Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
— Мату-Гросу закрили, — командор усміхнувся. — Отже, там не залишилось жодної людини, площа в один мільйон квадратних кілометрів, Велика Пустка. Може, ми вже не летимо на Венеру, а візьмемо курс на Землю?
— А як же екологічний патруль резервату?
— Він охороняє межі національного парку, а не його серцевину. Ми спустимося згори до одного з покинутих наукових стаціонарів.
— А система орбітального стеження?
— Наш "Сівей" зареєстровано, спочатку ніхто не здивується, що він повертається на Землю, а потім, коли хтось кинеться його шукати, то вже буде надто пізно, ми встигнемо зникнути.
— Що робити трьом науковцям і одній відьмі у Богом забутих джунглях? — Дороті зневажливо скривилась, можливо, через слова командора, а може це була її реакція на телевізійну рекламу чоловічих контрацептивів.
— Ховатись. Ми будемо мати час відпочити, подумати, зібратись з силами.
— Краще на Венеру шахтарями.
— Жінок-шахтарів на Венері я не бачив, — Тарас випростався і поклав свою долоню на плече Едмінгтон. — а жінок-повій там дуже багато, я не хочу, щоб з тебе там зробили повію.
Американка рвучко випросталась і глянула у вічі Береговому.
— Летимо на Венеру, бо потрібно довести вам, що не з кожної жінки можна зробити шльондру!
— Може краще в порожні ліси?
— Ні. Давайте так: я погодилася летіти разом з феєю, тому тепер ваша черга поступатись. Я вибираю Венеру.
— І венеричні захворювання.
— Просто я не хочу потрапити знову у ліси, де немає жодної живої душі на тисячі кілометрів навколо, я щойно з таких лісів вирвалась, тому краще житиму між неотесаними робітниками.
— Гаразд, летимо на Венеру. — командор зітхнув і подумав, що так ніколи не побачить країну своїх мрій, Бразилію, ліси Мату-Гросу, а просидить до смерті у запиленому забої на груді залізної руди... Головне, щоб СКЕУ не знайшло фею, а решта все дурниці.
Час поволі посувався своєю громадою по краю крутого обриву. Зараз він сунеться повільно і важко, неначе у нічних страхіттях, повільно, майже завмираючи на місці, але все-одно все ближче і ближче до безодні. Потім край прірви обвалиться, і все полетить шкереберть, швидко, стрімко, без надії повернутись угору, до початку обриву, щоб обійти цію прірву стороною.
Остап коротав свій час над капсулою, де спала фея. Він не наважувався її будити, а просто стояв і дивився на неї.
У цей час Тарас і Дороті слідкували за зірками в ілюмінаторах і зрідка переговорювались між собою.
— Що ти думаєш про Остапа? — Едмінгтон відсунулась разом з кріслом від щитка управління польотом і подивилась на Берегового. Той знизав плечима:
— Про Остапа? А що я маю про нього думати?
— Тобі не здається, що він змінився?
— Як саме змінився?
— Настільки, що це вже не він.
— Не мели дурниць. Якби з ним відбувалось щось дивне, ми б помітили це.
— Зовні усе добре, але щось мені не дає спокою, я боюсь і його, і його кохану.
— Такий час, що починаєш лякатися навіть самого себе.
— Себе я не боюсь, я нормальна, а Шуминський під знаком питання.
— Чому ти не підозрювала у переміні Ендрюса, коли той приперся на станцію, чому не шукала монстра в ньому, коли він жер гнилі помідори? Бріксті теж був в полоні у фей, принаймні, так він про розповідав.
— Тому, що Ендрюс врятував нам життя, убивши одну з цих відьом, тому, що він дбав насамперед про мене і врятував нас вдруге, вивівши зі станції, а Остап прийшов занадто пізно, щоб допомагати нам, і привів з собою цю потвору.
— І він врятував тебе лиш один раз, а тепер дбає насамперед про Аурі, через це він тобі теж не подобається. Ти надто імпульсивна, хоча це й не дивно після пережитого нами.
— Визнай мою правоту.
— Якщо навіть все сходиться з твоєю версією, то що ти пропонуєш зробити? Зарізати командора чи розстріляти? А може викинути у пакеті для сміття? І зробити це без жодних доказів, позбутися його, бо він може виявитись не зовсім нормальним. А якщо Остап не змінився, якщо він така ж людина як і я, як ти, чи не забагато ми беремо на себе у такому випадку?! До того ж, ти забуваєш, що саме він привіз тебе з того загадженого птахами острівця, врятувавши від голодної смерті. Я ніколи не був з ним в особливо дружніх стосунках, але навчився з часом поважати його, особливо після подій на Океані!
