Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Відколи почалася чергова війна Півдня й Півночі, Права Блакитного Снігу жодного разу не порушувала спокій каменю Розмов. Насамперед тому, що інші Прави також мовчали. Вона боялася почати розмову першою, ніби відмежовуючись від того настрою, від тої правди (святої, вічної і єдиної правди), яку могли відкрити ці розмови. Страшно було дізнатися, що в інших ті ж проблеми, що і в неї. Смертні воюють, зміщують природні сили, чинять несправедливість в ім’я своїх брехливих надій і дивляться на небо з впевненістю, що воно благословляє їх. Вони божеволіють від влади, крові, багатства, від прагнення всесилля, якого ніколи не зможуть ні досягти, ні, досягнувши, оволодіти ним, ні збагнути, навіть коли б оволоділи. Безглуздя. Як це могло вклинитися в непохитні закони природи? Права знала як! Війна, хаос, безглуздя були частинами світового закону. Без них не було б порядку, миру, спокою й відповідності. Просто не може існувати лише білий колір без чорного — як світло без тіні, здоров’я без хвороби. Але це один рівень осмислення, один рівень законів, закономірностей, правил, істин, один рівень буття, хоча майже найвищий. А на другому смертні вбивають один одного, руйнують суспільства, руйнують сім’ї, долі, мрії, плани. Руйнується порядок існування багатьох маленьких істот, смертних, але одухотворених. І цей другий рівень пронизує людську подобу Прави, знецінює моментами її силу, знання, роздвоює її природу, бо позбавляє щастя, яке не може існувати лише першим рівнем.
Вона торкнулася каменю, викликаючи до служіння, й він ожив білим мерехтінням, яке вкрило сірі стіни пістрявою павутиною відблисків. Хто? Хто буде викликаний до розмови? Права Морської Піни! Вона легка, як білі вершини хвиль, і невпинна, вона найближче до поля майбутнього бою, вона повинна сказати свою думку.
— Нарешті. Я чекала! — над кулястим каменем з’явилася діва з білосніжним волоссям. Її плаття хвилювалося прозорим аквамарином, не маючи ні кінця, ні початку — як вода.
— Чому ж ти сама не викликала мене? — сумно усміхнулася володарка сил підземного снігу й льоду.
— Я чекала, — повторила Права Морської Піни.
— Чи ти дозволиш арміям Півдня докотитися до Дому Світла? Ти ж знаєш, що Яйце Світу там, і невідомо, що станеться, коли воно потрапить до рук котів!
— Знаю! Але так само знаю, що ми не маємо змоги спрямувати свої сили проти південних армій, навіть щоб протистояти Праві Чистого Вогню. І знаю, що тебе мучать сумніви. Але саме протистояння Прав, а не війна смертних, зруйнує наш світ!
— Якщо люди оволодіють Яйцем Світу, це може непередбачено перетворити наш світ, перехилити шальки терезів і поміняти добро й зло місцями!
— Ти хочеш, щоб ми розбили армії Півдня?
— Ні.
— Навіть якщо всі Прави вийдуть пліч-о-пліч на поле бою разом із доріжанами, ми не здолаємо котів і каракотів! Їх надто багато.
— Це невідомо, бо це майбутнє.
— Ми повинні регулювати стихії, а не розумних істот. Вони самі вирішують свою долю.
— А хіба ці народи не є ще однією стихією, найбільш згубною і страшною?
— Ти підеш на цей бій, ризикуючи втратити свою силу? — погляд Прави Морської Піни на мить затопив Праву Блакитного Снігу своєю глибиною й холодом. Але відповіді на запитання не було, бо синьоволоса діва сама не знала її.
— Ні, не піду. Не повинна, — нарешті відповіла синьоволоска.
— Я спробую зупинити армії на перешийку за болотами плітників, затопивши там суходіл. А далі вже не втручатимусь. Це найбільше, що я зможу зробити.
— Дякую і за це, — синьоволоска важко зітхнула.
— Ти приймаєш сторону доріжан, переймаючись їхньою долею. Ти порушуєш рівновагу. Пам’ятай це і не доводь до нашого протистояння.
— Ми вже перехилили шальки терезів, як і Права Чистого Вогню. Але згадай, що наша роль — виправляти порушення в природі наших стихій. Тому ми маємо право зупинити магію вогню, яку подарувала Вогневолоса своїм народам. Це вже буде допомога півночі, яка до того ж не виходитиме за рамки наших повноважень.
