уласовичевого та й всипала у кип’ячий горщик і стала мішати, а сама аж у піч мов улізла, та що е духу і кричить: «Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев’ятьох, а з дев’ятьох восьмирьох, а з восьми-рьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п’ятирьох, а з п’ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжівна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собі дріма». Та й дмухнула на Олену, а та ні з сього ні з того і стала собі дрімати.

Вп’ять вража баба стала горщик мішати і вп’ять кричить у комин тії ж речі: «Терлич, терлич! Десятьох приклич...» — та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далі й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собі заснеть». Та вп’ять дмухнула на хорунжів-ну, а вона, сердешна, так і заснула.

Стала бабуся утретє мішати зілля і вже що є духу у трубу кричить на терлич; і як довела до одного, так аж запищала від натуги, кричучи зо всієї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжівну дмухнула і говорить: «А хто спить та сопе, так нехай і захропе». А від' сього панна йосиповна бебех у подушки та й захропла на всю хату... А тут щось із сіней у хатні двері — геп! та й стогне, і щось мурниче, і охка... Побачим опісля, що то там було..,

Смутний і невеселий стояв, руки зложивши, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному містечку Конотопі, на вулиці, біля шинку, де усегда збиралася сотня чи иа муштру, чи на переліку, що чи пс втік которий козак часом бува. Стоїть він, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов віл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стіною стоїть, шапки поскладавши на приспі у шинку, щоб як буде яка муштра, так щоб не поспадали з голов, а дітвора, що тут так і біга круг козацтва, щоб не підібрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки і ждуть, що з ними будуть робити і який приказ буде, та промеж себе дещо і базікають, мов вода на лото-ках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв, хто ріжок з кабакою,— та нюхають, та чхають; а хто люльку — та, тут її розпаливши, і смокче.

Пан Забрьоха сього нічого не вважа, і не бачить, і не чує, що край його діється. Йому здається, що він і досі слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотні, Прокіп Ригорович Пістряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бомагу, кладе у кишеню... Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський міх, та й пита писаря:

— Зділай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи мені словами, що ти там у лепорті читав? Ти знаєш, що я нічого письменного не розжую, хоч і у школі вчився і «вірую» почав було вчити, та на «же за ним» як затявсь, та й покинув письмо. Так ти мені не читай, а розкажи, що отеє за лепорт приніс козак з Чернігова? Адже ми послали лепорт, що у поход не підемо, хоч нехай кіл на голові тешуть; нам ніколи, друге діло зайшло; так чого ще вони пащекують?

— Уся спирра черніговська безумію удадеся! — став казати, прокашлявшись, пан Пістряк.— Возписують предпи-саніє і лають вас, пане сотнику, і мене — гм, гм! — возср-зивають — прощайте у сім слові — дурнями, занеже ми возгнущалися їх повеліванієм і не направихом стопи наша до Чернігова.

— Догадавсь, хоч через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш: так себто нам усе-таки збиратись до Чернігова?

— Не іначе, як обаче! — сказав Ригорович, моргнувши усом,„_;

— Так трясця ж їх матері! От їм дуля під ніс! — Ти, зложивши дулі, і став крутити. Крутив-крутив, та на Чернігов і посила, та усе прицмокує. А далі як крикне: — Не піду! Я їм послав через кривого лепорт, що нам ніколи.

А пан Пістряк і каже:

— Та наш кривий іще не сотворив дошкандибаю я і до половини путі. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не ізиде-мо, дондеже не получимо отвітствованія на наше соміш-тельство.

— Так-таки, Ригоровичу, не підемо. Бач, як я мудро Сконпонував? Не підемо та й не підемо. Ну, хлопці! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим світ з косами косити мені. А ходім, пане писарю, до мене вечеряти; ҐІазька наліпила мудрих вареників та спрягла яєшню... Ой, лишечко! Ой, рятуйте! Ой, біда!— став пан Уласович не своїм голосом пробі кричати та за боки хвататись... Пан Пістряк і козацтво кинулось до нього, що що йому там сталось? Аж він... шелесть... піднявся догори і полетів, як птиця, усе-таки кричачи, що є голосу...

Що ж то ужахнулися усі люди, у славному сотенному містечку Конотопі, як побачили, що їх прехваброї сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та піднявсь під самісінькі небеса і без крил, та летить, як тая птиця! І жінки, і мужики, і мала дітвора, та що то! І старі повиползали з хат дивитись на таку прояву, і усі ж то позадирали голови і дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попід небесами: руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари налужились, сам употів, ніби у гарячій бані, і летить, і кричить, і де заздрить на землі чоловіка, то скільки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старі люди плюють, жахаються, жінки голосять з переляку, а малим дітям не одному довелося переполох виливати. А то ж і не страшно?..