— Я не хочу, щоб випадок з Хвойною повторився і з ним.
— Це все твої фантазії.
— Ніхто не збирається вбивати твого командора, ми попросимо його перевіритись на медтестерах. Він повинен без вагань погодитись на це обстеження, якщо відчуває себе нормальною людиною, щоб зняти з себе підозру.
— Підозру у чому? У неповноцінності?
— У нелюдяності.
Береговий замовк і потер пальцями підборіддя, давня щетина зашурхотіла від дотику.
— Що ж, — чоловік облишив у спокої свою бороду і встав з крісла, — можна його перевірити, це не завадить, гірше від цього нікому не буде.
— Поясниш йому усе ти.
— Чому я?
— Ти його друг.
— Ми не друзі, а просто знайомі, працюємо ж разом. — і вони рушили на пошуки командора.
Остап розсміявся, вислухавши ультиматум Берегового:
— Тарасе, це все Доротині казочки про монстрів, що сидять в наших тілах і чекають слушного часу, щоб вилізти на білий світ і спотворити його.
— Феї теж казкові істоти, а люди через них вмирали.
— Та добре, без проблем, протестуйте мене і заспокойтеся. Я не хочу давати вам причини для ще більшої недовіри до мене.
Через годину усі троє сиділи за столом у медпункті і переглядали довгі паперові стрічки. Едмінгтон настояла на тому, щоб результати обстеження були записані саме в такому вигляді, побоявшись, що якщо їх занести в комп’ютер, то той випадково перегорить. Та така обережність виявилась марною. Тепер Дороті винувато позирала на командора, жмакаючи у руках дані його аналізів, бо нічого незвичайного в ньому не виявилось.
— Вибач, що потурбували тебе. — Едмінгтон відкинула від себе викрутаси стрічки і встала з-за столу. За її інтонацією, по важкому і колючому погляді чоловіки зрозуміли, що тестування не дуже вплинуло на її сумнів у "людяності" Остапа. Вона й тепер вважає його ненормальним, адже як можна сприймати нормальною людину, яка привезла з собою поранену фею.
Коли жінка вийшла з медпункту, Береговий підсунувся до Шуминського, схилився до нього і прошепотів:
— Коли ми сядемо на Венеру, вона ж відразу втече від нас.
— Разом з тобою?
Тарас усміхнувся на це запитання і відповів: — Я хочу, щоб ми залишались разом, але в майбутньому може трапитися будь-що.
— Дороті не втече.
— Чому?
— Бо ми не сядемо на Венеру, а приземлимося в центрі тропічних лісів Південної Америки, в Мату-Гросу, куди їй тоді тікати.
— Зачекай, я думав, що ми летимо все-таки на Венеру. Ти змінив курс корабля?
— Змінив, ще перед обстеженням.
— Без нашої згоди?
— Я — командор і намагаюсь забезпечити залишкам своєї команди кращі умови існування, ніж вони самі собі прагнуть вибрати. Визнай, що ти теж хочеш летіти в Амазонію!
— Не знаю. В принципі, мені здається, що там буде краще, бо, крім нас, в Мату-Гросу не буде більше нікого, а в шахтарському поселенні довелося б постійно остерігатись того, що на нас може донести будь-хто з оточуючих.
— От бачиш — Сельва чекає на нас.
Тарас оперся плечем на стінку кабіни і окинув Шуминського насмішкуватим поглядом.
— Остапе, Остапе, ти ж вирішив летіти на Землю не через нашу безпеку, а через безпеку Аурі. На нас тобі, як завжди, наплювати, а те, що і мені, і Дороті в лісах доведеться менше ризикувати, це вже простий збіг.
— Що ж, ти вгадав, поздоровляю. В першу чергу мене хвилює моя фея, але й ви не порожнє місце, я ж все-таки відповідаю за вас.
— Перед ким? Ті, кому ти повинен звітуватись про нашу безпеку, тепер самі полюють на нас.
— Керівники зникли, а відповідальність залишилась, це ж — справа совісті.
— Радий чути, що ти ще пам’ятаєш про совість.
