Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
9. По той бік Раю
Дороті прийняла душ і нарешті одягнулася в чистий сухий одяг. Тепер вона сиділа в кріслі перед ілюмінатором, змазувала свої руки і обличчя зволожувальним кремом і дивилась на зірки, які були і внизу, і вгорі, і зліва, і справа — всюди. Серед них з одного боку висить велетенський диск Сонця-2, з іншої — маленька горошинка Океану. Зараз у душі миється Тарас, а Остап чекає своєї черги, розвалившись у кріслі першого пілота перед пультом управління. Він із заздрістю дивиться на ідеально чисту піжаму, яка мішкувато сидить на чистенькому худенькому тілі, вона пахне ромашкою, а він брудний і смердить кінським потом.
— Ти подумав про те, що зроблять з твоєю феєю на Землі? — Дороті відставила баночку з кремом і обернулась до командора.
— Я не міг залишити її.
— Вона відразу ж потрапить до лабораторії, звідки її не випустять до смерті.
— Ти ж нічого не знаєш про неї, не знаєш, що вона вийде звідки завгодно.
— Тоді ми не долетимо до Землі.
— Аурі поранена і бореться за своє життя. Їй не потрібна наша смерть, вона ніколи й не хотіла цього.
— Коли ти встиг так досконало вивчити її характер, її психіку і її наміри? Вона сама розповідала про себе? І ти впевнений у своїх словах? — саркастично запитала Дороті.
У кабіну зайшов Береговий, витираючи рушником мокре волосся. Його поява дала змогу Шуминському не відповідати на запитання Едмінгтон, та він і не знав, що їй відповісти — усе надто переплелося. Коли командор зник за дверима душової кабінки, а Тарас зайняв його місце, американка відразу ж забурмотіла до нього:
— Я вважала тебе мудрою людиною, Тарасе. Розумію, що ця фея зачарувала тебе так само, як і командора. Але мене все-одно дивує твоя поведінка: ти ж зміг протистояти Хвойній, але не встояв перед цією амазонкою.
— Я шкодую, що так повівся з Хвойною. Замість допомогти — зрадив її, покинув у біді, дозволив тобі знущатись над нею.
— Знущатись? Я не знущалась, я захищала нас обох.
— Ти була колись такою доброю і веселою, а ця планета змінила тебе в гіршу сторону.
— Звідки ти знаєш, якою я була колись і якою я є зараз.
— Давай більше не згадувати про Наталку, її вже не існує, існує тільки моя вина перед нею.
— Ти винний, бо не дав їй себе вбити, а це справді велика провина, яку не можна вибачити тобі.
— Не іронізуй. Може краще поговоримо про Даяну? Це ж вона вдарила ножем цього сивого чоловіка, а ми покинули її напризволяще.
— У тебе якась манія підбирати різних монстрів! Але ми покинули не Даяну, а її труп, вона загинула. Правда, зовсім не розумію, звідки Селвінг взялась на цьому пляжі. Справді, не розумію...
— Ти запитувала в Остапа, де він був стільки часу? — вирішив перевести мову Тарас.
— Ще ні, але одним запитанням я не обмежусь. Як мені кортить викинути цю біялву стерву у відкритий космос!
— Ти дуже зла. Ду-же. Може голодна? Ми обоє вже чисті, але ще голодні, тому давай зараз підемо на склад і подивимось, чим харчуються військові СКЕУ.
— Думаю, що їхній раціон включає набагато більше справжнього м’яса, ніж раціон персоналу дослідних станцій.
— Може знайдемо там спиртне? Нашу втечу з Океану потрібно відсвяткувати гарним вином або коктейлем. Я бачу, як від цього слова, у твоїх очах запалюються вогники. О, ти вже стаєш добрішою.
— Гаразд, я приготую для усієї компанії один з моїх коронних напоїв, який сподобається всім — "Вечірній Самурай", бо вермут, віскі, лимони і журавлинний морс на військовому складі повинні бути обов’язково.
Едмінгтон втягнула носом чистий ромашковий аромат своїх долонь і посміхнулась, бо запах крему перебив собою всі запахи планети Океан, навіть аромат хвойної живиці. Можливо, течія її життя нарешті увійде в спокійне тихе русло з похилими берегами.
— Отож, коктейль. — вона підвелася і попрямувала в коридорчик, куди виходили двері й люки з кабіни, з медпункту, складу харчів і з вхідної герметизаційної камери.