— Так, з цим я погоджуюсь. Проте нас можуть убити — ми ж смертні за певних обставин. Тому одночасно краще не з’являтися в долині Єдиної Дороги. Якщо доріжан спіткає невдача, Чорна Армія зіткнеться з водою. Але все буде у межах відповідності й встановлення рівноваги.
— Дякую.
— Будь обережна. Пам’ятай, що ми не належимо собі. До зустрічі.
— Прощавай, — камінь згас, і Праві Блакитного Снігу здалося, що згасло щось у ній самій. Зникла якась сутність, закладена на небесах. Принаймні досі їй не було так порожньо. Порожньо й гидко від власного безсилля.
Розділ 4. За крок до порожнечі
67
Ліс виригав із себе страшний гул — ударами тисяч кованих чобіт об кремову бруківку. Вони виливались, як брудна повінь, на запорошені снігом весняні береги. Чорна Армія. Чорні обладунки, чорні плащі, чорні коні, навіть сталь їхньої зброї відливала чорним полиском. Лава за лавою виходили воїни з-під негостинного для них лісу. Очі, що давно не бачили прямого сонячного світла, мружились на небо, міцно стиснуті губи ледь кривились у посмішці. Хоча більшість воїнів хотіли цілувати цю землю, голубити поглядами неосяжні простори степу, де на них уже не чекають за кожним стовбуром страшні лісові демони, жоден з них не випускав ці бажання за кам’яні маски на своїх обличчях.
Втомлені, але не зломлені. Ще впертіші, ще сильніші від гніву, запаленого у лісових битвах. Чорна Армія…
Обіч цієї безконечної лави заземельців, жадібно рвучи соковиту траву, стояв величезний кінь. На його боках — випалені оранжеві спіралі, кожна з яких збігається в коло. Грива переплетена золотими ланцюжками, вуха вишиті золотими тонкими нитками, а сідло й попона рясніє коштовними каменями. Проте кінь забув, що його вершник — сам головнокомандуючий Чорної Армії, Антіо, і зараз велична тварина похапцем наповнювала черево, втративши благородний вигляд.
Антіо стояв за метр від коня, опершись на свій спис, і слухав Репингу. На прикрість каракота, обличчя великого ватага не виказувало ні схвалення, ні злості. Антіо просто дивився поверх голови Репинги й інших заземельців на ряди доріжан. Ті акуратними лініями креслили собою степ за сотню метрів від них.
— Ми зібрали й навчили елементарному володінню зброєю тисячу чотириста сімдесят вісім дорослих чоловіків з цієї долини. Вони готові померти за свого повелителя й знають, що коти — володарі світу, — Репинга закінчив доповідь про справи в долині й низько вклонився.
— Вони падатимуть, як скошена трава, в першому ж бою, — зневажливо пробурмотів Антіо. — Але ми матимемо час для маневрів. Добре. Морфіда шкода, але сумніваюся, що він справді зник. Цей диявол ще з’явиться і потішить нас своїми розповідями.
Кілька каракотів зняли з фіри великого стола, розкішне різьблене крісло, кілька лавок і поставили їх біля Антіо й Репинги, який урешті полегшено зітхнув — головнокомандувач схвалив роботу передового загону.
— А де Стерт? Чому ти доповідаєш замість нього? — Антіо сів у крісло й узяв поданий йому кубок з найкращим і найвистоянішим верескляком. Стіл миттєво заставляли різними стравами й напоями. Ватаги окремих загонів всідалися рядами, тягнучи брудні руки до їжі й кубків. Від Подоріжнього тягнулася вервечка фір, навантажених провізією для всього війська. Частування звичайних воїнів мало відбутися просто на траві. Для такої зустрічі у долині перерізали й засмажили добру половину доріжанської худоби й вичистили усі комірчини й пивниці.
Під час частування був запланований військовий доріжанський парад, який мав засвідчити покору місцевих жителів. Доріжан навіть не довелося змушувати робити це — вони самі дали згоду.
— Стерт загинув. Він наздогнав декількох бунтівників, які втекли в ліс. Там на його загін зробили засідку невідомі нам лісові жителі, також люди. Загін розбили, Стерт помер від ран уже тут. Його достойно поховали, як і личить славетному воїнові.
