Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Тяжко, жалібно приговорювала Оксана, а сама перш пла-кала-плакала, аж слізьми підплила... волосся на собі рве, у груди б’ється, а далі вп’ять зомліла й покотилась...
Салдат убіг до копитана і крикнув: «Пожалуйте, ваше благородіє; усе готово, вас ждуть».
Копитан, обтерши сльози, бо й сам, хоч і запекла душа, а сплакнув-таки, ухватив безчувственну Оксану, завернув у салдацьку шинелю і виніс її на руках, і уложив у бричку... Поїхали дальш!
Ні жива ні мертва лежить наша Оксана у бричці; очув-ствується трохи, бачить — везуть її, денщик біля неї. Згля-не на бога... «Господи милосердний!.. Чи се я! І отеє зі мною зробилося? Матіночко моя! Не проклинай же тієї, що була твоєю доненькою...»
Стали на кватирю на другу ніч. Оксана злягла зовсім. Ні їсти, ні пити, нічого не хоче, і не згадуй їй.
— Чи не хоч, душко, чаю? — спитав копитан, хлебчучи його з люлькою.
— Будь проклят він від мене,— аж крикнула, затрусившись Оксана,— то не напиток, то пекельний вогонь...— і як замовкла, замовкла, і вже що копитан не говорив до неї, як то вже не розважав її, так ніякого одвіту не дала, а усе здихала тяжко, а часом і перехреститься... Мабуть, що-небудь замишляла.
Як ось уночі прочувається Оксана, усі добре сплять... вона тихесенько устала, чи обулася, чи ні, чи вдягла що, чи не вдягла, та тихою ступою йде... йде, аж дух притаїла... йде... та до дверей... рип і вийшла. Тут їй вже легше стало дихати, і вже сміліш пішла до дверей надвірних... Налапала поночі засув і що то вже довго його двигала, потихесеньку та помалесеньку, щоб не стукнути та не розбудити денщиків, що у хаті сплять. І дви-га засув, і боїться, і уся труситься, і* дума собі, як-то як вискочить надвір, як побіжить, куди очі, сховається де-небудь, поки світ стане, а там піде прямісінько до матері... Відсунула... і двері тихенько відчиняються, спасибі, й не риплять... от і зовсім відчинила.,. «Хто йде?» — крикнув .часовий, що тут біля двері стояв... Оксана так і змертвіла! Престрашеиний салдат, з предовгим оружжом, як схопить. Оксану за руку, як потаска її у хату, та, відчинивши двері, так і впхнув її, крикнувши: «Ви спите, а дєвка ваша ушла було...» Тут денщики прокинулись, підняли Оксану, що впала було., як її салдат пхнув. А тут і копитан прокинувся і етап виговорювати Оксані, зачим попа дума втікати? Сього вже не можна й подумати.
Уранці не поїхали нікуди: треба було салдатам перестояти. От і прийшов охвицер до копитана; розглядав Оксану і став йому завидувати, що таку красиву дійку до(>ув собі. Далі, буцімто й добрий, і каже, що ходив, каже, піп до попа, щоб Оксану з копитаном вінчать, так зовсім би діло, зараз би повінчали, так нема від її матері бумаги, а бо:) того не можна вінчати. Послали, каже, якомога швидше, щоб поспіла бумага, коли не сьогодні, так завтра чуть світ.
Оксана сидить, похиливши голову, і нічого їм пе каже.
Далі той охвицер і став казати, що конитаноні не можна у поході дівки з собою возити, так треба її нарядити, мов денщик. Треба, каже, їй сії коси відрізати і голову обстригти.
Копитан гукнув на денщика, щоб обстриг Оксану. Тільки що той приступив та намірився, вона як вихопить иожпиці, як скочила і каже: «Не дам нікому орудувати над моєю косою! Не вміла я зберегти своєї слави, не достойна носити і дівочої краси!» Та з сим словом — чирк! Як не було славної, русої, довгої, густої та пишної коси! Оксана схопила її у руку, пригорнула до серця, поціловала... та гірко-Ирко заплакала, далі і по голові себе ножицями — чирк, чирк... і постригла місцями усю голову... зібрала волосся, і теж оплакала і каже: «Так тобі, Оксано, й треба. Згубила свою славу, ходи ж обстрижена!.. Я й забула, що мене треба було ще вчора обстригти! Чесна дівка красується косою, а така, як я, завсегда обстрижена бува...» Забрала свою косу і волоссячко усе, завернула у хусточку і пригорнула до серця.
Охвицери думали, що їм велика морока буде, одягаючи її по-хлоп’ячій, і стали заговорювати... вона їм і каже: «Робіть що хочете з стриженою Оксаною... вона усе погубила: і славу свою, і косу, і розуму їй вже не можна нічого дівочого носити!..»
Як її одягали, як постригали по-хлоп’ячій, вона не пручалася, нічого не казала, тільки що плакала...
