Книга веселих порад - Чорногуз Олег (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
— Об власні двері, не без допомоги, звичайно, двох хлопців.
Я йому поспівчував. Ми залишили аптеку й вийшли на вулицю. Деякий час ішли мовчки. Над нами кружляли сніжинки, переливаючись у неоновому освітленні міста веселковими кольорами.
— Де зустрічаєш Новий рік?
— А де його можна зустрічати з такою пикою? — поцікавився у свою чергу він.
— Як же це трапилось?
— Розумієш, оце якраз новий роман закінчую, а останній розділ про те, як два «ведмежатники» прокрадаються на квартиру героя мого твору, ламають сейф і, замість грошей, помилково викрадають цінні папери, ніяк не клеїться. Ніколи не бачив, як сейфи ламають… Так оце вирішив провести один експеримент, а заодно й двох зайців убити: роман закінчити й критиків задовольнити. Дивись, мо, й напишуть: автор, нарешті, знайшов оригінальний хід, відчувається, що добре знає життя, бо твір по-справжньому цікавий і хвилюючий, герої не штучні, не надумані… Експеримент вирішив провести з приятелем в одній «забігайлівці», куди сходяться підозрілі людці…
Спочатку випили по склянці «Перлини степу», потім перейшли на «Оксамит України», а тут, як на гріх, жодного типика підозрілого. Самі інтелектуали.
Коли це заходять двоє. Один у картузі, другий при модерній краватці. З сигарами в зубах. Так і просяться на сторінки роману. На щастя, й зупиняються поруч. Романіст на хвилинку замовк, запалив цигарку й через хвильку додав:
— Ну й погода!..
— М-да, — згодився я. — Ну, що ж далі?..
— А далі я почав свій експеримент… Оце днями, кажу своєму приятелю, та так, щоб і ті типи чули, сусіда з Америки повернувся. Дід у нього там був та помер. Спадщину йому заповів. Доларів сто тисяч готівкою. Уявляєш?! Вигадую, а сам із тих типів очей не спускаю. Бачу, нащулили вуха. А я далі теревеню, що, мовляв, цьому недоумкові дід отой залишив багатющу спадщину… «Ти ж його знаєш, сусіда мого? — навмисне запитую приятеля. — Із сімнадцятої квартири… Ну, той, що має такий пришелепкуватий вигляд?!»
«З твого ж будинку?» — питає приятель.
«Так! Ми ще на нього кажемо „дерев'яна морда“». — І тут кажу адресу вигаданого сусіда, а насправді називаю свою…
«Цікаво, яким робом вони до мене пролізуть, — думаю, — та чи вдасться їм розпечатати отой мій поганенький сейф, у якому я рукописи зберігаю».
Отож, попиваємо вино. Та я ще розпатякую, наче той розділ із роману читаю. Що нібито мій сусіда долари ні в банк, ні в ощадкасу не здав. З Америки спеціальний сейф привіз у вигляді холодильника: з фотоелементом, із сиреною й подвійними стінками. Цими днями «кадиллак» купив. Нахваляється, що на ті гроші, які залишилися, десяток таких «кадиллаків» купити може… І тумбочку-бар, яка сама виготовляє віскі й кока-кола!.. Могли б завітати до нього, та поїхав десь у село Новий рік стрічати…
Постояли ми після того хвилин десять-п'ятнадцять, а ті типи з сигарами хоч би що… Вино дудлять… Про якісь труби гомонять. Ніби їх ті долари й не цікавлять… Ну, думаю, чим би їх ото ще заінтригувати… Окрім доларів, кажу, бабусині браслети привіз вартістю на один мільйон вісімсот тисяч, знаменитий бразильський алмаз «Аміго» й золотий сервіз, розцяцькований діамантами.
Бачу, не допомага. Розчарування мене взяло, не питай. Не вдався експеримент, думаю. Пропав сюжет, узятий із життя. Доведеться знову в знайомого криміналіста консультації брати, як «ведмежатники» сейфи відкривають.
Випили ми з приятелем ще по одній і вирішили — по домівках. Приплентався додому десь через годину. Тільки відчинив двері, а хтось як лусне по тім'ю! Ледве на ногах устояв.
— Свій! — кричу. — Що виробите? Свій…
Коли це один бере мене за барки (той, що з модерною краваткою) й каже:
— А-а! То це ти, старик! Вирішив сусіда відвідати?.. Ну, ну, давай… Пошукаємо ті діаманти разом…
Глянув я на їхню роботу, аж сум огорнув. Один карбідною лампою смалить спинку мого нового холодильника, а другий зубилом б'є. А сейф з рукописами й не зачіпають.
— Груба, — кажу, робота, хлопці. Примітив. Начаділи та й грюкаєте тим зубилом так, що сусідам із третього під'їзду чути. Так діло не піде. Давайте спочатку грам по сто коньяку вип'ємо, а тоді й до роботи візьмемось.
— А як господар нагряне?
— Не нагряне, — відповідаю, відкриваючи холодильник. — Господар — це я. А щодо сусіда — все то вигадка. Художній домисел.
Вони й роти пороззявляли. Той, з краваткою, ще раз хотів мене був огріти, та колега стримав.
— Що ж ти, кажуть, провокуєш? Ми давно «зав'язали», а ти — тумбочка-бар, сейф з фотоелементом… Збуджуєш старі інстинкти! Думаєш, нам твої долари потрібні? Професіоналізм заговорив. Захотілося нам отой американський сейф побачити. А ти?!.
Важко сказати, чим би все це закінчилось, якби я їм про все чесно не розповів. Добре, що хоч повірили, а то, мабуть, не довелося б докінчити мені отой роман. Дуже вже не хотілось хлопцям знову за грати потрапити. Та я запевнив їх, що нікуди не скаржитимусь. Адже сам винен. А хлопці справді гарні виявились. Тепер слюсарями в будинкоуправлінні працюють… Допив я з ними ту пляшку коньяку. Вони мені за це ще й умивальник, раковину полагодили. На тому й розійшлися. Жаль тільки, в холодильнику встигли-таки спинку вирізати.
А щодо розділу — тепер допишу. Хлопці розповіли про своє колишнє життя. На три романи вистачить. Як бачиш, знання життя себе виправдовує…
— А як ніс? — запитав я.
— Ніс? А що ніс? Заживе… Мистецтво вимагає жертв!
