Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Нам варто будувати домівки біля самих Вартових Стовпів. Гори перестали бути спокійними. Усім варто поміркувати про переселення. Інакше вас просто серед ночі засипле обвал і похоронить заживо! — Лез Горолом пильно дивився вгору, ніби намагаючись розпізнати на висоті нові тріщини.
Батько Рути, невисокий приземкуватий чоловік із довжелезними віями, лише усміхнувся на ці слова:
— Навіть Моховатьки не збираються вступатися з-під гори, хоча камінь під час обвалу проламав дах і стелю й упав біля ліжка старого.
— Ви всі собі робіть як знаєте, але ніхто з моєї родини покидати долину не збирається! — з притиском мовив Тремінь, внук старійшини Ласиці. — Ми були тут першими, будемо, певно, й останніми.
— Ніхто ж не змушує вас покидати долину. Можна просто перенести всі будинки ближче до виходу на рівнину, а тут нехай будуть городи. Принаймні, мій дім стоїть найдалі від гори. Тож мене засипле останнім… А до того ви вже позаймаєте у ньому всі вільні кутки, бо боятиметесь спати під своїм дахом, — заявив Лез, показуючи на будиночки поселення.
— Важко отак взяти й змінити своє життя. Жили ж досі, нічого не боячись, — може, проживемо й далі, — пробурмотів хтось із гурту. На хвилю запала мовчанка. Потім Лез Горолом кивнув Чисторосові й Треміню на стежку в розщілині скелі.
— Ви з нас найлегші й найпрудкіші — гляньте, що твориться нагорі, а ми тим часом завантажимо візок.
Хлопці швидко подряпалися вгору. Після крутого підйому зупинилися перевести подих. На цій висоті тріщини набагато густіше мережили породу, а деякі були такі широкі, що в них можна було легко просунути руку.
— Ого! Ти тільки подивись, — молодий Ласиця присвиснув і пішов далі обережніше. — Слухай-но, любителю боліт, чи ти не хотів би обміняти кілька бочок журавлини на бочку брусниці?
Чисторос зміряв його здивованим поглядом і заперечливо хитнув головою.
— Та ти чого?! — не вгавав Тремінь. — Це ж вигідно: брусницю збирати набагато важче, ніж журавлину!..
— Я збирав усі ягоди, які ростуть у нашому краї, і знаю, котрі збирати важче, а котрі легше. До того ж, у нас навіть немає бочки журавлини — так собі, бочівка…
— Так би й сказав, — Ласиця знову зупинився перепочити й подивився вниз. Там, як на долоні було видно город Травників. Рута стояла у промінні ранкового сонця, упершись руками в боки. — Рута… Гарна, як гріх, — прошепотів Ласиця і, глянувши на Чистороса, додав, — і цілується, наче медом споює…
Чисторос зціпив зуби й мовчки подерся далі, намагаючись не помічати лукавої посмішки Тременя. У душі вмить закипіло дивне обурення. Донедавна Болітнику було байдуже, з ким цілуються гарні дівчата, з ким вони одружуються. А тут… Мабуть, це ревність. Отже, Рута йому не просто симпатична, хоч він і бачив її лише кілька разів і жодного разу не розмовляв з нею. Але те, що біля неї вже втерся хвалько Ласиця, обурило його неймовірно. Скільки ж отаких хвальків навколо! І як інколи вони набридають!
За пару хвилин Чисторос і Тремінь подолали ще один крутий підйом і опинилися на верхівці першої гряди скель, що гігантськими східцями піднімалися до вершини найближчої гори. На небі вмить виросло величезне біле сонце, виганяючи холод із кісток. Унизу, ще наполовину ховаючись у тіні скель, мружилась долинка. Доріжани перетворилися на риски. Он гурт каменярів котить візок з камінням. Звідси вони схожі на впертих мурах, що обліпили якусь велику комаху. Рута зникла, мабуть, пішла в будиночок, який ховався за двома невисокими горбочками.
— Чисторосе, ходи сюди!
Ласиця стояв над якоюсь довгою ямою, що тягнулася вздовж скелі метрів за двадцять від краю.
— Небесний Боже, що це?
Болітник, відчувши у цьому вигукові справжній переляк, метнувся до ями й застиг над нею як укопаний.
Велетенська тріщина розсікала вершину й без того порепаної скелі. З її чорного нутра піднімалася зелена пара з незнайомим огидним запахом, який різав ніздрі й навертав на очі сльози. Та найбільше вражали звуки, що долинали з глибини. Там хтось фиркав, шипів, скреготів, щось булькало й сичало.