Склад космольоту "Сівей-XI" схожий на величезний холодильник. Дороті пам’ятала це ще з часів студентської практики, коли літала на старій модифікації до Місяця. Вона натиснула на сіру клавішу щитка і дверцята холодильника вмить розсунулися. У коридорчику запахло м’ясом, гострим соусом і... свіжою кров’ю. Дороті заплющила очі та зусиллям волі стримала нудотні спазми шлунку. Кров кудись швидко втікала з рук і ніг, вони ставали ватними і неслухняними. Повільно, майже не згинаючи ноги в колінах і тримаючись руками за стіни, Едмінгтон пішла назад до кабіни.
— Тарасе...
— Боже, що з тобою?
— Подивись у холодильник... Вона випала мені до ніг.
Чоловік двома стрибками пересік кабіну, вискочивши в коридор.
Даяна Селвінг, сильно пошарпана кулями, лежала наполовину в холодильнику, наполовину вивалившись у коридор. Її ноги зариті в груді бляшанок, очевидно, що вона була приперта зсередини до дверей холодильника, а коли їх відчинили — випала. Її тіло настільки понівечене, що моторошно дивитись, а на стінці холодильника кров’ю написано: "Дороті відьма". Букви підтекли, з них тягнуться вниз сліди окремих крапель. Через хвилину над пошматованим трупом стояв і Остап, боязко роззираючись по сторонах, ніби шукаючи ту істоту, яка занесла сюди тіло і написала кров’ю це безглузде звинувачення.
— Думаю, що везти Даяну на Землю немає сенсу.
— Ти командор, тобі і вирішувати.
— Викинемо її через сміттєпровід у відкритий космос
— Скажи, щоб Дороті принесла мішок, ми ж не понесемо Селвінг у руках.
— Дороті зараз у ванній, її нудить. Мене й самого зараз знудить. — Остап висипав з паперового мішка сухофрукти і перекотив на нього труп. Так Даяну відтранспортували до люку для сміття і вкинули його всередину. Через кілька секунд, неприродно зігнуте, тіло Селвінг, блискуче від фольги, вже крутилось за кілька метрів від ілюмінаторів. Фольга роз’їсть його через сорок п’ять хвилин і у космосі з’явиться ще одна маленька купка атомів.
— Спокійно, спокійно, Даяни вже немає, не хвилюйся. — Тарас намагався обійняти Дороті за плечі, але вона відсувалась від нього далі і далі, аж поки не забилась у кутик кабіни за навігаторну панель. На Остапа вона дивилась тепер великими переляканими очима, а до медичної лабораторії боялася навіть наближатись, час від часу просила чоловіків викинути з корабля або фею, або її, і ніякі запевнення вже на неї не діяли. Тарасу було дуже шкода цю змарнілу жінку, через яку він чомусь почав переживати набагато більше, ніж за себе, та десь глибоко в серці жила пам’ять про те, що Дороті ненавиділа Хвойну і бажала їй смерті, і та справді померла. Її загибель, наче вихор, закрутила чоловіком, і він тепер не знав в якій стороні залишилась його любов, де ненависть, де зрадливі надії, не знав, чи любить, чи ненавидить заплакану маленьку Дороті.
Він сів за метр від неї і почав тихо говорити:
— Я знаю, що ти була колись на Алясці, що ти плавала на кораблі біля берегів Ліберії і Єгипту і відчувала тоді те саме, що і я відчував у схожих подорожах: весь світ, наша Земля — сито. Місця, де живуть люди, оточені примарними вигадками, туманом вигадок, туманом фальші. Вони стають такими, як люди про них думають, ніхто навіть не намагається побачити справжній світ. Коли пливеш ріками Аляски — бачиш навколо холодні фантастичні громади гір, дикі ліси, ти залишаєшся наодинці з ними, губишся серед вічної природи, та все-одно відчуваєш, що все це вже бачили інші, бачили і вкрили їх мішурою своїх поглядів, своїх думок, це заховало під собою таємниці вершин, цією пеленою вкрите майже все, навіть кожна хвоїнка на деревах. Та в окремі моменти дещо змінюється: коли пролітаєш на байдарці по перекатах ріки, коли спускаєшся на лижах з крутого схилу, то давні інстинкти обривають твоє звичайне сприйняття, і ти краєм ока помічаєш інший світ, який схожий на наш, як дві краплі води, але водночас і відмінний. Цей світ бачиш і тоді, коли зависаєш на скелях без страховки, коли бачиш полярне сяйво, і в такі моменти перестаєш думати чужими думками, перестаєш називати речі чужими для них іменами, з’являється твій власний погляд, ти не тільки дивишся на світ, а й бачиш його.