Серце болить, розказуючи, як то страждала наша сердешна Оксана і що терпіла від копитана, злого чоловіка!.. Усього й пересказати не можна. Як він її по походам возив з собою, як її стерегли і ніч, і день, щоб не втекла. А зберуться де нього охвицери, то вона щоб стояла перед ними, люльки їм подавала, і хоч усі знали, що вона дівка, та переряджена по-хлоп’ячи, та взивали її Іванькою, і жартовали з нею, і вигадовали дещо. Вона ж, як стіна, мовчить перед ними і ні пари з уст не пустить, тільки здихне ї подумаї «Слухай, Оксано, як заробила!»
Ще таки безсовісний копитан не переставав її обдурювати. Ще таки, як часом Оксана дуже розплачеться, та стане його попрікати, та стане йому приставляти, який то він гріх над нею зробив, то буцімто й жалкує, і почне вп’ять божитись і клястись, що він з нею звінчається, тільки от не прийшла бумага від матері; і почне їй усякі теревені правити, розважаючи її; то, сердешна, хоч і не зовсім, а часом, було, трошки стане вірити: «Може,— думала собі,— і справді коли-небудь він схаменеться і покриє свій гріх? Підожду до слушного часу!»
Вже й хлопчик в неї явився... Тут-то копитан при тій жінці, куди ще заздалегідь завіз її для такого случаю, тут-то вже божився, і образ з стіни знімав, і заприсягнув, що тільки Оксана не зробить над собою нічого і благополучно рішиться, так зараз і звінчається з нею, щоб і гріх покрити, і рабйонка у закон увести. Ще не дуже після родин виходилась, а він вже і привіз її вп’ять до себе, боячись, щоб вона ие втекла, бо усе у неї на думці се було, і часом, як допече її журба, то вона й проговориться.
Після родин не вінчається копитан. Стане Оксана плакати, стане копитана випитувати, що він дума з нею,— супостат засміється, та й тільки. Треба Оксані на хитрощі підніматися.
Стала веселенька, перестала тужить, стала говорлива, хоч з копитаном, хоч з охвицерами, як зійдуться. Про матір не згадує і про вінчання не спомина... Агу! й стало більш волі. Стала примічати, вже за нею не так доглядають, а далі вже й не каравулять. Далі-далі, вже їй можна, попереду з салдатом, а далі й самій, свою дитину, свого Митрика, од-відати, що годувавсь у другім селі, недалечко. Вже їй можна, коли захотіла, і по базару самій походити, хоч до півдня. Ходить вона по базару, і коли лучаться які люди, що знають, от вона і розпитує, на які і на які міста дорога у такій губернії до такого села? Хто зна, то й розказують їй. Вже вона сама не раз чула, як зійдуться охвицери до копитана та стануть той проклятенний чай пить з якоюсь підливкою, від чого і вона навік пропала, і копитан їм розказує, що він і не думав ніколи вінчатися з нею, а тільки обдурював. «А тепер, щоб усе покрити, думаю,— каже,— звінчати її з своїм денщиком або вам кому, панове, програти у карти, бо вже вона мені надокуча».
Чула се Оксана Г не один раз, і свою думку усе гадала.
Раз увечері зійшлися охвицери, і багатенько їх, ДР копи-тана. У карти грають, люльки смокчуть, пуши п’ють 1 но чарці не забувають; гомонять собі, один одного пі: слухаючи; а денщики, один кушаиня готовить, а друпиї побіг у трахтир за напитками. Оксана, знаючи, що за пою по будо ніякого діла і що вона, було, собі при такім бойкоті, щодо світу будуть гуляти, завсегда ляговилася спати; попа, учиниш шинелю свою, звернула і положила на свою постіль, мои чоловік лежить, і як уложила, та з хати, та з двора, і вулицями усе бігла, аж поки вибігла з того города, та у село, до годувався її Митрик.
Убігши у хату, так і бризиулась жінці у поги, що доглядала її Митрика, і розказала, що вона задумала. Ся молодиця знала усе, що з Оксаною поводилось, і по рал нона плакала з нею об такій її годині, подумала: «Що вже,— дума собі,— мені заплачено уперед гаразд, а як Оксана зробить так, як дума, так на мене й пені не буде». Узявши, нарядила Оксану у своє жіноче і голову її покрила; дала їй і кожушок старенький, дитини ради, закутала Митрика, що вже трохи не году був, і положила їй на руки. А там, зібравши усю хлоп’ячу одежу, що Оксана скинула, та стареньких пелюшок дітських, і пішла з нею... та до ставка... Ніч; ніхто їх не бачив; положили на березі усю ту хлоп’ячу одежу, дітські пелюшки, буцімто Оксана з дитиною втопилась, дала Оксані гривню на дорогу і випроводила її аж геть по вулиці.