Хлопці мовчки дивилися вниз, хоча з очей їм уже лилися потоки сліз. Звуками повнилася уся тріщина.
Десь із-за примарних фіолетових хребтів донісся далекий гул, і ніби у відповідь з ями пахнуло хмарою ядучої пари. Звуки вибухнули погрозливим рокотом, що наростав і наростав. Скеля під ногами задрижала.
Доріжани кинулися назад. Єдиним бажанням було чимшвидше опинитися внизу. Від ями їм навздогін кинулася нова тріщина, чорною змією розтинаючи камінь. Скелею кілька разів струсонуло. Тремінь упав і покотився стежкою вниз. Чисторос стрибнув на нижній виток стежки і теж сторчма полетів по камінню. По їхніх тілах забарабанив гравій. Зірвалися перші великі брили.
— Тіка-а-а-айте! — заволав Ласиця, знову зриваючись на ноги й розмазуючи сльози по щоках.
Унизу чоловіки покинули візок і чомусь стояли, дивлячись угору, мов зачаровані. Родина Моховатьків разом зі старим Ласицею тікали подалі від скель. Крики доріжан заглушив гуркіт обвалу. Ліворуч від Болітника поповзла донизу кам’яна лавина, захоплюючи у свій вир нові й нові каменюки, вириваючи стежку з-під ніг. Великий уламок вдарив Чистороса в плече, і хлопець скотився на площадку каменоломні. Тремінь біг, не озираючись, за десяток метрів попереду, а за його спиною сіялись уламки, висікаючи іскри з землі й знову підстрибуючи вгору. Болітник навмання, інтуїтивно намагаючись уникати кам’яної шрапнелі, кинувся вперед. Він оглух від страшного реву гори, осліп від зелених випарів і задихався від пилюки, що піднялась і заслала все навколо. Земля під ногами стрибала в дикому танці. Щось велетенське пронеслося праворуч і загриміло найдужче. Хлопець побіг ще швидше, але за кілька кроків його наздогнала дерев’яна колода і збила з ніг. Біль вогненною хвилею обпік свідомість, і хлопець розпластався на траві, закриваючи голову руками.
Хтось сильний і рішучий підхопив його й потягнув геть.
— Не бійся, ти вже далеко, — батькові слова, мов із небес, долинули до Чистороса. Хвиль Болітник ривком поставив сина на ноги й повів за собою. Незабаром вони вийшли з хмари темної пилюки, й хлопець розплющив очі.
Кілька сімей тікало стежкою до виходу із долини. Каменярі, що тягнули візок, і ще кілька доріжан сховалися за горбом поряд із хаткою Травників. Горб захищав їх від каміння, що котилось і падало згори.
Невдовзі гуркіт обвалу стих, але ще довго чувся тріск і тертя — під вагою оповзня осідали рештки Верхньодоріжанських будівель.
— Хтось міг не встигнути втекти, — почувся чийсь приглушений голос.
— Там же наші сім’ї! — вигукнув інший, і каменярі почали підводитися й, розтираючи запилені очі, виходити з-за рятівного схилу горба. Підвелися й Болітники. Хоча всім перепало від обвалу, все-таки найгірше виглядав Чисторос. Обличчя залите кров’ю, крізь подертий одяг по всьому тілу проступали синці й криваві садна. Проте він міг ходити і, як сказав батько, нічого важливого собі не пошкодив, бо голова на місці.
Ялівець Травник кинувся до свого напіврозваленого будинку, Горолом і решта побігли до стежки. Те, що вони побачили в куряві над завалами, було надто страшним навіть для загартованих душ каменярів.
Майже все поселення засипане колотими глибами. Там, де колись височіли скелі, залишився лише дивом вцілілий, химерно вигнутий шпиль. На місці верхньодоріжанських хаток громадилися купи гострих каменюк. Лиш Гороломів димар та хатка Травника на трьох стінах ще здіймалися над завалом. Гілки селищного дерева подекуди вибивалися з-поміж каміння — обвал зламав старого кедра, а отже й ціле поселення зникло з долини Єдиної Дороги.
Згори, з розчахнутих нутрощів гори, в долинку вповзали почварні створіння. Ніхто раніше не бачив таких. Довжелезні, наче стовбури віковічних дерев, з блискучою полірованою шкірою змії легко звивалися майже прямовисним схилом. Їхній рух був надзвичайно стрімким, схожим на лавину. Стало видно, що вони допомагають собі чотирма невеликими лапами. Вкриті кістковою бронею голови з наростами над очима й химерними свердлоподібними рилами були трохи ширшими за тіло; з прихованих у глибоких жолобах ніздрів час від часу виривалася зелена пара.
